Деякі міркування «фахового історика» щодо «Історії України від діда Свирида»

Звісно, що ці міркування більше звернуті до тих добродіїв, хто ще не стикався із цією хвундаментальною працею. Але не завадить і давнім шанувальникам. Усе ж доробок Діда звернутий на широкий загал, життя триває і усілякі поточні «кон’юнктури» змінюються рік від року. А може там фахові історики, «міські» високочолі інтелектуали, а не «сільські дідугани» зневажливо сміються над цією «попсою».

Прочитавши третій том, я подумав, що варто таки й собі висловитися, – зокрема від проекту «Likбез. Історичний фронт», наскільки я можу це собі дозволити як його координатор. Можливо щось таке раніше й було, але в лишень короткому жанрі «класна книжка». Ясно, що Дід не потребує від мене рецензій чи реклами, але то мені самому закортіло. Хай пробачає, якщо раптом зіпсую йому репутацію)))

Із загальним «стилем» Діда у його публічній іпостасі я знайомий роками по його блогам на Радіо Рокс, де він працював у жанрі «сільської політінформації». Зізнаюся, що аналітика Діда «без паніки та істерики» давала мені більш ясне уявлення про міжнародну обстановку, аніж усі інші аналітики, глибокі висновки політологів та офіційні комюніке. Мабуть, Дід завжди був людиною незалежною від партій та виборів, але при тому вочевидь «залежний» від України. Тому певне уявлення було.

Коли ж з’явилася перша «Історія», я здивувався. Мені її подарував друг. Я думав, що це буде просто стьоб на історичну тематику, а поле там неозоре, аби талану не забракло. Сто років тому «історії» від «Сатирикону» вистьобували казенні російські шкільні підручники. Весело, але інтелектуальної поживи не було. А у цьому разі я помилився.

Окрім вишуканого художнього оформлення та очікувано іронічного викладу, я побачив абсолютно точний історичний фактаж, гідний підготовки до ЗНО, широке знайомство з джерелами та глибоке розуміння історичних процесів не лише в Україні, а й загалом. Широченну ерудицію, очевидне знання найостанніших доробків історіографії. Знання давніх та гідна оцінка сучасних теорій та гіпотез. Вочевидь людина ще й мови знає.

Потім до мене почали від моїх друзів-колег, які були знайомі якимось боком з «реалом» Діда, доходити чутки, що то «хайлевел». Я з ними цілком щиро не посперечався, але подумав: це ж яка праця! Ну добре, один томяра, але як одна людина потягне усю нашу історію, не втрачаючи «левела»? Оскільки Дід дотримується інкогніто, а я собі колись дозволяв «історичний стьоб», зокрема в публіцистиці та книжечці «Украинский национализм: ликбез для русских», то з пари видавництв до мене звернулися з питанням: «Кирило, це ж ви – Дід Свирид? Давайте робіть з нами». Я щиро відповів, що, пробачайте, є вершини, на які Галушка неспроможний вдертися. Але шукайте, воно того гідне. Бог в поміч. Воно треба.

Другий том. Знову хайлевел. Моє шанування. Очікувався третій щодо того періоду, який у нас якнайбільш занедбаний усіма ненашими владами, невідомий широкому загалові та ледве второпний школяреві, але ключову важливість якого для українського самоусвідомлення чудово осягнули Володимир Антонович та його учень Михайло Грушевський. Україна-Русь після 1240 року. Принципове заперечення російської історичної схеми. «Русь після Русі. Від корони до булави». Так називався наш том «Історії без цензури» Likбезу, що вийшов у 2016 року. Ми – за!

(((Цей фрагмент можна не читати))))) Культурні люди з хорошою історичною ерудицією можуть скептично ставитися до можливих фактичних відкриттів чи нових інтерпретацій у викладі тих подій, про які вони дізналися зі школи чи прочитали кілька книжок. Снобізми непідготовлених людей, яких не привчили до фахового системного бачення періоду, зовнішнього контексту, психологічних особливостей персоналій, суті явищ, але які «прочитали багато книжок», бувають дивуючі… Я не кажу про російську чи нашу вату, чи наших «патріотичних» дикунів, яким одна прочитана «вумна книжка» дозволяє наїжджати на людей, які цьому присвятили десятки років досліджень. Але то так, невігласи. Найцікавіше почув від шахістів. (Це для мене «актуальна тема», бо син цим захоплюється.) Розповідали йому у відеоблозі якісь метри шахів, які описували, чим шахісти інтелектуально вищі за решту людства. Освічені інтелектуальні люди. «Ми набагато більше читаємо, і наприклад знаємо історію краще за істориків. Гарі Каспаров володіє безмежною історичною ерудицією, і може будь-якого історика повчити історії».

Батько слухає та рже. Це ж в натурі – українська журналістика… «Кирило, ви ж історик? – Історик. – Можете нам в сюжеті усе ясно-понятно розповісти про таємничі древні цивілізації Індокитаю?» Далі ті ж метри шахів розповідають, як треба годуватися, щоб працював мозок, і треба фізично розвиватися, щоб був кровообіг мозку. Вони забувають, що чемпіон світу Карлсен якось нафіг влетів від якогось 20-річного аматора. Може щось не те з’їв? Чи на пробіжку не вийшов? Інтелект шахів – це інтелект шахів, інтелект історії – це інтелект історії.

З практики спостереження стосунків хлопців та дівчат часів викладання в універі, я чітко колись розрізнив «інтелектуалок» та «психологічно кмітливих». Перша будує свій престиж на читанні книжок, а потім якась непоказна провінціалка у конкуренції за юного джентльмена розігрує з «інтелектуалкою» мат в три ходи, забирає під пахву ту істоту та будує щасливий повноцінний шлюб.))) Особисте скінчилося)))

Але Дід Свирид дуже економить час читачам. Бо він прочитав багато розумних книжок, але він ще зрозумів, про що там йдеться. І суть їх доносить нам так, що ти усе починаєш розуміти. Логіку. Очікування та непередбачуваність подій. Випадковості і закономірності. І усе це так викладено, що важко відірватися, і смієшся в середньому що десять хвилин)))

Я також тіпа щось знаю по історії. Але третій том мені допоміг міцно. Якійсь пазл склався, і я на час заспокоївся. Приємно, що Діда консультують найкращі фахівці-історики (де, серед багатьох інших попередників, і лікбезівці були – то там поганих немає)))), і це відчувається. Він-то й Дід, сам нівроку, але навколо нього є прекрасний фаховий доброзичливий контекст, який підтримує його талан. Він може описати на широку людність історію України так, як поки ніхто з нас, «академічних», не може. Це факт. І колеги це щиро цінують. Бо історія України – наша мати, як не крути. Тому гуртом.

Тому у справі відновлення історичної тямущості українства за максимальним поширенням я б віддав перше місце у своєму особистому рейтингу Діду Свириду.

Попри чимало за останні роки (вже Богу дякувати) популярних історичних книжок прекрасних авторів із Лікбезом включно, це перша за новітніх часів фундаментальна спроба повного викладу історії України з точки зору сучасності та сучасного українського суспільства, міри його сприйняття та розуміння, тих буревіїв, які проносяться над нами. Це – тонка психологічна штука. Це я так кажу, бо Дід аж ніяк не замовний маніпулятор. Це суперечить його натурі: він просто незалежний. Пише як заманеться.

Але головне: воно смішно))) «Не ридать, а здобувать!» (1914). Бо ж нам «історії з бромом» вистачає з верхом. І я, хай мене пробачить Дід, знаю за власним досвідом, що він у ХХ ст. дійде до речей, де вкрай важко буде поіронізувати. Але він завжди знайде психологічний вихід. Я вірю.

Наприкінець, повертаючись до 3 тому. До нього відноситься усе, викладене мною вище про писання Діда. Але ви відкриєте собі Атлантиду, яка насправді не потонула. 14-16 століття. Наше питоме і щире. Фактично вірне і психологічно зрозуміле. І веселе. Хайлевел.

Зичу Діду міцного козацького здоров’я, аби гідно завершити оту Сізіфову працю. Воно потрібно, вкрай. Що від колег треба, – ми на допомозі. І наголошую, що якщо на початку ХХ століття вкрай був необхідним твір Михайла Грушевського для наукового обґрунтування існування української нації, і він свою роль фундаментально відіграв, то у ХХІ столітті в демократичній Україні, яка перебуває зовсім в іншій історичній реальності, широкій людності вкрай необхідна «Історія від Діда Свирида». Це – те що треба і школяру, і дорослому, і пенсіонеру, і військовому, аби витратити невеликий час, насолодитися прочитаним і знайти чітке своє місце в системі історичних координат. «За що?»

А що треба від Лікбезу – то велкам, ми робимо спільну справу)))

ПС. Я ще я сподіваюся, що люди, які прочитають Свирида на стадії пізнього школярства і порівняють цей текст з “казенкою” середньої школи (вона дуже різна буває, я тут не наїжджаю, але це хоч-не-хоч обязаловка, сам в школі вчився), то історичні факультети отримають натхненних абітурієнтів, які бачать історію ЖИВОЮ, і тому на перспективу наш цех отримає непоганий кадровий резерв. Який, можливо, не розчарується… Бо треба зростати, а реалії сумні: кадровий резерв тане. Якісний, а не кон’юнктурний.