За лаштунками радянської пропаганди: історія однієї афери

28 квітня 1920 року харківська каторжна тюрма привітала нового мешканця – полум’яного більшовика, члена місцевої ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів Давида Райхштейна.

Запроторили його туди не вороги – товариші по партії. Прямо з засідання Совдепу вивели бідаку під білі рученьки, знехтувавши його депутатським імунітетом. Пручатися Давид Ізраїльович навіть не намагався.

Можливо тому, що ні до робітників, ні до солдатів, не кажучи вже про «трудове селянство», Райхштейн не мав жодного стосунку. Син заможного бердичівського ділка і колишній паризький студент заробляв на хліб пропагандою – очолював Всеукраїнське бюро Російського Телеграфного Агентства (УКРОСТА).

Не знаючи спочинку, Давид Ізраїльович (псевдо – товариш Ерде) ніс у темні українські маси незгасне світло ленінських ідей. А собі, розумному – хрусткі купюри. Чим і зацікавив Робітничо-Селянську Інспекцію УСРР.

Ознайомитися з діяльністю пропагандистського монстра інспекторів спонукала і ще одна причина: надійшла інформація, буцімто все керівництво УКРОСТА складається з родичів та друзів завідуючого. А сто років тому це було страшним злочином: будь-які прояви «кумівства» пильно відстежувалися і суворо каралися. Бо вважалося (і небезпідставно!), що сімейні клани на «ягідних місцях» компрометують радянську владу.

Дивись також: Газети сталінського Харкова: несподіваний ракурс

Робітничо-селянські інспектори – пролетарі з трамвайного депо, спочатку просто розгубилися, потрапивши до інтелігентського середовища. «Многие сотрудники находятся в родственной связи, – доповідали інспектори. – Но это родство трудно определить, так как родственники служат под разными фамилиями и часто меняют их».

Одначе, «определили». І документи цікаві після себе залишили. До прикладу, ось цю анкету, схожу на анекдот: «Имя, отчество, фамилия: Авраам Самуилович Менес… Отношение к участвующим в деле лицам: отец Семенова и Яковлева».

«Додаткові» прізвища дозволили дружній сімейці окупувати художній відділ УКРОСТА – плакати, гасла, портрети вождів. Менес-Сємьонов його очолив, а Менес-Яковлєв посів «хлібне» місце завідуючого матеріальним складом. Знайшлася цікава робота і для татуся – знаного у Харкові портретиста.

Щоправда, цікавою вона була не за змістом – за формою оплати. Допоки у відділі не з’явилася комісія, Абрам Самуїлович залишався єдиним, хто отримував за свою працю відрядно. Всі інші, включно з геніальним Єрміловим, твори якого оцінюються зараз надзвичайно високо, змушені були задовольнятися «голими» ставками.

Зрозумівши, що з Менесами багато не заробиш, «майстри пензля» почали замість плакатів «малювати» заяви на звільнення і… натрапили на звинувачення в саботажі. «Мы вас не уволим, а заставим работать, – приголомшив малярську братію Сємьонов. – А не будете работать – пойдете в ЧеКа».

Кинулися художники до начальника, товариша Ерде: ліквідуйте «сімейність» у відділі! Вона вже на роботі почала відбиватися! Ми вислуховуємо погрози від людини, яка навіть пензля в руках не тримала!

А хто її ліквідує, коли і сам Давид Ізраїльович прилаштував касиром рідного батечка, а на додачу двоюрідних брата з сестрою «пригрів»?

Зовні все виглядало пристойно: Райхштейн-молодший проходив за документами як «Ерде», старший вибрав собі псевдо «Есер». Спійманий на гарячому – а чим ви керувалися, порушуючи заборону на спільну службу родичів?! – Давид Ізраїльович гордо відповів: «Революционной совестью!».

Після чого пояснив ошелешеному слідчому: щойно звільнений від денікінців Харків являв собою суцільне кубло «контри». Нікому було копійки довірити! Дякувати долі, вчасно татусь нагодився. Та й кузен теж – якраз тоді, коли розгорталася грандіозна оборудка з закупівлею «контрреволюційних» газет.

…Геніальна ідея – зберегти для нащадків «ворожу» пресу, народилася у світлій голові Платона Кєрженцева, керівника Російського Телеграфного Агентства. Він же і кошти знайшов для її втілення. Немалі! Московські гроші впали на українську філію золотим дощем.

Це ж у російській столиці «контрреволюційні» газети вважалися раритетом. Бо вона з осені 1917-го була радянською. Інша річ – Україна, де влади змінювали одна одну, немов у калейдоскопі, і кожна залишала після себе купи пропагандистського мотлоху.

Наближені до завідуючого працівники УКРРОСТА вигрібали денікінський непотріб з горищ та сараїв, збирали по друзях та знайомих, скуповували «на вагу» у кіоскерів. А потім продавали здобуте рідній установі за дуже нескромними цінами.

Охнули інспектори, побачивши цифри продажів! У декого з «укрростівців» прибуток від побічної діяльності вп’ятеро перевищував зарплатню. А заодно – і найбільший з дозволених в УСРР посадових окладів.

Сімейство Райхштейнів теж не оминула газетна лихоманка. За 18 000 карбованців нащадок придбав у предка комплект «Вестника УНР». Тільки не київської УНР, а харківської – маріонеткової держави, створеної більшовиками у грудні 1917-го. На тому й погорів: видання було раритетним, та геть не контрреволюційним. Швидко з’ясувалися і інші цікаві деталі афери.

Купувати офіційно газети у свого батька, до того ж незаконно працевлаштованого, завідуючий не насмілився. Отут і став у нагоді двоюрідний братик – шістнадцятилітній Вєня Рашфал, далекоглядно перейменований у «Аркадьєва». Ордер виписали на хлопця, а 18 000 віддали його дядькові – Ізраїлю Самуїловичу Райхштейну («Есеру»).

Багато це чи мало? Можемо порівняти: взимку 1920-го рядовий харківський міліціонер, підставляючись під бандитські кулі, отримував 3 000 карбованців на місяць. Згаданий вище Василь Єрмілов – художник не з останніх, «сидів» на ставці у 6 400 крб.

Та навряд чи хто заздрив Ізраїлю Самуїловичу. Адже для цього мався більш підходящий об’єкт – його синочок. У 106 396 карбованців обчислили контролери заробіток товариша Ерде за перші три місяці 1920 року!

Не мали підстав скаржитися на долю і найближчі соратники Райхштейна-молодшого. Завідуючий губернською філією УКРРОСТА Леонідов (Варшавський) «підняв» за той же період 76 334 крб., керуючий справами товариш Ланський («у дівоцтві» Ловчиновський) – 50 672 крб. Плакатник Сьома Любарський (насправді – Герчик) заробив на «білих» газетах 41 660 «совзнаков».

Та не тільки ворожа преса слугувала джерелом надходжень. Своя, революційна – теж. Як виявила перевірка, харківські пропагандисти безсоромно «передирали» матеріали з московських друкованих видань, а гонорари за них отримували, як за свої власні.

Мало того! Співробітники агентства тягнули все, що потрапляло під руку. Виносили з роботи чорнила, пера, свічки, дефіцитний на той час папір. А коли хто ловився на крадіжці, то клявся, буцімто збирався вдома, у свій особистий час, працювати на світову революцію.

У переддень Воскресіння Христового (в 1920-му більшовики його ще визнавали), керівництво УКРОСТА вдалося до вчинку, що визначається жаргонним дієсловом «крысятничать». Святкові продовольчі пайки, отримані від влади, були тихесенько-любісінько розподілені між «наближеними». Хоча православних серед них точно не було.

Врешті-решт, у відповідності до слів пролетарського гімну, «час розплати настав». За агентство взялися слідчі наркомату юстиції і довели справу до революційного трибуналу. Отут почалося найцікавіше: «червоних» суддів вразила сліпота.

Харківський «губревтриб» рішенням від 17.06.1920 року постановив «считать оправданными» усіх сімох «укрростівців», звинувачених у посадових злочинах. Спекуляції газетами трибунальці чомусь не помітили, а «кумівство» та скупку преси через підставних осіб товаришу Ерде вони пробачили, «принимая во внимание его политически стойкую 3-летнюю работу для Советской Республики».

Обидва Райхштейни, Менес-Сємьонов, Ловчиновський-Ланський, Герчик-Любарський, а також громадяни Готліб, Бойм та Рафшал могли вважати себе білими і пухнастими. І це попри те, що найвпливовіші особи УСРР – товариші Петровський та Косіор, вимагали суворо покарати шахраїв. Все переважило високе московське заступництво! В тому числі, і зовсім вже нахабні діяння.

Касир УКРОСТА підробляв ще й… лихварством. Маючи надійний «дах» в особі синочка-керівника, Райхштейн-старший видавав під відсотки «аванси» з каси установи. Такі, що у кілька разів перевищували офіційні зарплати – тридцять, сорок, п’ятдесят тисяч. Рекордним отримувачем став Менес-Сємьонов – сто тисяч. І віддавали ж!

Та слідчих найбільше зацікавив «аванс», виданий без відсотків. І не у Харкові, а в Києві – тамтешнім відділенням УКРОСТА. Отримувачем його (сорок тисяч, між іншим!) значилася така собі Райхштейн Бела Марківна, яка в установі не працювала.

Єдиною підставою для видачі грошей стала відбита Давидом Ерде телеграма: виручіть копієчкою кохану дружину! У товариша Таніна, завідуючого київським відділенням, не вистачило сміливості відмовити своєму керівнику.

Він і слідчим не відмовив: розповів, як добувалися ворожі газети у Києві. У тамтешніх «укростовців» і думки не виникало брати з рідної контори гроші за явний непотріб – все віддавали безкоштовно. Свята простота! Знали б вони, що діялося у столиці УСРР…

Керуючий справами Ланський-Ловчиновський приволік в УКРОСТА… кліше білогвардійської газети. Вже і чек на двадцять три тисячі був за нього виписаний. А тут комісія в конторі з’явилася: а це навіщо? Ми не збираємося ворожі агітки друкувати! Чек анулювати, кліше конфіскувати.

А як ти його конфіскуєш, коли воно миттєво… щезло? Відразу ж, як по установі пронеслася чутка про візит інспекторів.

Позичивши у Сірка очі, Ланський розповів на допиті, що кліше занесло і винесло «неизвестное лицо». Настільки наївне, що довірило отримати за себе гроші першому співробітнику УКРОСТА, який йому трапився у коридорі. Адже чек був виписаний на Ланського!

Він же намагався продати рідній конторі документи харківського охоронного відділення, розгромленого революційним натовпом навесні 1917-го. Оце був дійсно всім раритетам раритет! Тоді – чекісти, а тепер – історики душу б за нього віддали.

Але і ставлення до цих паперів було принципово іншим. Постанова губревкому від 19 березня 1920 року вимагала всі документи «охранки» враховувати до останнього листочка. Включно з тими, що знаходяться у приватних осіб. А тут, ні сіло, ні впало, з’являється звідкілясь ціла гора раніше невідомих документів. Власник архіву вимагає грошей і клянеться, буцімто отримав документи «неизвестным образом». Містика якась!

Дивись також: Воскреслі з мертвих та поховані заживо: газетні фейки столітньої давності

Ще більше знайшлося її в історії з авансом Бели Марківни. За словами чоловіка, злощасні сорок тисяч були потрібні для лікування психічно хворої дружини. Виглядало правдоподібно: Бела Марківна всю денікінщину, дійсно, просиділа на Сабуровій Дачі.

Та пізніше, згідно з довідкою, вона ударно працювала кур’єром у «Всевидаві». Ледь не щоденно моталася з Києва у Бердичів і назад. В умовах війни і розрухи! Коли й для здорового чоловіка така поїздка була геть не простою справою.

Та й сам Ерде версію про хворобу дружини висунув не відразу. Спочатку казав, що у психіатричній клініці вона ховалася від білих як родичка сановного комуніста.

Теж годилося як версія! Поки не виявилося, що Райхштейн-старший – не менш близький родич червоного пропагандиста, і не думав ховатися. Завідував за денікінців їдальнею харківської міської управи!

Врешті-решт, питання про здоров’я Бели Марківни трибунал вирішив де-факто: запросив її як свідка. І добре зробив! Інакше довелося б визнати, що найвище керівництво республіки виконувало вказівки психічно хворої жінки.

Чому? Тому що у надісланій з тюрми записці товариш Ерде вимагав від дружини «налечь на Косиора и Раковского» – секретаря ЦК КП(б)У і голову Раднаркому УСРР. І судячи з того, що просидів він у камері лише шість днів, перебуваючи під слідством, Бела таки «налегла»! Точніше, це зробили за неї високі московські покровителі.

Але тиску піддалися не всі. Перегляду скандальної справи домігся представник обвинувачення Лев Туркельтауб. Твердістю і рішучістю він уславився ще у 1918-му, коли командував бойовою дружиною харківського «Бунду». Не втратив цих якостей і після того, як став більшовиком.

Та на більше, ніж заплямувати анкету Райхштейну і його товаришам, сил у Туркельтауба не вистачило. Адже остаточне рішення приймав не він – Найвищий Касаційний Суд УСРР.

23 липня 1920 року солідний державний орган знайшов нарешті ознаки злочину в бурхливій діяльності Райхштейна-Ерде. І навіть оцінив їх «пятью годами исправительных работ с лишением свободы». Після чого згадав про амністію і реальну «п’ятірку» замінив трьома роками умовно.

Шість місяців змушений був примусово відпрацювати Менес-Сємьонов. Всі інші відбулися легким переляком – забороною займати протягом року посади у державних установах.

Чого тільки не пробачиш «своїм»!