Блог

Один із “Виклятих солдатів”

В останні роки, а надто після останніх президентських і парламентських виборів у Польщі набуває сили культ героїв антикомуністичного спротиву кінця Другої Світової та повоєнного часу, так званих “Виклятих солдатів” (Żołnierze wyklęci). Один із найвідоміших з них прямим чином пов’язаний з Україною. Але окрім прямого зв’язку є ще й інший, про який буде нижче. Біографія цього солдата цікава сама по собі в будь-якому разі, але важливо згадати її в контексті недавньої відомої постанови польського Сейму.

01-ak

Ротмістр Зиґмунд Шендзеляж (псевдо “Лупашка”), 1945 рік

Зиґмунд Шендзеляж народився 12 березня 1910 р. в Стрию в родині залізничника, де ще було п’ятеро дітей (дві доньки і три сини). Двоє братів Зиґмунда брали участь у боях у Львові у 1918 році. Один з них, Рудольф, загинув у цих боях, а інший, Маріан, залишився у війську, був нагороджений орденом Віртуті Мілітарі. Пізніше у званні ротмістра Маріан воював у в танковій дивізії генерала Мачка — у складі польської армії, відтвореної на Заході після окупації Польщі восени 1939 року.

У 1929 році Зиґмунд закінчив математично-природничу гімназію в Стрию та пішов до школи підхорунжих в Ружані, яку закінчив з відзнакою в 1931 році. Далі він навчався у Центрі Вишколення Кавалерії в Ґрудзьондзі, звідки випустився 5 серпня 1934, і отримав призначення підпоручником у 4-й кавалерійський полк Заніманських уланів у Вільні, де він був командиром взводу 4 ескадрону. У середині 1936 він став командиром другого ескадрону, а у березні 1937 року отримав звання поручника.

У лавах 4-го кавполку і Віленської бригади кавалерії поручник Шендзеляж брав участь в кампанії 1939 року. У боях він виявив себе вмілим та ініціативним командиром, наприклад, під час оборони плацдарму під час переправи через Віслу під Козєніцами, і був представлений до хреста Віртуті Мілітарі 5 класу. Під час останнього бою групи Андерса із червоною 34 кавдивізією (де служив мій дід – чия кар’єра офіцера кавалерії була практично паралельною кар’єрі Шендзеляжа) він потрапив у полон до червоних. З полону йому вдалося через кілька днів втекти, але перебратися до Угорщини та з’єднатися з польськими силами на Заході не пощастило. У листопаді 1939 року Шендзеляж повертається до Вільна, де він під іменем Владислава Хавлінґа працював будівельником та прибиральником.

02-ak

Польські партизани

Від початку 1940 року Шендзеляж став брати участь у антирадянській підпільній діяльності у Вільному, спочатку в групі капітана Ґєдройца («підпільний 4 кавалерійський полк»), але після арештів учасників групи на початку 1941 року втратив контакт із підпіллям. В кінці 1941 року, вже в умовах німецької окупації, він знову зв’язався із підпіллям, проводячи розвідувальну діяльність на залізниці Вільно-Рига.

У квітні або травні 1943 року Шендзеляж вступив в контакт з командуванням Віленського округу Армії Крайової, запропонувавши проект створення постійного партизанського загону. У серпні 1943 року наказом підполковника Крижановського («Вовка») був призначений командиром першого лісового загону віленської АК, який діяв в районі Віленських озер, і яким командував поручник Антоні Бужиньський «Кміціц». На жаль, Шендзеляж дістався до бази загону поблизу озера Нароч надто пізно, вже після того, як загін був роззброєний радянською партизанською бригадою, якою командував Федір Марков (якого Кміціц знав особисто і вважав своїм другом – що не перешкодило Маркову розстріляти Кміціца і ще близько 80 солдатів АК).

Незважаючи на критичну ситуацію, Шендзеляжеві вдалося організувати із решток загону нову партизанську частину, що з листопада 1943 року стала називатися 5 Віленською бригадою АК. На чолі 5-ї бригади він зробив кількадесят успішних операцій проти німецьких окупантів та їхніх спільників з литовської поліції, а також поти антипольськи настроєних радянських партизанів. 31 січня 1944 року в бою з німецькою каральною експедицією під Ворянами «Лупашка» (як став називатися Шендзеляж) був поранений. Бій завершився перемогою партизанів Лупашки, але одразу після бою з німцями на них під Радіушами напали три радянські партизанські загони – які теж були розбиті. У квітні 1944 року, під час перебування у Вільному, його заарештували німці, але йому вдалося втекти і приєднатися до 5-ї бригади. Можливо, німці й самі відпустили Лупашку, вирішивши, що його вороже ставлення до радянських партизанів йде їм на користь. Лупашка також взяв участь у перемовах із німцями, які проводив підполковник Крижановський-«Вовк», і які закінчилися безрезультатно.

03_ak

Бійці АК і Червоної Армії на вулиці Великій у Вільному, 13 липня 1944 року – така союзницька ідилія протривала ще чотири дні

Коли почався літній 1944 року наступ Червоної Армії, радянське командування встановило контакт із АК, запропонувавши скоординовані дії проти німців та пообіцявши утворення на базі партизанів АК окремого польського корпусу, де б командування складалося із офіцерів АК Віленщини й Новогродщини. Крижановський-Вовк (що був на чолі об’єднаних Віленського і Новогрудського округів АК) казав лідерам польського підпілля про «новий етап у польсько-радянських стосунках». На Віленщині було мобілізовано три великих і 25 менших партизанських загонів, на Новогродщині 5 загонів. В ніч з 6 на 7 липня 1944 року Вовк очолив 4 500 партизанів АК в наступі на сильний німецький гарнізон Вільна (операція «Остра Брама»). З допомогою Червоної армії Вільно було очищене від німців.

04-ak

Бійці АК під час акції “Буря”

5 бригада Лупашки не брала участі в операції «Остра Брама». За погодженням із Вовком, бригада билася з німцями на захід від Вільна. Коли ж по визволенні Вільна прийшов зв’язковий від Вовка із наказом вирушити до міста для участі в параді для відзначення визволення, Лупашка категорично відмовився, сказавши: «Хай історія мене осудить, але я не хочу, щоб моїх солдатів совіти розвішували на віленських брамах і мурах».

17 липня 1944 року Крижановський-Вовк зустрівся у Сморгонях з командувачем 3 Білоруського фронту генералом Черняховським. Черняховський одразу ж заявив, що ніякого оремого корпусу не буде, і заявив, що за наказом радянського уряду АК повинна бути роззброєна. Коли Вовк почав протестувати, дванадцять енкаведистів заарештувало польську делегацію. Тоді ж були затримані й інші офіцери АК. В ході операції, якою керував майбутній голова КГБ Іван Сєров, було арештовано і роззброєно 8 тисяч партизанів. Агітація за вступ до «польської армії» Берлінга не мала успіху, і зрештою з 4 тисяч аківців створили 361 резервний полк 31 резервної дивізії, а коли поляки відмовилися складати радянську присягу, їх відправили на лісоповал.

05-fl

Кінний підрозділ АК після визволення Вільна

Незважаючи на швидкий марш на захід, 5 бригада не змогла вирватися з радянських лещат. 23 липня 1944 року в лісах біля Гродно її кавалерія і частина піхоти була роззброєна червоноармійцями, а решту підрозділів було розформовано. Із солдатів, готових продовжити марш на Білосточчину, було створено сім невеликих загонів. В серпні ці загони знову з’єдналися під командуванням Лупашки на теренах Бяльського повіту, і увійшли до складу Білостоцького округу АК. Серед командирів відродженої 5 бригади був у тому числі «Новина» — Лєх Бейнар, пізніше чудовий історик, що взяв псевдонім «Павел Ясеніца»

06-ak

Патруль Червоної армії поблизу входу до Острої Брами у Вільному

Навесні 1945 року бригада почала боротьбу проти «народної влади», нападаючи на постерунки МО, відділи НКВД і її польського варіанту UB, усуваючи інформаторів і розстрілюючи активістів Польської робітничої партії. Лупашка вдосконалював партизанську тактику, відпрацьовану на Віленщині – діючи кількома колонами, що розходилися по своїм завданням, і знову збиралися в узгодженому місці через кілька тижнів. Таким чином можна було охопити акціями одночасно кілька повітів та зав’язати набагато більше боїв. Всього бригада зробила 80 акцій на Білосточчині, але у вересні 1945 року командування округу прийняло рішення її розформувати через заплановані ворогом акції з прочісування лісів.

Майор Лупашка вибрав продовження боротьби. Разом із ним залишився невеликий підрозділ, що в лютому 1946 року був перетворений на 6 Віленську бригаду АК. Спершу бригада діяла лише чотирма диверсійними патрулями та перейшла на терени Помор’я, підпорядковуючись відтвореному у Гданську Віленському округові АК. Кількість бійців бригади не перевищувала 70, але протягом семи місяців її діяльність охопила великий терен од Західного Помор’я до Кашубів, Вармії і Мазурських боліт. Було виконано 170 акцій, розбито 27 постерунків міліції і НКВД.

07-ak

Бійці 5 бригади, в центрі майор “Лупашка”, весна 1945 року

На Помор’ї особливо помітною стала роль Лупашки як інструктора тактики, що виростив кілька талановитих молодих командирів, наприклад, підпоручника «Желязного», що 19 травня 1946 року протягом дня із кільканадцяттю солдатами 5 ескадрона знищив 6 постерунків міліції і один пост UB. Восени 1946 року майор Шендзеляж переходить знову на Білосточчину, і ще взимку 1947 року особисто керує акціями бригади. Але навіть йому, хоча він ніколи не програв жодного партизанського бою, починає здаватися, що дальша боротьба не має сенсу. У березні 1947 року він здає командування бригади, на рахунку якої 340 бойових акцій, у тому числі 60 знищених постерунків міліції й UB, і намагається почати життя як цивільна особа. Спершу він переховувався у Варшаві, тоді в Осельцю коло Макова Подхалянського, де він мешкав під іменем Ришарда Зигмунта Маньковського. 30 червня 1948 року UB вдалося заарештувати його в домі родини Базинських під Йордановим і транспортувати літаком до Варшави. Керівники держбезпеки Радкевич і Ружанський приходили дивитися на нього, наче на небезпечного звіра у клітці. “Він знав, що йому готовий смертний вирок, і вважав це цілком природним”, – згадував один з його товаришів з ув’язнення.

8 лютого 1951 року пострілом в потилицю закінчилося життя одного з найславетніших «żołnierzy wyklętych», чиї бійці наводили пострах на функціонерів маріонеткової «народної Польщі» в 1945-47 на теренах всієї північної Польщі від Білосточчини до Кошаліна.

08-ak

Ротмістр “Лупашка”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

09-ak

Браунінг (виготовлений для міжвоєнної литовської армії), що належав “Лупашці” (із Музея Війська Польського)

10-ak

Солдати АК, яким вдалося уникнути радянського арешту, в Пущі Рудницькій, кінець липня 1944 року

11-ak

командири ескадронів 5 і 6 Віленських бригад, зліва: Підпоручник Валеріан Новацький “Бартош”, підпоручник Генрик Величко “Люфа”, підпоручник Антоні Боровик “Лєх”

12-ak

5 бригада на відпочинку

13-ak

Ротмістр Шендзеляж “Лупашка” і поручник Маріан Плюцінський, командир 4 ескадрону 5 бригади (весна 1945 року)

14-ak

1 ескадрон 5 бригади входить до Яблонни Ляцької

15-ak

Бійці 2 і 4 ескадронів 5 Віленської бригади

16-ak

Зліва направо – Майор Зиґмунд Шендзеляж “Лупашка”, поручник Єжи Єзерський “Стефан”, підпоручник Владислав Лукасюк “Молот”, поручник Зиґмунт Блазеєвич “Зиґмунт”, підпоручник Луц’ян Мінкевич “Віктор”, підпоручник Ян Залеський “Зая”

17-ak

Партизани 2 ескадрону 5 бригади. Стоїть підпоручник Микола Курочкін “Лісний”

18-ak

Заступник командуючого 5 бригади капітан Леон Лєх Бейнар “Новина”, пізніше історик Павел Ясеніца

19-ak

Офіцери 5 бригади: зліва – підпоручник “Лісний”, поручник “Стефан”, підпоручник “Віктор”, поручник “Мстислав”, поручник “Зиґмунт”, майор “Лупашка”, підпоручник “Молот”

20-ak

Майор Зиґмунт Шендзеляж “Лупашка” із своїм кур’єром вахмістром Вацлавом Бейнаром “Оршаком” і ад’ютантом поручником Єжи Єзерським “Стефаном”, Білосточчина 1945 рік

21-ak

Майор “Лупашка” із вахмістром “Оршаком”

22-ak

5 Віленська бригада на марші, другий справа майор “Лупашка”, коло нього ад’ютант Єжи Єзерський, далі поручник Ромуальд Райс “Бурий”

23-ak

Партизани 4 ескадрону 5 Віленської бригади на відпочинку

24-ak

Партизани 5 Віленської бригади

25-ak

Перший справа – Зиґмунд Шендзеляж, фото з часу його переховування на Підхаллі

АЛЕ

Бригада Лупашки також відповідальна за напад на литовське село Дубінгяй (Дубінкі польською), де вони вбили принаймні кілька десятків мирних жителів.

Історія ця достатньо заплутана, але варта уваги, бо надзвичайно нагадує події, що відбувалися в той же час на наших теренах.

19 червня 1944 р. командир 258 батальону литовської поліції отримав інформацію, що в селі Ґлінцішки (Ґлітішкес литовською, на Віленщині) перебувають польські партизани. Розвідувальна група, що пішла перевірити інформацію, була перестрінута Аківцями, і з 8 чоловік врятувалося лише двоє (литовці кажуть, що поляки закололи поранених полонених поліцаїв багнетами, польські дослідники очікувано заперечують). За кілька годин рота з 258 батальону була в Ґлінцішках. Вони арештували (звинувативши в допомозі АК) й розстріляли 27 мирних жителів, серед них 12 жінок і 5 дітей до 8-літнього віку. Ще 11 чоловіків, що поховані разом із жертвами цього злочину, схоже, були вояками АК, що загинули в перестрілці з поліцією.

Варто зауважити, що оскільки один із убитих був працівником німецької агрофірми, німці заарештували командира роти і ще 11 поліцаїв. Командир був засуджений до кари на горло, кілька поліцаїв до каторжних робіт – але згодом німці всіх звільнили.

Командування АК вирішило, що це може бути початок великої антипольської операції, і вирішило «продемонструвати силу» (згадуємо знайомі нам «попереджувально-відплатні» удари на наших теренах). Знову ж таки, офіційно Віленська АК закликала не чіпати мирних жителів – але на Віленщині швидко з’явилися листівки, що загрожували відплатою винним у злочині у Ґлінцішках.

Бригада Лупашки отримала інформацію, що учасники атаки на Ґлінцішки знаходяться в поліційному постерунку в селі Дубінґяй (на території «Ковенської Литви», тобто міжвоєнної Литовської республіки». Неясно, чи сам Лупашка очолив «відплатну операцію» на Дубінґяй. Більшість джерел з цим згодні, але є й інші думки. Коли командування Віленської округи АК узнала про намір Лупашки, то послала кур’єра із наказом, що забороняв рейд. Кур’єр дуже зручно не встиг вчасно повідомити бригаду.

26-ak

Панихида над жертвами нападу Армії Крайової на Дубінгяй 23 червня 1944 року

Жителі Дубінґяй були попереджені про польський рейд, і частина їх (у тому числі поліцаї, що брали участь у розстрілі в Ґлінцішках) втекла. Але залишилося достатньо, щоб литовські джерела звинувачували 5 бригаду у вбивстві 200 селян. Польські книжки оцінюють кількість жертв «від 20 до 27», але теж визнають, що серед убитих були жінки, діти і старики. Аківці ходили по хатам, та вбивали тих, у кого були молитовники литовською мовою. Хто був одружений з поляками – тих не чіпали, хоча було вбито одну польку з її 4-річним сином.

У протилитовських акціях взяли також і інші відділи АК. 25-27 червня було спалено ще кілька сіл, загинуло ще кілька десятків литовців, наймолодшому з яких було 4 місяці. Польські роботи вказують, що ця акція запобігла дальшому литовському терору проти поляків, хоча скоріше йому запобігло те, що через два тижні вся ця територія опинилася під радянською окупацією.

Паралелі із синхронними подіями на території Західної України очевидні, і не варто випускати цей епізод (так само як і інші) під час дискусій із нашими польськими сусідами. Чи можна відділити героїчну боротьбу проти радянських окупантів та колаборантів від військових злочинів? Чи заперечують скоєні злочини роль тих, хто їх скоїв, у визвольній боротьбі? Питання важкі, але треба знайти відповідь, яку можна було б застосувати однаково до всіх учасників тих трагічних подій.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору