(Не)одноденна держава: 80 років Карпатській Україні

О 3:55 15 березня 1939 року лідери ЧСР погодилися на шантаж з боку Гітлера та підписали акт про встановлення німецького протекторату над чеськими землями. На той момент Словаччина вже проголосила себе незалежною республікою, а угорська армія почала пряме збройне вторгнення до Карпатської України. Удень в Хусті парламент краю – Сойм оголосить незалежність Карпатської України. Відчайдушна спроба створити власну державу була брутально обірвана ворожою агресією, санкціонованою Третім Рейхом та підтриманою Річчю Посполитою.

 

Лад, який запанував в Європі після Першої світової війни був далеким від ідеального. Звісно, після жахів бойових дій, голоду та епідемій навіть поганий мир видавався кращим за військове лихоліття. Але це були примарні сподівання. Мир в Європі, яким його бачили і будували країни-переможці, виявився картковим будинком, до якого вже вишукувалася черга з бажаючих його зруйнувати.

Найбільш помітними конфліктами на той час були німецько-чехословацькі суперечки стосовно Судетської області, польсько-чехословацький конфлікт щодо Тешинської Сілезії та низки північнословацьких районів, польсько-литовське протистояння через Віленський край (землі навколо Вільнюса). Угорщина – королівство без короля, очолюване адміралом без флоту, накопичувало ненависть практично до усіх сусідів, пристрасно бажаючи повернутися до кордонів 1918 року. Свою порцію територіальних суперечок отримав і південь континенту, де мерехтлива етнічна мозаїка небезпечно накладалася на взаємне невдоволення повоєнним розмежуванням та вибуховий балканський темперамент.

Це зрештою вилилося в кризу 1938 року, коли Берлін, який вже відкинув післявоєнні домовленості, наростив м’язи і нахабно проковтнув Рейнську область та Австрію, зумів сумішшю дипломатичних важелів, інформаційної війни та силового тиску досягти значного успіху – анексії Судетської області. То був перший крок до ліквідації чехословацької державності. Загалом Чехословаччині помітно не пощастило з сусідами – дружньо до неї була налаштована лише Румунія. А от Варшава і Будапешт мали до ЧСР поважні територіальні претензії, а також були зацікавлені не допустити розгортання на Закарпатті українського національного руху.

Саме найсхідніша частина Чехословаччини, заселена уламком бездержавної української нації, з мало кому відомої землі у серці Європи перетворилася на помітний фактор міжнародної політики. За Карпатською Україною тепер спостерігали не тільки з Праги й Будапешта. Берлін, Варшава, Лондон, Москва теж звернули увагу на регіон, він ставав предметом розмов у дипломатичних салонах та генеральних штабах.

Коли у 1919-20 рр. переможці креслили у Парижі, Сен-Жермені та Тріаноні нові кордони в Центрально-Східній Європі, то вони одночасно використовували як історичний (урахування приналежності регіонів у минулому — як це сталося із Судетською областю), так й етнічний принципи. Щоправда, нерідко другим жертвували в ім’я стратегічних інтересів. Так, зокрема, сталося й із переважно угорськими за етнічним складом місцевостями на півдні Словаччини та Закарпаття (що вже казати про українців та білорусів, яких просто залишили за дверима мирних конференцій, ставлячи на потужну Польщу). Наслідки Першої світової та розпаду Австро-Угорщини стали для угорців трагедією. В імперії вони були панівною нацією на територіях, що належали Королівству Угорщина.

Внаслідок «урізання» королівства в угорців виникла загальна й всеохопна національна травма, що загрожувала вилитися у майбутню агресію проти сусідів. Під тим таки соусом подавалося відновлення історичної справедливості. Тріанонський договір позбавив Королівство Угорщина значної частини територій та населення. Інша річ, що це було переважно неугорське населення, а відповідні землі на історичних підставах могли упевнено назвати своїми й словаки, румуни, українці чи серби. Водночас поза межами королівства опинилося чимало етнічних угорців, а отже, Будапешт міг апелювати як до них, розпалюючи ненависть до нових держав, так і до міжнародної думки, посилаючись на утиски угорськомовної меншини.

Тріанонський договір та його наслідки називали в тодішній Угорщині спрощено — Тріаноном. Це слово стало для угорців синонімом національної катастрофи, національної ганьби. У школі й церкві, з газетних шпальт та на політичних мітингах угорцям постійно нагадували про втрачені території та про обов’язок їх повернути. Контури Королівства Угорщина до 1918 р. чи силуети втрачених земель дивилися на угорців з незліченних листівок і плакатів, роз’ятрюючи образи й ненависть до тих, кому Тріанонський договір дав преференції.

У червні 1935 року в Будапешті було укладено таємну угоду між Німеччиною та Угорщиною про політичну та військову співпрацю, а також про майбутній розподіл Чехословаччини, на яку обидва союзники гострили зуби.

У намаганні повернутися до кордонів 1918 року для угорської дипломатії однією з основних цілей стала анексія Словаччини та Закарпаття. Особливо зручно було каламутити воду в останньому. Окрім відсутності зрушень з наданням автономії краю, місцевих політиків дратувало переважання прийшлих етнічних чехів у місцевій адміністрації, а також те, що за межами Підкарпатської Русі залишилася доволі велика кількість українців-русинів — близько 150 тисяч на Пряшівщині (східна Словаччина). Перцю ситуації додавала постійна боротьба за серця і розуми мешканців краю між політиками українофільського та москвофільського таборів, а також прихований вплив на цю боротьбу з боку Будапешта й Варшави й поступове зростання популярності комуністичної партії.

Восени 1938 року на Підкарпатській Русі угорці очікували на особливий успіх — Прага поставила на чолі автономного уряду краю популярного місцевого політика Андрія Бродія, який уже багато років був платним агентом Будапешта під криптонімом «Берталон». На новій посаді він почав говорити про потребу проведення плебісциту щодо долі Закарпаття. Ці розмови активізували чехословацькі служби безпеки, і контррозвідка дістала докази роботи прем’єра на ворожу державу. Бродія зняли з посади й ув’язнили. Уряд автономії очолив лідер українофільського політичного табору, 64-річний греко-католицький священик, педагог і громадський діяч Августин Волошин.

Августин Волошин з дружиною у створеному ними притулку для сиріт «Св. Родина» в Ужгороді, 1930-ті

9 жовтня у Комарно розпочалися чехословацько-угорські переговори, на яких Будапешт наполягав передати йому південні райони Словаччини. Комарнівські перемовини завершилися нічим через непоступливість сторін. 13 жовтня угорська делегація заявила про їх припинення. Королівство звернулося до Берліна й Рима, аби ті виступили арбітрами. Муссоліні гаряче підтримував давно опікувану ним Угорщину й пообіцяв надати за потреби військову підтримку. Берлін теж погодився стати арбітром. Віденський арбітраж (згодом його назвуть Першим, бо буде ще й другий, який передасть угорцям шматок Румунії) відбувся 2 листопада у віденському Бельведері. Міністри закордонних справ Рейху Й. фон Ріббентроп та Італії Г. Чіано погодили новий угорсько-чехословацький кордон. Протокол підписали також представники ЧСР та Королівства Угорщина. Остання отримувала від північної сусідки чималий шматок південної та східної Словаччини включно з Кошице, а також південь Закарпаття разом з Ужгородом, Мукачевом і Береговим.

Отримання нових територій тільки розпалило амбіції Будапешта, який услід за Берліном прагнув повного знищення ЧСР. Територія Закарпаття, яка в чехословацькій воєнній доктрині вважалася безпечною і спокійною, тепер перетворилася на справжню арену бойових дій. Угорські терористи, організовані й підтримувані угорською армією, діяли нахабно й великими силами — від взводу до батальйону.

Окрім того, Угорщина намагалася активно вести антиурядову агітацію на Закарпатті. «Бюлетень Пресової Службі Карпатської України» повідомляв: «Мадярщина, не жаліючи грошей, людських жертв, невтомно працює надалі для осягнення своїх 20-річних цілей». Поширювалися чутки, листівки. Угорське радіо розповідало відверті вигадки: мовляв, у Хусті піднято заколот проти уряду Карпатської України, що тут неймовірно виросли ціни на продукти. Польське радіо йшло навіть далі, розказуючи восени 1938 року, скажімо, про епідемію чуми в Хусті, про розстріли втікачів з міста, про голод з випадками канібалізму, про руйнування Рахова внаслідок землетрусу й т. ін.

Адмірал Міклош Горті та головнокомандувач польської армії Едвард Ридз-Смигли, під час візиту регента Угорського королівства до Польщі, 1938

У цей час Закарпаття перебувало в постійному напруженні через атаки як угорських терористичних груп, так і польських диверсантів. І ті, й інші, діючи узгоджено через порозуміння їхніх командувань, мали на меті дестабілізувати ситуацію в регіоні, сіяти страх серед населення, дошкуляти державним органам, поширювати паніку та сприяти тим самим переходу краю під контроль Угорщини. На першу лінію захисту від цих зазіхань вивели армію та поліцейські структури.

Офіційно угорська влада, звісно ж, відхрещувалася від терористичної діяльності: мовляв, то якісь невідомі «народні месники», «місцеві ополченці» роблять. І хоча малося на увазі, що це дії сформованих у самому краї підпільних проугорських організацій, насправді відповідні підрозділи створювало на власній території саме угорське військове командування.

Аналогічно кадри підбирало у свої диверсійні групи й польське військове командування, яке діяло в межах схваленої Генштабом операції «Лом» (тривала протягом жовтня—листопада 1938 року). У законспірованих центрах і таборах на території Галичини з числа відряджених вояків, членів парамілітарних структур і просто авантюристів створювали бойові групи, які спрямовували на Закарпаття. Польща вирішила не лише скористатися слабкістю ЧСР, щоб отримати Тешинську Сілезію, а ще й посилити напруження на Закарпатті, сприяючи переходу контролю за регіоном до Угорщини.

До того ж і Варшава, і Будапешт були зацікавлені не допустити розгортання на Закарпатті українського національного руху: для угорців він мінімізував шанси на повернення контролю за цим краєм, а для поляків означав постійний подразник для політичних амбіцій галицьких і волинських українців. Така співпраця для абсолютно сторонніх спостерігачів, певно, здавалася доволі дивною, адже якщо Будапешт жив під моральним тягарем Тріанону, то для Варшави післявоєнні домовленості були украй вигідними, утверджуючи потрібні їй кордони, передусім коштом колишньої Німецької імперії. Але життя Центрально-Східної Європи в міжвоєнний період знало й дивніші парадокси, підтверджуючи тезу про відсутність у політиці вічних союзів і вічних ворожнеч. Мрія про спільний угорсько-польський кордон давно заволоділа Варшавою: це мало б дошкульно зашкодити ненависній Чехословаччині, забезпечити безпосередній контакт із фактично союзною Угорщиною, а також ліквідувати загрозу розгортання тут українського національного руху.

І угорські, і польські диверсанти намагалися знищити комунікаційні лінії, атакували окремих представників влади, розповсюджували листівки серед місцевих мешканців. Протидіяли їм у цьому передусім чехословацька армія, фінансова варта та підрозділи ВЗД. До них приєднувалися нерідко й добровольці з місцевих, передусім, хоча й напівлегально, представники «Карпатської Січі», української парамілітарної організації. Окрім того, у звітах польських урядовців згадується про те, що до Віденського арбітражу охороняти залізничну лінію Чоп—Берегове, а також кордон допомагали й загони, сформовані з місцевих сіоністів-добровольців.

Ну а 6 січня 1939 року, коли християни східного обряду святкують Святвечір напередодні Різдва, дійшло до прямого бою між угорськими й чехословацькими військами на Закарпатті. Бій відбувся біля села Росвигово, яке після Другої світової село увійшло до складу Мукачева, але тоді ще було окремим населеним пунктом. За Віденським арбітражем місто відходило Угорщині, тоді як Росвигово мало залишитися у складі ЧСР. Згідно з даними чехословацької армії та спогадами українських діячів Закарпаття, угорські диверсанти напали на чехословацьких прикордонників. Оскільки нападникам загрожував розгром, у бій вступили й угорські військові, що примусило чехословацьких прикордонників і собі просити армію про допомогу. Перестрілка тривала до ранку наступного дня. У росвигівському бою чехословацька сторона втратила 5 убитими та 5 пораненими. Офіційно їхній противник оголосив про 9 загиблих (з них чотири — офіцери), хоча ходили чутки про значно більшу кількість загиблих. Своїм полеглим угорці влаштували пишні похорони з демонстрацією на головній площі Мукачева. Урешті-решт відповідальність за інцидент поклали на «невідомих» із Сабадчапаток, які, мовляв, свавільно напали на чехословацьких прикордонників.

Початок 1939-го минув для автономної Карпатської України украй бурхливо й швидко. Хуст, теперішня столиця краю, вирував — створювали нові установи та організації, у регіон прибували численні українці з еміграції чи Галичини та Волині — сподівання отримати власну незалежну державу зростало з дня на день. Було проведено вибори до крайового Сойму. Активно розвивалася парамілітарна Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», у якій прихильники незалежності вбачали основу для власних збройних сил. Принагідно відбувалося подальше буцання з Прагою за компетенцію й можливість самостійної гри. За Карпатською Україною тепер спостерігали не тільки з Праги й Будапешта. Берлін, Варшава, Лондон, Москва теж звернули увагу на регіон, він ставав предметом розмов у дипломатичних салонах та генеральних штабах. Заплутаний вузол політичних ігор, шпигунських інтриг, підкилимної боротьби та закулісних домовленостей сплівся навколо цієї невеличкої землі.

Зрозуміло, що Угорщина відмовлятися від своїх претензій не збиралася — їй потрібен був ще один цвях у труну Тріанона — спільний кордон з Польщею, а принагідно й людські та природні ресурси Закарпаття. До того ж місцеві українці наполегливо прямували до проголошення власної незалежної держави, стиха шукаючи підтримки в Берліні. А це могло суттєво зіпсувати гру Будапештові, який вирішив діяти рішуче. У січні 1939 р. підрозділи 6-го армійського корпусу Угорської королівської армії почали підготовку до військової операції проти Карпатської України. На початку березня вони приступили до концентрації уздовж демаркаційної лінії.

Плакат Карпатської Січі, 1939

Угорській атаці передували драматичні події. Ще й досі остаточно не розв’язане питання про справжні причини та перебіг зіткнень 13—14 березня між чехословацькою стороною та членами «Карпатської Січі», включно з обстрілами й штурмами січових будівель у Хусті. За півкроку до початку війни з Угорщиною ці події лише внесли розбрат у взаємини між чехословацьким військовим командуванням та прихильниками української державності, більше того — були щедро орошені кров’ю погано озброєних січовиків.

Тим часом 12 березня Гітлер повідомив Горті, що Рейх буде не проти угорської окупації Карпатської України. Атака угорських сил почалася о 5-й годині ранку 14 березня. Під командуванням генерала Ференца Сомбатгеї перебувало, за різними оцінками, від 40 до 50 тисяч вояків. Регіон на той час охороняло близько 8 тисяч чехословацьких вояків та службовців ВЗД. Угорці просувалися трьома стратегічними напрямками: Ужгород — Перечин — Дубриничі — Малий Березний — Великий Березний — Ужоцький перевал; Мукачеве — Свалява — Воловець — Скотарський перевал; Хуст — Торунський перевал.

О 23-й годині 14 березня чехословацька влада відповіла на угорський ультиматум, надісланий їй 13 березня: вона погоджувалася залишити Закарпаття за умови евакуації чехословацьких громадян та державного майна.

Тим часом у столиці автономії — Хусті Сойм (парламент) Карпатської України оголосив 15 березня її незалежність. Цю незалежність в умовах фактичної втечі чехословацької армії боронили тільки незначні й погано озброєні загони місцевих добровольців з числа членів парамілітарної Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», патріотично налаштованої української молоді — гімназистів та студентів, а також окремі вояки чехословацької армії та ВЗД — українці за походженням. Упродовж 14—16 березня оборонці Карпатської України мали кілька крупних боїв з окупаційними військами — біля Королева, Севлюша, Іршави, Перечина, на Красному Полі під Хустом.

Ціною великих втрат у кривавих боях силами угорської армії, що мала значну кількісну перевагу, вони дали можливість оголосити незалежність Карпатської України та здійснити бодай часткову евакуації до Румунії тих, хто остерігався опинятися під угорською окупацією.

Конституційний Закон ч. 1, прийнятий Соймом Карпатської України 15 березня 1939 року

Хуст було окуповано 16 березня, того самого дня в районі Верецького перевалу угорські війська досягнули кордону з Польщею. Наступного дня зайняли Ясиню й узяли під контроль Ужоцький перевал. У доповіді угорського генштабу про ситуацію на Закарпатті від 18-ї години 20 березня стверджувалося: «Сьогодні наші армійські корпуси просування завершили. Відбувається планомірна зачистка захоплених рутенських територій».

Втрати чехословацьких сил у березневих боях проти угорців оцінюють у 50—70 вбитих та 120 поранених. Угорська армія офіційно оголосила про власних 72 загиблих, 2 зниклих безвісти та 244 поранених, хоча справжні цифри, вочевидь, значно вищі. Українські оборонці Карпатської України втратили орієнтовно 1,5—2 тис. загиблими, при цьому більшу частину з них було закатовано та страчено вже після того, як вони потрапили в полон. Або ж вони загинули в ході неконтрольованого терору в перші дні окупації чи виявилися розстріляними прямо на кордоні з Польщею (там страчували тих січовиків, які були громадянами Польщі з числа галицьких українців) чи Румунією (ця країна або не приймала карпатських січовиків, або роззброювала й передавала угорцям).

Відомий педагог і письменник В. Бірчак зафіксував повідомлення будапештського радіо про те, що під час окупації (звісно, угорська пропаганда оперувала іншою термінологією) Карпатської України загинуло 74 і було поранено 140 угорських вояків. Бірчак також оцінював кількість жертв з українського боку протягом 14—20 березня у 3—4 тис. осіб.

Мрії Варшави та Будапешта здійснилися — на карпатських перевалах угорські й польські війська радісно зустрілися, і ще довго в пресі обох держав друкували фотодокази їхніх обіймів та міцних чоловічих поцілунків на тлі засніжених гір.

Угорські вояки, цивільний угорець та польський прикордонник біля трупів страчених без слідства і суду карпатських січовиків, березень 1939 року

Після опанування Закарпаття Угорщина запровадила тут управління Військової адміністрації Карпатського краю. Будапешт вирішив не проводити не те що плебісциту, а й навіть виборів — до угорського парламенту просто кооптували «кращих людей» Закарпаття, визначених центральною угорською владою. У 1942 р. угорська контррозвідка викриє в краю широку молодіжну мережу українського націоналістичного підпілля, її учасників жорстоко допитуватимуть і відправлять на «перевиховання» до таборів інтернування в глибині Угорщини. Паралельно діятиме комуністичне підпілля, спрямоване на забезпечення Москви розвідувальною інформацією. Чоловіків з краю масово мобілізовуватимуть до Угорської королівської армії й відправлятимуть на східний фронт. Будь-які українські ініціативи придушуватимуть, натомість плекатимуть організації, що будуть оголошувати місцевих мешканців чи то карпаторосами, чи то угроросами — мовляв, тисячоліття відданими підданими корони святого Іштвана. У 1944 році місцевих євреїв, ще раніше загнаних угорською владою до гетто, майже повністю депортують до концтабору Аушвіц-Біркенау, де переважна більшість з них загине.

А у жовтні того ж року край опанує Червона армія, і в історії Закарпаття почнеться нова сторінка. У ній кордон повернеться на лінію, яка існувала до Віденського арбітражу.