Актуальне

Воскреслі з мертвих та поховані заживо: газетні фейки столітньої давності

26 листопада 1919 року помер нарком освіти РСФРР Анатолій Луначарський. І не в Москві, де він перебував на той час, а у захопленому денікінцями Харкові. На другій сторінці газети «Южный край».

Вельми авторитетне і добре поінформоване видання припустилося помилки. Бо повірило «Ялтинскому голосу», який, у свою чергу, послався на повідомлення радянського радіо. Не зазначивши, одначе, хто і коли його почув. Ефект «зіпсованого телефону» спрацював безвідмовно!

Не вперше, і не востаннє, до речі. 30 серпня 1919 року «Южный край» вже встиг «поховати» першого наркома державного майна РСФРР Володимира Кареліна. За тим же сценарієм – пославшись на севастопольський «Прибой», якому злили інформацію втікачі з радянського Києва.

Виглядала вона вельми достовірною, бо ж містила згадку про дату розстрілу і каральний орган, що виніс вирок. А, головне, спиралася на добре відомий факт.

Ф-1

Нарком держмайна РСФРР Володимир Карелін

Цитуємо: «Арестованный большевиками в Харькове и вывезенный при отступлении известный левый эсер Карелин… расстрелян в ночь на 8 июля по распоряжению всеукраинской чрезвычайной комиссии».

Кареліна дійсно вивезли з міста у двадцятих числах червня. Разом з іще кількома десятками харківських заручників. Але не до Києва, де перебувала Всеукраїнська ЧК, а на північ, за маршрутом Суми-Орел-Москва. Що ж до розстрілу, то він відбувся «трохи» пізніше – 22 вересня 1938 року.

Не менш енергійно продукували нісенітниці і більшовицькі ЗМІ. За що той самий «Южный край» їх жорстоко висміював. 7 серпня 1919 року газета спіймала червоних писак на брехні, передрукувавши офіційну інформацію від «Бюро Украинской Печати», яке ще у червні втекло до Сум разом з радянською владою. І, очевидно, мало за лінією фронту не надто добросовісних інформаторів. Дослівно: «На площади Розы Люксембург при звуках музыки и кликах ликующей буржуазии повешены видные профессиональные работники т. т. Бабин и Гроссман».

Про репресії в денікінському та більшовицькому Харкові читай: А чи біліше вугілля від сажі?

Коли в той час вони спокійнісінько продовжували займатися профспілковою діяльністю у «білому» Харкові. І навіть новий офіс отримали від генерала Май-Маєвського.

На додачу, «Южный край» процитував ще й київське повідомлення з цього ж приводу. За версією тамтешніх «Известий», Бабіна з Гроссманом денікінці не повісили, а розстріляли. Від початку недостовірна інформація, поки дісталася з Сум до Києва, зазнала ще й додаткового викривлення.

Ф-2

«Южный край» часів денікінщини – безцінне джерело! Але і до нього треба ставитися з пересторогою

Здавалося б, для дослідника тут не може бути жодної проблеми. Адже давно відомо, що чим довшим є інформаційний ланцюжок, тим ретельніше треба перевіряти повідомлення. Бо існує велика імовірність, що воно виявиться брехливим.

Та, на жаль, це правило не діє у зворотному напрямку: серед повідомлень харківських газет про події суто місцеві теж знайшлася ціла купа фальшивок.

Ох, з яким пафосом переповідала «Новая Россия» сміливі слова поручика Зиміна, кинуті межи очі більшовицьким катам перед розстрілом! Щось подібне напише значно пізніше «Красная Звезда» про політрука Клочкова. І кілька поколінь радянських людей будуть повторювати: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва!». Не задумуючись над тим, хто саме переповів ці слова, коли загинули ВСІ герої-панфіловці з мужнім політруком включно.

Геройського поручика довго шукав не менш геройський підпоручик Дашкєєв – денікінський слідчий, який розбирав по гарячих слідах справу про масовий розстріл більшовиками в’язнів каторжної тюрми. Жодних слідів! Ніхто у тюрмі такого не пам’ятав.

Варто було б запустити «білих» слідчих і до харківської психіатричної лікарні – сумнозвісної Сабурової Дачі. Бо ж та сама «Новая Россия» аж двічі – 4 і 5 липня 1919 року, повідомляла, що там знаходиться колишній комендант губчека Іван Судаков. З’їхав, мовляв, з глузду від розстрілів.

Ф-3

Цілком собі притомний убивця Іван Судаков виховує діточок. Одеса, 1967 рік

Ба, більше: спираючись на ці повідомлення як на доконаний факт, відомий знавець античності професор Владислав Бузескул подав до газети статтю під промовистою назвою «Психопаты и революция». Хоча хто-хто, а історик такого рівня мав би знати, що таке критика джерел. Але і йому було не до роздумів у часи кривавої колотнечі!

Напівграмотний Судаков, напевне, здивувався б, дізнавшись, які далекосяжні висновки зробив за його «допомоги» видатний вчений. Але «білих» газет чекіст не читав – він у той час прямував на Урал. До нової комендантської посади і нових розстрілів.

Та безумовним рекордсменом за кількістю присвячених йому фейків став інший харківський комендант – концентраційного табору. Легендарного Степана Саєнка газети «ловили» та «розстрілювали» не раз і не два. Найпереконливіше, з купою подробиць, вийшло у «Южного края».

8(21) серпня 1919 року у статті «Поимка Саенко» газета повідомляла: «Сумы. 7.VIII. По словам участника боев, офицера-дроздовца, при преследовании советских войск от Сум, в с. Родаково в 23 верстах от г. Сум дроздовцами был настигнут отряд харьковской чрезвычайки во главе с Саенко. Отряд, конвоировавший Саенко, оказал упорное сопротивление. Из 25 человек отряда в живых осталось только 8. Остальные перебиты. Сам Саенко захвачен и препровожден дроздовцами в Сумы».

Тепер, з висоти ХХІ століття, коли точно відомо, що Степан Саєнко до «білих» у полон не потрапляв і помер від старості аж у 1973-му, можна було б і посміятися над журналістськими фантазіями. Коли не знати, що численні дослідження, присвячені монстру «червоного терору», спираються на ті самі «Южный край» та «Новую Россию». Хто гарантує, що вони не переборщили, описуючи більшовицькі злочини?

Ф-4

Могила Степана Саєнка на харківському цвинтарі. Дата смерті – 1973 рік

«Новая Россия», до речі, примудрилася у червні 1919-го «побачити» на березі річки Лопань труп Мойсея Рухимовича. Хоча того розстріляють аж у липні 1938-го. І геть не денікінці – сталінці.

Відомий і випадок «воскресіння». Такий, у який дуже б хотілося вірити, але не виходить. 24 жовтня (6 листопада) 1919 року «Южный край» повідомляв: «Киев. 18. Х. Вопреки сообщениям, появившимся в свое время в киевских большевистских газетах, о присуждении верховной следственной комиссией при Директории к смертной казни известного атамана П. Ф. Болбочана и о расстреле его, атаман Болбочан, как сообщает из достоверных источников газета «Промінь», за 2-3 недели до конца большевистского хозяйничания на Украине, пробрался в Киев, где и проживал до последних дней».

Та всі рекорди «достовірності» були побиті у середині грудня 1919-го, коли до Харкова знову повернулася радянська влада. Перше ж, після вигнання з міста денікінців число «Известий Харьковского Военно-Революционного Комитета» ошелешило читачів сенсаційною звісткою: «В Порте-Дарвина (в Австралии) восставшим населением была провозглашена Советская власть»!

Рекордно довгим виявився в цьому випадку і інформаційний ланцюжок: харківці отримали новину зі Пскова, де місцеві журналісти, начебто, знайшли ризьку газету, яка, у свою чергу, посилалася на повідомлення лондонської «Дейлі мейл», отримане від кореспондента з Сіднею.

…Чи варто було тривожити столітньої давності нісенітниці? Варто! Аби нагадати шановним колегам про пильність. Щоб кенгуру під червоними прапорами не перейшли з пожовклих сторінок до сучасних статей та монографій. Хай залишаються у минулому!

Читай також: Газети сталінського Харкова: несподіваний ракурс

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору