Рюриковичі та династія Пшемислідів у ХІ–XIV ст.

Утвердження у ключових міських осередках на шляху «із варяг у греки» впродовж ІХ–Х ст. скандинавських конунгів – засновників династії, з часом відомої як Рюриковичі, дало подальший поштовх до розширення їхніх володінь як на схід від цього магістрального напряму, так і на захід – у землі дулібів та карпатських хорватів, остаточно підкорених 981 р. київським князем Володимиром Святославовичем (979–1015). Так межі його держави тепер сягали прикордонних володінь інших двох нових династій так званої «Молодшої Європи» – угорських Арпадів та чеських (богемсько-моравських) Пшемислідів. Тому 997 р. літописець недвозначно вказав, що «[…] и бѣ живѧ с кнѧзи ѡколными єго миромъ с Болеславомъ Лѧдьскымъ и сь Стефаномъ Оугорьскымъ и съ Ѡндроникомъ Чьшькимъ и бѣ миръ межи има и любы».

Середньовічна держава Пшемислідів, умовно названа істориками Чеською (також доволі умовний термін, адже керівна династія у Х – на початку XIV ст. володіла не лише безпосередньо Чехією – Богемією, а й Моравією, Хебом, Австрією, Каринтією, Крайною, Штирією частково Сілезією, а впродовж короткого часу на початку XIV ст. навіть окремими землями П’ястів і Арпадів) у зв’язку з етнічним походженням династії та місцем локалізації їхньої головної резиденції – Праги, постала на рубежі ІХ–Х ст. на фундаментах так званої Великоморавської держави, зруйнованої внаслідок нашестя номадів-мадярів та внутрішньої кризи. Кирило-Мефодіївська літургійна та писемна традиція ІХ ст., ротондальна архітектура, слов’янські засади державотворення, найкраще проявлені там за часів короля Святоплука (871–894?), не лише перейшли у спадок до перших князів Пшемислідів, а й поряд з болгарськими успішно «експортувалися» до інших, головно, сусідніх слов’янських gentes, зокрема у складі володінь Рюриковичів після хрещення тих 988 р. Серед вельми поширених – культ перших чеських святих Вацлава І (907–935/36) та його бабці Людмили (860–921).

Нетривалий спільний кордон між обома у Передкарпатті, що зник на початку ХІ ст. внаслідок активної зовнішньої політики Болеслава І Хороброго (966–1025) з династії П’ястів, дозволив все ж налагодити матримоніальні, торговельні й військово-політичні зв’язки, що зберігали тяглість до ХІІІ–XIV ст. Місію своєрідних трансферів інформації в обидва боки взяли на себе в ХІ–ХІІ ст. головно ченці із заснованих на слов’янській літургії монастирів у Сазаві і Зноймо. Відтак контакти із київськими чернечими осередками до середини ХІІ ст. були доволі жвавими. Це мабуть визначало й міждинастичну політику.

Впродовж ХІ–ХІІІ ст. із різним ступенем достовірності нотується 5–6 двосторонніх шлюбів Рюриковичів із Пшемислідами Чехії (Богемії) і Моравії. Мабуть, саме чеського походження, можливо – донькою князя Болеслава ІІІ (955–1037), була одна із N дружин київського князя Володимира, котра народила йому сина Судислава (1014–1063), носія дуже поширеного в землях Пшемислідів і зовсім невластивого для династії Рюриковичів імені. За брненського князя Вратислава (1113–1156) 1132 р. було видано N доньку на той момент вже покійного колишнього теребовлянського князя Василька Ростиславовича (1066–1124/25). Інша версія пов’язує її батьківство з київським князем Ярополком Володимировичем (1082–1139). На доньці тоді вже покійного оломоуцького князя Оттона ІІ (1085–1126) Євфимії (1115–?) близько 1143/44 р. одружився тогочасний новгородський князь Святополк Мстиславович († 1154). Не виключеною, хоча й дискусійною, є версія укладеного 1149 р. шлюбу N доньки чеського короля Владислава ІІ (б. 1110–1174) із наступним новгородським князем Ярославом Ізяславовичем (1132 – між 1173-1180). Найбільш вірогідним є саме чеське коріння Марії (б. 1158–1205/06), першої дружини великого владимирського князя Всеволода Юрійовича, прозваного Велике гніздо (1154–1212). Заміж за чеського короля Пшемисла ІІ Оттокара (1231–1278) 25 жовтня 1261 р. вийшла донька колишнього галицького князя, а не раніше 1247 р. – господаря Мачви, Ростислава Михайловича († після 1264) Кунеґунда (1245–1285).

Родинні зв’язки вочевидь торкнулися не тільки вінценосних осіб, а й боярського середовища. З високою вірогідністю одіозного, наближеного до королівського двору Арпадів галицького вельможу Судислава († після 1234) можна віднести до представників чеського за походженням роду Лудан, відомого в Угорському королівстві з ХІ ст. Представники цього сімейства, тісно споріднені з родом Гонт-Пазнан, від ХІІ ст. систематично брали участь в дипломатичних та військових кампаніях в землі Рюриковичів.

Перманентними з огляду на відсутність від початку ХІ ст. постійного спільного кордону були й двосторонні військово-політичні конфлікти. Так 1145 р., висуваючи претензії до угорського престолу, підтримку чеського короля Владислава ІІ отримав князь-бастард Борис (1113–1154) – син доньки Володимира Всеволодовича, прозваного Мономахом (1053–1125) Євфимії (1099–1139) від, мабуть, зв’язку з рідним братом короля Коломана, прозваного Книжником (1095–1116), герцогом Алмошем (1075–1127). Під час боротьби за київський престол впродовж 1148–1152 рр. князь Ізяслав Мстиславович (1097–1154), окрім угорського короля й польських князів не раз просив допомоги й чеських родичів. Лише 1149 р., повертаючись із ІІ Хрестового походу, таку підтримку, мабуть, йому надав той же Владислав ІІ. Невідомі за складом й походженням «Чехы и Морава» кілька разів занотовані в літописах 1214 і 1219 рр. поряд з угорськими військами й загонами галицьких бояр – суперниками волинських претендентів на галицький престол.

Втім, найзнаменитішими з огляду на русько-чеські військові контакти середини – другої половини ХІІІ ст. є, проведені на тлі боротьби за спадщину династії Бабенберґів (976–1246) майбутнім королем Русі Данилом Романовичем (1201–1264) та його сином Левом (б. 1224/25–1301) при підтримці краківсько-сандомирського й опольського князів Болеслава Сором’язливого (1226–1279) і Володислава (1225–1281/82), відповідно, так звана Опавська кампанія літа 1253 р. та, при участі головно військ угорського короля Бели IV (1235–1270), –Штирійська, що увінчалася 12 липня 1260 р. генеральною битвою біля Крессенбрунн. Duces Rutenorum (Лев і Мстислав Даниловичі, а також вочевидь Володимир Василькович) відомі й з текстів чесько-угорських угод, укладених 3 липня 1271 р. під Братиславою і 14 липня того ж року у Празі. Присутність військ Лева Даниловича у битві на Моравському полі 26 серпня 1278 р., де чеський король Пшемисл ІІ Оттокар та німецький імператор Рудольф І Габсбург (1218–1291) остаточно вирішували поділ спадщини Бабенберґів, досі дискусійне. Втім про відправлення напередодні чеських послів до Романовичів – чітко відомо з джерел (Pardus, filius Neplach, qui venit de Russia). І хоча чеський володар у цій битві загинув, кров Рюриковичів продовжувала текти в жилах його нащадків, певною мірою впливаючи на стосунки з руськими володарями.

Так, внучатий племінник «за кужелем» Лева Даниловича король Чехії Вацлав ІІ (1271–1305) вже у статусі краківського князя (з 1290 р.) 1299 р. приймав свого дядька у Брно, вочевидь за наслідками часткового поділу земель П’ястів 1290–1292 рр., коли Романовичі набули Люблінську землю та зріклися претензій на Краків. Це була не перша зустріч. Інтереси обох династій у землях П’ястів допомогли Вацлавові ІІ стати королем Польщі (1300–1305), а свого сина Вацлава ІІІ (1289–1306) 1301 р. номінувати на короля Угорщини. Відповідно бабцею та матір’ю останніх обох була Кунеґунда, донька руського князя Ростислава Михайловича – «за кужелем» племінника Данила Романовича, що додає чеській історії цього найславетнішого, хоча й короткого проміжку часу пікантності з «українським присмаком».