Як Україна та Росія годинники в різний бік переводили

Рівно 100 років тому, 14 жовтня 1918 р., Українська Держава долучилася до числа провідних  держав світу за одним вагомим параметром – хронологією. Вона ввела єдиний для усієї країни час – східноєвропейський.

З розвитком індустріального суспільства, зокрема, з поширенням залізничного сполучення та прискоренням зв’язку, дедалі актуальнішою ставала проблема з визначенням точного часу. Раніше кожна місцевість використовувала місцевий час, який встановлювався за сонцем, тоді як потреби індустріального суспільства потребували стандартизації часу, і навіть не скільки годинної стрілки, стільки хвилинної.

У світі шукали вирішення проблеми. У 1884 р. у Вашингтоні відбулася Міжнародна медіанна конференція, за результатом роботи якої нульовим меридіаном, тобто тим, який дає початок «світової» доби, було визначено Гринвіцький. З огляду на те, що у добі 24 години, а уся земна куля має 360 градусів географічної довготи, виходило так, що кожні 15 градусів географічної довготи додавали чи віднімали одну годину, тобто становили один «пояс». Незважаючи на відсутність у резолюціях прямих рекомендацій, після конференції (а в чотирьох країнах і до неї) передові країни почали запроваджувати так званий «поясний час» – це коли в межах одного поясу замість місцевого часу встановлювався  єдиний для усієї цієї території час, який на рівну кількість годин відрізнявся від Гринвіцького.

Російська імперія, у складі якої перебувала і більша частина України, не запровадила «поясний час». Мало того, вона жила за юліанським календарем («старим стилем»), який з ХХ століття відставав від григоріанського («західноєвропейського» або «григоріанського») на 13 днів. Але потреба уніфікувати з європейськими країнами календар та стандартизувати час ставала дедалі нагальнішою і в Росії. Певним виходом із становища, що з часом лише ускладнювалося,  в Росії стали звіряння розкладу потягів за «петроградським часом», але надовго ситуацію це врятувати не могло.

Проблема обговорювалася після початку Російської революції. Приміром, деякі газети у своїх датах ставили  новий стиль, а Міжнародний день солідарності трудящих, який саме в 1917 р.  вперше став вихідним, було відзначено 18 квітня за чинним календарем (1 травня за новим стилем). Однак законодавчо проблему в Росії почали вирішувати лише після Жовтневого перевороту, а в Україні – вже після проголошення 22 січня 1918 року незалежності.

8 лютого (26 січня) 1918 р. РНК РСФРР оприлюднив декрет про переведення на західноєвропейський календар, згідно якого «з метою встановлення в Росії однакового майже з усіма культурними народами обчислення часу» ліквідовувалося відставання від західноєвропейського календаря і після 31 січня за старим стилем наступало 14 лютого – тепер вже за новим. Про зміну часу у цьому рішенні не йшлося, тобто він залишався місцевим і у межах усієї країни не уніфікувався.

Центральна Рада аналогічне рішення про введення нового стилю ухвалила дещо пізніше, але у ньому йшлося не лише про дні, а й про години. 25 (12) лютого 1918 року вона затвердила “Закон про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час”, у якому зазначалося: “1. Завести в Українській Народній Республіці нове (Григоріанське) числення часу з 16 (шістнадцятого) числа місяця Лютого 1918 р. 16 число Лютого рахувати першим числом місяця Березоля (марта). 2. Одночасно з цим в Українській Народній Республіці вводиться середній європейський час: 12 год. для Петроградського меридіану з 1 березоля нового стилю рахувати за 10 год. 52 хв. ранку і згідно з цим в усій Українській Народній Республіці перевести стрілки годинників».

При ухваленні цього закону Центральна Рада перебувала у Коростені і в київських газетах він був опублікований вже  після 1 березня. Окрім того, середній європейський час (+1 до Гринвіча) не відповідав географічному поясу України і, зокрема, Києва (+2 до Гринвіча).

Автору цих рядків не вдалося з’ясувати як виконувався цей закон і коли саме і що пішло у ньому не так. Маємо припущення, що навіть якщо він утілювався у життя, то після гетьманського перевороту, як це було з деякими іншими настановами, у питанні про  встановлення часу повернулися до попередньої практики, тобто до місцевого часу. І вже відштовхуючись саме від місцевого (і тепер не прив’язаного на залізницях до петроградського) часу 24 вересня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів «Постанову про введення східноєвропейського часу в Українській Державі».

У постанові відзначалося прагнення долучитися до міжнародних правил: «Взяти за час Української Держави східноєвропейський час, що відповідає міжнародній згоді». І далі пояснювалася відмінність східноєвропейського від наявного натоді київського часу: «Східноєвропейський час запізнюється, порівнюючи з середнім київським часом, на дві хвилини і одну секунду і є попереду від гринвічського як раз на дві години».

У постанові чітко зазначалася обов’язковість цього часу для усієї території Української Держави, тобто наголошувалося на тому, що час у межах країни є скрізь однаковим як для державного, так і для громадського сектору. Окрім того, заздалегідь і чітко прописувався механізм переведення годинникової стрілки у всіх регіонах України:

«Час цей завести у ніч з неділі на понеділок 13 жовтня (октября) нового стілю (30 вересня (сентября) старого стілю) 1918 року так, щоб у дві минути та 1 секунду після півночі середнього київського часу годинники на всій території України вказували саме північ (тобто нуль годин, нуль хвилин, нуль секунд)».

Таким чином, Україна раніше за радянську Росію (денікінці навіть новий календарний стиль не визнавали, тому про хвилинні стрілки годиннника взагалі не йшлося)  ввела у себе міжнародний стандартизований час – це коли хвилинна і секундна стрілки показували однакові в міжнародній спільноті значення.

У радянській Росії подібне рішення було ухвалено лише у лютому 1919. Воно аргументувалося потребою “одноманітного з усім цивілізованим світом відліку часу протягом доби, що обумовлює на всій земній кулі одні і ті показання годин в хвилинах і секундах, значно спрощує реєстрацію взаємовідносин народів, суспільних подій і більшості явищ природи часу». Введення у дію цього декрету планувалося 1 квітня, але згодом було перенесено і на контрольованій РНК РСФРР території запроваджене з 1 липня 1919. Інакше кажучи, «одноманітний з усім цивілізованим світом облік часу» в Росії було запроваджено на 8.5 місяців пізніше, ніж в Українській Державі.

Щоправда, у 1919 р. більша частина України входила вже до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), у якій, якщо оцінювати за відомими автору цих рядків постановами, одразу після захоплення Харкова більшовики повернулися до практики місцевого часу, тобто хвилинні і секундні стрілки знову почали жити «своїм життям». Саме так можна оцінити рішення уряду, за яким  годинникова стрілка в ніч на 13 січня, тобто вже через десять днів після захоплення  Червоною армією Харкова, була переведена на одну годину 25 хвилин вперед.

Практика переведення годинника на одну годину була поширеною  як до 1919 р. (звідси і додаткова година у січні 1919), так і проводжувалася надалі. Приміром, вже в ніч на 19 березня «з метою економії освітлювальних матеріалів та палива» рішенням РНК УСРР годинникова стрілка в УСРР була переведена ще на одну годину вперед. Наразі простежити коли хвилини та секунди в УСРР були уніфіковані за міжнародним зразком автор цих рядків не зміг, але добре відомо, що в межах СРСР таке рішення було затверджене у березні 1924 р. З того часу хвилинна та секунда стрілки на території України завжди йшли в унісон із загальними міжнародними. Звичайно, це не заважало вводити та відміняти  різного роду «декретні» години, але, то вже тема іншої розмови.