1683: зупинити навалу зі Сходу

Дивлячись на сьогоднішню карту Європи, складно уявити якою вона була майже три з половиною століття тому. У другій половині ХVІІ ст. Османській імперії, що перебувала у розквіті своєї потужності, до, скажімо, Варшави залишалося якихось 150-200 кілометрів. Звісно, за умови відсутності авіації та бронетанкових з’єднань, і ця відстань – чимала. Водночас у той час незрівнянно вищим був градус ідеологічної складової війни, щедро приправлений релігійними акцентами. Європейські столиці ще відчували присмак хрестових походів та боротьби за гроб Господній, тоді як у Стамбулі снували плани підкорення країв «невірних». На тлі розбрату й слабкості перших здавалося, що нема сили, здатної зупинити других. Та все змінив рік 1683-й. Рік, чия історія писалася й українськими шаблями.

Незабутнє 12 вересня

1 квітня 1683 р. між цісарем Священної Римської імперії Леопольдом I та Яном III Собеським, королем Речі Посполитої, що об’єднувала польські, литовські, українські та білоруські землі, було укладено угоду. Її мета – взаємодопомога проти потенційної загрози з боку Сяючої Порти. За день до цього турецький султан офіційно оголосив про початок чергової «священної війни з невірними». На нарадах османського командування стратегічною метою визначили здобуття Відня, до якого турки прагнули ще з початку ХVІ ст.

Випробовування для домовленостей імператора і короля почалися вже незабаром: у липні 1683 р. величезна на ті часи, 140-тисячна (деякі дослідники говорять навіть про 200-тисячні сили), турецька армія оточила столицю Габсбургів. На її чолі стояв прославлений візир Кара Мустафа. Саме він на чолі стотисячного війська у 1678 р. взяв у облогу козацьку столицю Чигирин, внаслідок чого місто було вщент зруйновано. Здавалося, і цього разу ніщо не зможе зупинити навали: турки упевнено переходять кордон і захоплюють низку міст, зокрема і Кошице. Зрештою вони оточують австрійську столицю.

Обороною Відня керував граф Ернст Рюдигер фон Штаремберг, під рукою в якого було 16-18 тисяч вояків. Вже за два місяці оборони з них залишилося менше п’яти тисяч. До того ж місто охопили пошесті, голод та відчай простих мешканців. Упевнений у своїх силах Кара Мустафа не поспішав штурмувати Відень, очікуючи на остаточне вичерпання сил оборонців. Утім ті не хотіли здаватися, а міцні мури міста усе ще витримували і бомбардування, і хвилеві атаки супротивника.

На допомогу Відню, згідно з союзницькими домовленостями, поспішив Собеський, маючи біля 27 тисяч вояків коронних, складених з мешканців Польського королівства, військ. З’єднавшись з австрійськими та німецькими загонами та форсувавши Дунай король отримав сили в 67 тисяч вояків.

12 вересня розпочалася головна битва за Відень. Самовпевнені у власній чисельній перевазі турки пропустили потужний удар кінноти Собеського і були змушені відступити, полишаючи табір з чималими трофеями. Втрати османців становили 10 тисяч убитими і 5 тисяч пораненими. Війська союзників втратили біля 1500 убитими та 2500 – пораненими. Здобич переможців була величезною, наприклад польський король відіслав на батьківщину аж 400 возів з трофеями. Переможці захопили майже 150 гармат, 983 центнери пороху, 1 тисячі 500 центнерів олова, 20 тисяч гарматних ядер, 8 тисяч пустих возів, велику кількість наметів, різної зброї та амуніції.

Наш внесок у Віденську вікторію

Відомо про геройську поставу в Віденській битві козацьких сотників Чомухи і Потаренка, козаків Кирила Петренка з Києва, Семена Бута з Білої Церкви, Івана Правди з Народичів на Поліссі тощо. Вони воювали у складі загону зі 150 українських козаків під командуванням полковника Павла Апостола-Ясеновського. Козаки виступали в авангарді армії Собеського.

Така мала, лише у півтори сотні вояків, кількість козаків має об’єктивні причини. Так, лівобережні козаки не долучилися до походу через заборону на таке вербування їхнього гетьмана Івана Самойловича (лівобережна Україна тоді перебувала під владою Московського царства). Своєю чергою, Правобережжя було спустошено турецько-татарськими нападами, а стан доріг не дозволяв оперативно мобілізувати та перекинути в район бойових дій козацькі підрозділи (їм слід було подолати більше тисячі кілометрів).

Бажання Собеського завербувати для походу під Відень кілька козацьких полків, про що він згадував, зокрема, у листах до дружини, загальмувалося у реалізації й через брак коштів (обіцяний транш від Папи Римського ще не надійшов) та недовіру з боку правобережної козацької старшини до ідей і обіцянок короля. Останній же злився на ці зволікання й дозволяв собі у листах до Марисеньки, як він пестливо кликав свою половинку, досить жорсткі оцінки на адресу українських козаків. Утім, до остаточного розгрому супротивника Ян ІІІ написав у своїх епістоляріях і чимало образливого щодо польської шляхти.

Попри катастрофічний брак часу, козаки таки поспішали. Так, 8 вересня папський нунцій (посол) у Кракові повідомляв до Рима, що «напливають щораз нові козаки, які скоро висилаються до королівського обозу, зважаючи, що це найкраща піхота, яку можна виставити проти турків».

Цікаво, що у лавах загону полковника Апостола був козак Прилуцького полку, тобто з Лівобережної України, 23-річний Михайло Мовчан, син полковника Війська Запорозького Федора Мовчана. Скоріш за все, що завербувався він, гостюючи на Правобережжі у родичів. Згодом Михайло повоював чимало, служачи у військах як правобережного гетьмана Андрія Могили та Семена Палія, так і на Запорізькій Січі. Якби в той час вели особові справи, то його б заповнилася записами про походи до Молдавії, Тавриди, під Азов, навіть до Персії, про багатолітню службу полковим осавулом Прилуцького полку.

За оцінками дослідників, ще принаймні 150-200 українських козаків брали участь у Віденській битві в складі підрозділів окремих магнатів.

Інша річ, що чимало українців, званих у тодішній Речі Посполитій русинами, було й безпосередньо у коронних військах Польщі. На думку історика Тараса Чухліба, до 2/3 армії Яна III Собеського у Віденській битві могли становити русини-українці, зважаючи на місця та специфіку формування відповідних підрозділів. Польські історики скептично ставляться до такої оцінки, тож остаточний висновок – ще у майбутньому.

Серед вихідців з українських земель Речі Посполитої було чимало добровольців, що зголосилися до народного ополчення – шляхтичі, міщани, селяни, навіть священики та ченці. Поміж командирів бачимо воєводу Руського воєводства (територія сучасної Галичини) Станіслава Яблоновського та волинського воєводу Миколу Синявського.

Найбільш характерним серед русинів-українців у коронному війську був, мабуть, єпископ Йосип Шумлянський, який згодом навіть написав «Думу про битву з турками під Віднем». Православний єпископ львівський тимчасово замінив свою рясу на обладунки, очоливши хоругву панцерних кіннотників, що налічувала 88 чоловік. Шумлянський явно не відсиджувався у тилу, під час битви 12 вересня його було поранено в ліву ногу. Видобуту з неї кулю єпископ наказав прикувати срібним ланцюжком до таблички, поміщеної під чудотворну ікону Теребовлянської Божої Матері у каплиці її ж імені при церкві св. Юра у Львові.

Підлатавши здоров’я невгамовний єпископ стає одним з учасників переговорів між Річчю Посполитою та Московським царством, метою якою було залучити Москву до Священної Ліги. Восени 1699 р. Шумлянський спробував застосувати свою панцерну хоругву… як аргумент у суперечці між православними та католиками щодо конфесійної приналежності низки храмів у Львові. До відвертих бойових дій не дійшло, у конфлікт в ролі арбітра втрутився король. Через сім років єпископ Йосип повів своїх кіннотників у битві під Калішем на шведів. За його заслуги та відвагу в цій переможній для Речі битві Шумлянського королівською грамотою звільнили від оподаткування його маєтків зборами на військо. Помре Йосип Шумлянський 27 липня 1708 р.

За півсотні літ перевалило на момент Віденської битви ще одному її учаснику з України – київському шляхтичу Кшиштофу Ласку. У його бурхливій біографії вже були участь у повстанні Хмельницького, булава полковника Війська Запорозького та посада королівського комісара, успішні битви з турками і татарами. Під габсбурзькою столицею Ласко повів у бій хоругву легендарних крилатих гусарів, яка налічувала у своєму складі 131 шляхтича та була споряджена коштом великого коронного підскарбія Андрія Яна Морштина. Крилаті гусари були тогочасною елітою та головною ударною силою в наступальних боях армії Речі Посполитої, тож командування їхньою хоругвою – визнання військових знань та навичок Ласка. Він проживе після битви ще 17 років, відзначившись ще не раз на дипломатичному та воєнному фронтах.

В одному з підрозділів крилатих гусарів під Віднем воював і син кошового Івана Сірка Роман.

Цікавий факт: саме у Відні та саме восени 1683 р. був уперше опублікований усім відомий «Лист запорозьких козаків до турецького султана» (у перекладі німецькою мовою). Сьогодні дослідники припускають, що таке послання не мало місце в дійсності (невідомий оригінал, існує кілька версій, а справжні листи запорожців до султана не містять подібних образ). «Лист» був насправді літературним твором-пародією невідомого автора, сповненою гумором і сарказмом. Його публікація в австрійській столиці була типовим актом психологічної війни, покликаної підсилити моральний дух мешканців імперії та посіяти в їх серцях несмішливе ставлення до османського супротивника.

Місія можлива

Надзвичайно популярний сюжет епопеї з обороною Відня – історія 43-річного шляхтича Юрія Франца Кульчицького, уродженця села Кульчиці, що зараз належить до Самбірського району Львівської області. З цього ж села, до речі, походили і козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Марко Жмайло-Кульчицький та Павло Бут (Павлюк).

Юрій вийшов на перший план у критичний момент. Столицю безперестанку довбала ворожа артилерія, а сили оборонців танули, як віск на вогні. До того ж, катастрофічно бракувало їжі та боєприпасів. Аби доставити з обложеного міста листи Штаремберга про допомогу, адресовані імператору та герцогу Лотарінгському, Юрій перевдягнувся у східний одяг та потайки вийшов за оборонні редути. Знаючи турецьку мову та звичаї, видаючи себе за турка, що шукає то приятеля, то коня, Кульчицький разом зі слугою пройшли через ворожий табір, а згодом дісталися мети своєї подорожі та передали зверхникам союзницьких військ реляції командувача обороною. Оповідають, що Кульчицькому з товаришем навіть випало провести ніч гостями в шатрі турецького аги, який запросив їх сховатися від надокучливого дощу та розрадити його розмовами.

Більше того, Юрій зумів повернутися назад та повідомити віденців про термінову допомогу, яку пообіцяв Карл V. Принесені відомості посилили сили оборонців та повернули впевненість міській владі, яка вже тиснула на Штаремберга щодо капітуляції.

Успіху місії Юрія сприяло те, що загалом він знав окрім рідної та польської, ще й турецьку, угорську, сербську, румунську і німецьку мови. Усі ж інші кур’єри, таємно вислані з Відня до австрійського командування, були перехоплені турками та страчені.

Після того, як агресор відступив, Кульчицькому було запропоновано самому обрати собі винагороду в покинутому таборі. Він попросив залишені османцями триста мішків з кавовими зернами. Сам Юрій звик пити каву, перебуваючи свого часу в Туреччині (за одними відомостями він потрапив у полон, за іншими – працював перекладачем та, говорячи сучасною мовою, менеджером у торговій компанії). А от серед віденців, та й європейців загалом, цей гіркий тонізуючий напій був ще маловідомим. Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню «Під синьою пляшкою», в який сам пригощав гостей кавою, при цьому задля екзотики одягав турецький одяг. Можливість поспілкуватися з прославленим героєм (від імператора він отримав звання цісарського перекладача, а також помешкання та постійну винагороду, від міської влади – грошову виплату й срібну медаль) та інтерес до екзотичного частування зробили заклад вельми популярним серед міщан. Аби догодити клієнтам Юрій вирішив додавати до кави цукор та вершки, тим самим ставши винахідником загальновідомої сьогодні кави по-віденськи. Так український шляхтич породив і легенду Відня як однієї зі столиць кавоманів та кав’ярень.

Юрій Кульчицький помер у віці 54 роки внаслідок захворювання на сухоти. Оточений повагою віденців він був з великими почестями похований на цвинтарі біля собору св. Стефана. Того самого, з вежі якого у 1683 р. запускали сигнальні ракети, щоб повідомити герцога що Кульчицький успішно доніс відомості від нього до віденських зверхників.

Під чужими прапорами

Вітчизняна історія знає чимало прикладів, коли українці опинялися у протилежно розташованих шанцях та окопах. Не стала виключенням і війна 1683 р. Загальновживані терміни «турецька армія» чи «турецькі війська» не повинні вводити в оману: під прапорами Кара Мустафи були не лише турки чи виключно мусульмани. Адже армію вторгнення доповнювали й загони васалів Стамбулу, зокрема й сформовані з немусульман.

Так, у Словаччині та Угорщині суттєвою складовою османської армади були війська угорського князя Імре Текелі. Своє життя він присвятив боротьбі з зазіханнями Габсбургів на Угорщину. Це, зрештою, призвело до визнання ним себе данником Порти, за що султан оголосив його за рік до битви під Віднем угорським королем. У загонах Текелі, що налічували від 14 до 20 тисяч вояків було, окрім угорців та словаків, чимало й українців, які мешкали на території сучасних Прящівщини, Закарпаття та Семигороду (Трансільванії). Щоправда, безпосередньо у Віденській битві підлеглі Текелі участі не брали.

Своєю чергою, під Віднем у складі військ турецького васала – молдавського господаря Георге Дуки ймовірно було кількасот українських козаків, які мешкали на територіях під владою цього князя.

Другий акт: Паркани та Естергом

Лише битвою під Віднем справа не завершилася. Адже агресора не було розгромлено: турки просто відступили, зберігши основні сили. Кара Мустафа повів підлеглих углиб Угорщини, що тоді перебувала під владою Османської імперії, сподіваючись накопичити сили і почати усе знову. Услід за ним поспішили і Собеський та герцог Лотарінгський Карл V, який командував австрійськими військами. До них долучилися і війська з Великого князівства Литовського, а також українські козацькі полки, найняті коштом Папи Римського та Яна Собеського.

Щоправда, як виявилося, у козацьких сотнях, що першими з’єдналися з королівським військом, бракує досвідчених бійців. З’ясувалося, що чимало з завербованих до них – просто посполиті, селяни, а не козаки з належною військовою підготовкою. Тож підходу основної частини козацьких військ під командуванням полковника Яна Мислішевського, Семена Корсунця і Василя Іскрицького Собеський очікував з нетерпінням. Своє спізнення українські козаки компенсували відвагою та результативністю в облозі та взятті турецьких укріплень та фортець.

До речі, королева Марія Казимира у листі до чоловіка від 24 вересня, запропонувала йому для покращення поштового зв’язку між ними виділити 20 козаків, які б курсували між Краковом і військами, що діяли в Угорщині.

Перевірити гостроту їхніх шабель на ворожих головах козакам, яких було тепер від 3 до 4 тисячі, довелося й у кровопролитній дводенній (7 і 9 жовтня) битві під Парканами, яку сам польський король вважав важливішою за віденську. Штурмуючи на другий день битви замок в Парканах польська та козацька піхота побачила там відтяті голови поляків, які загинули попереднього дня. Жага помсти призвела до захоплення замку та винищення оборонців-яничарів до ноги. Загалом у битві турки втратили 9-10 тисяч чоловік, союзники – одну-півтори тисячі. Саме тут, на території сучасної Словаччини (Паркани тепер звуться Штурово), біля переправи через Дунай турецьке військо було таки розгромлене. Перемогу гарантував несподіваний для турків маневр польської королівської піхоти та козацьких підрозділів Я. Ворони та Й. Менжинського, що вдарили у північний фланг супротивника.

Одним з учасників битви під Парканами був і Семен Палій. Для майбутньої легенди цей похід та бої з досвідченим супротивником стали доброю школою. Вочевидь, воював 38-річний Семен непогано, адже згодом Собеський навіть називав його у своїх листах «богатирем з-під Відня». Палій запише на свій рахунок ще чимало перемог у боях з турками та татарами під час походів до Молдавії, Буковини, на Поділля, причорноморське узбережжя. Слава про його успіхи гриміла у тодішніх газетах – «летючих листках» Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Франції. Вів активну політичну та дипломатичну діяльність, намагаючись встояти проти інтересів одночасно трьох потужних гравців – Варшави, Москви та Стамбулу. У 1702-04 рр. під керівництвом Палія спалахнула так звана «друга Хмельниччина» – антипольське повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. Потім будуть в його біографії дружба та ворожнеча з Мазепою, заслання до Сибіру та повернення з нього, зрештою – смерть у віці 65 років.

Після битви під Парканами на козаків та решту союзників, чиї сили поповнили німецькі полки з Баварії та Бранденбургу, чекало ще одне завдання – опанувати розташований на іншому боці Дунаю Естергом (зараз це місто розташоване в Угорщині). Штурм цієї фортеці увінчався успіхом 27 жовтня, за свідченнями сучасників велика заслуга в цьому – українських козаків.

Наслідки і підсумки кампанії 1683 р.

Після того, як Собеський осягнув тактичний успіх, а турки вже не загрожували Відню, козаки, найняті для цього походу, були розпущені по домівкам, але частина з них долучилися до польського наступу на турків, який розгорнув на Поділлі А. Потоцький. Зокрема, козаки разом з поляками намагалися заблокувати фортецю в Кам’янці-Подільському, якою тоді володіли турки.

Програш під Парканами призвів до втрати турками принципово важливого для їх наступальних планів Естергому. А в стратегічному розрізі успіхи союзників поклали край сподіванням на успіх османського вторгнення в Європу. Ну а Кара Мустафу за наказом султана задушили шовковим шнурком, цей вид страти в Османській імперії практикували щодо вищих посадовців.

Візира, від якого відвернулася Фортуна, замінили на посаді командувача Ібрагім Шайтан (він діяв проти австрійсько-німецьких військ) та сераскир Сулейман-паша (він діяв проти Собеського і козаків). Утім, і вони не досягли успіхів. Більше того, польські та козацькі війська успішно атакували османців на Правобережній Україні та в Молдавії.

Протягом вересня 1683 – січня 1684 рр. 6-7 тисяч українських козаків на чолі з правобережним гетьманом Стефаном Куницьким відвоювали у турків Немирів, Чортків, Гусятин, Язлівець та Меджибож, відволікаючи на себе значні сили супротивника з Угорщини. З мінімальною артпідтримкою козаки дійшли аж до Кишинева та Ясс, штурмували османські фортеці Тягина, Кілія та Ізмаїл, а також звели низку боїв з загонами кримського хана Хаджи-Гірея.

На честь перемог козаків над ординцями у костьолах Риму та Венеції співали «Тe Deum», похвальний гімн з проголошенням подяки Богу. Летючі листки західноєвропейських столиць поспішали проінформувати читачів про успіхи підлеглих Куницького, а в Австрії, Іспанії та Італії видали навіть спеціальні брошури про цей похід.

Цікаво, що вже у 1684 р. німець Й.-Й. Мюллер захистив у Лейпцігському університеті наукову дисертацію про українських козаків, яка завершувалася словами «Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам’ятної поразки туркам і татарам… Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову «Іліаду» після Гомера… Ми молимо Бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки».

Західні дослідники відзначають, що перемоги 1683 р. підірвали уявлення європейців про османців як непереможних завойовників та сприяли небаченому росту патріотизму серед підданих Габсбургів. Успіхи Собеського та Куницького довели ефективність боротьби зі східною загрозою. В результаті у 1684 р. з ініціативи Папи Римського була утворена Священна Ліга, військово-політичний союз християнських держав Європи, спрямований проти мусульманської імперії Османів. До неї вступили Священна Римська імперія, Річ Посполита, Венеція та Мальта. Криваве протистояння Сходу та Заходу тривало, аж поки у 1699 р. добряче потріпана Османська імперія не підписала перемир’я у Карловіцах, роблячи супротивникам чималі територіальні поступки і позбуваючись значної частини своїх завоювань в Європі.