Від “контрреволюционного языка” до “панівної мови України”: як більшовики засвоїли урок з української мови

В Україні з 1997 року 9 листопада відзначається як День української писемності та мови. Саме пов’язаний з українською мовою сюжет, розв’язка якого сталася в листопаді 1919 року,  пропонується увазі читачів у цьому тексті.

В українській  колективній  пам’яті про минуле, втім, як і в  книгах з історії України, сприяння розвитку української мови у роки більшовицької влади як правило асоціюється з запровадженою у квітні 1923 р. політикою коренізації. Не буду детально зупинятися на хронологічних і понятійних неточностях такого асоціативного ряду, однак підкреслю, що затвердження курсу на коренізацію було б неможливе без добре засвоєного більшовиками українського уроку 1919 року.

Що ж то був за урок?

Ще у 1918 р. у Росії більшовики взяли курс на комуністичне будівництво. Поразка Німеччини у війні, надзвичайно успішний для Кремля початок 1919 року, стрімке опанування України та неминучий, як здавалося, поступ у Європу, що вже навесні 1919 р. вилився в утворення Угорської та Баварської радянських республік, створював ілюзію переможної ходи «світової революції».

З утворенням у березні 1919 р. Комуністичного інтернаціоналу соціалізм/комунізм бачився більшовицькими керманичами як близьке майбутнє. Це мало бути індустріалізоване, максимально централізоване та стандартизоване суспільство. Щодо мовного питання, то загальновизнаною була та настанова, яку у 1916 р. В.Ленін визначив такими словами: «Метою соціалізму є […], не лише зближення націй, але й злиття їх». Уявлення переважної більшості керманичів КП(б)У  про перспективи розвитку української мови  були сформовані цілковито у дусі цієї тези.

У 1919 р. більшовики вважали, що розпочалася «світова революція» і настав час будувати комунізм. Ухвалювані цього року рішення майже не маскували справжні цілі більшовизму, тактика і стратегія були як ніколи близькі між собою. Українська мова розглядалася як перешкода. Прохання сприяти її розвитку нарком юстиції УСРР Олександр Хмельницький публічно охарактеризував як «нездорову національну відрижку». У компартійному середовищі активно поширювалася теза про «контрреволюційність» української мови. А голова РНК УСРР Християн Раковський у серпні 1919 р. прямо закликав поставити «мову московську на перше місце».

Прямим результатом таких настанов стало ухвалення «щось із 200 розпоряджень […] про заборону вживання української мови». Однак такий кавалерійський наскок комунізму мав зворотній ефект. Нігілістично-негативне ставлення до української мови стало могутнім каталізатором антикомуністичного руху. Українські повстанці не лише зумовили влітку 1919 р. поразку Червоної армії в Україні, а й врятували Європу від більшовизму, оскільки завадили виконанню вже ухваленого рішення про експансію в Європу. У переданих В.Леніну 19 листопада 1919 р. «тезах з українського питання» Х. Раковський був змушений визнати: «Лозунг “самостійної української держави” став знову популярним і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух». З огляду на спротив українського суспільства, у Кремлі змушені були поступитися у мовному питанні.

29 листопада, після того попередньо  українське питання було обговорене на політбюро ЦК РКП(б), пленум ЦК РКП(б) резолюцію «Про Радянську владу на Україні». У ній, зокрема, наголошувалося:

«4. Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою»

По суті більшовики вперше формально визнали українську мову рівноправною з російською. Мало того, у лютому 1920 р. Х.Раковський у  наголошував у газеті “Коммунист”: «Ми бажаємо, щоб українська мова стала панівною мовою України…». Таке визнання та тимчасове сприяння розвитку української мови (див. джерело), яке почало реалізовуватися 1920 (а не в 1923!) року, на час ухвалення цього рішення розглядалося як тактичний маневр, як вимушена поступка українському національно-визвольному рухові, від якої за сприятливих обставин слід відмовитися. Затримка з відмовою від цієї поступки у майбутньому була викликана насамперед намаганням закріпити владу та потребами індустріалізації/модернізації, внаслідок чого межах усіх підконтрольних більшовикам земель у 1923 р. було запроваджено політику коренізації. Та й комунізм виявився не найближчим майбутнім.

«Мовний урок» більшовики вивчили. Хоча від ідеї «злиття націй і мов» вони не відмовилися, реалізація їхніх настанов у національному питанні більше не була такою прямолінійною як 1919 року. Приміром, протягом квітня 1921-вересня 1922 років чимало обставин вказувало на підозріле ставлення більшовицької верхівки УСРР до української мови, але повернення до практики першої половини 1919 р. не відбулося. Мало того, під час другого комуністичного штурму (1928-1932) українська мова вже не лише не заборонялася, а навпаки – її розвитку і поширенню у суспільстві виявлялося максимально можливе в тогочасних умовах сприяння. Новий наступ на неї був ініційований відомими постановами РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 року. Але то вже тема іншої розмови.