Вояцьке повсякдення крізь гумор пригод “селепка” Лавочки

Герой книги «Щоденник національного героя селепка Лавочки», як і  її автор, Юрій Тис-Крохмалюк, служив у 14-й гренадерській дивізії Ваффен-СС «Галичина», перетвореній згодом на 1-у Українську дивізію Української національної армії. Але поглянемо ми не на це сто разів обговорене з усіх боків формування, бо воно у книзі – лиш тло без звичних історично-політично-іделогічних оцінок та суперечок, а на пригоди самого Лавочки – такого собі українського Швейка. Людини, далекої (до певного моменту) від війни, муштри, політики, решти складних речей, щодо яких так люблять поговорити блогери у своїх затишних бложиках. Навіть вдягнувши форму він не шукав (майже) пригод чи героїзму, а просто жив, дивом минаючи кулі й зводячи з розуму своїх командирів. Звичайно ж, він продукт свого часу й свого оточення. Тож деякі з виразів у книзі є, м’яко кажучи, політнекоректними з сучасної точки зору. Але на це не надто помічаєш за гумором пригод склепка. Власне, «селепко» – це сповнене глибоко метафізичного змісту поняття, аналогічне радянському «салага».  До вашої уваги – кілька уривків з книги.

 
2 липня 1943.
Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.
Питали: Яку роботу знаю?
Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.
Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.

3 липня 1943.
Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.
— А папери у вас є?
— Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!
Директор Навроцький глянув на фото й на мене.
— Цей самий, в порядку. Прийнятий.
Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.
Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати… Я віддячуся…
Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.

17 липня 1943.
Була дивізійна парада перед будинком університету. На трибуні стояло багато людей, які з цікавістю до нас приглядалися. Деякі бігали сюди й туди, це були члени. Військової Управи. За ними бігав полковник Бізанець. Коли заспокоїлися, заграла музика, а потім ми всі маршували перед трибуною. Дівчата кидали нам квіти, але ми не піднімали їх з землі, мабуть тому, що йшли на війну. Мені подобалася одна бльондинка з чорним капелюшком над чолом. З лиця гарна, а як далі, то я не міг бачити, бо затуляли дошки й люди. Опісля ми уставилися рядами перед трибуною і тоді виступив пан Побігущий, той, що був майором у “Нахтіґалю”, а потім за те німці його посадили. Він був у чорному, мав чомусь такі ж чорні, але вузенькі штани, і щось кричав до трибуни. На даний знак ми всі страшними голосами заревли: “Слава!” і почали розходитися. Близько я бачив тільки двох з Військової Управи: Михайла Кушніра, що причепив собі “Залізний Хрест” з першої війни, і лікаря Білозора, що мав чомусь настрашений вигляд.

18 липня 1943.
Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.
Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з’їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.
Мелянія прийшла теж. Стояла перед вагоном, але ми не мали що так довго балакати. Тому, певне, вона позирала на якогось поліціянта у ґранатовій мазепинці, що мав тут службу, і, очевидно, не зі службовими намірами до неї приглядався. Це мене не зворушило. Я тепер національний герой, і не можу звертати уваги на приватні справи. Але на поліціянта я все ж таки подивився грізно.
Коли поїзд рушив, я крикнув з вікна: “На Москву!” При цьому зробив тверде, безжалісне обличчя, бо якраз Роман Крохмалюк збирався мене фотографувати.
Сиджу в поїзді. Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у “Карпатії” або в “Дністрі”, але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напищу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком: Тоді, він спитав мене, наче на іспиті:
— А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?
— Знаю. Походять самі від себе — відповів я, і він більше до мене не чіплявся.
Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це “aбо-aбo”. І я мусів вибрати “або”. Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?

10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.

20 серпня 1943.
Я вже місяць у війську. Моїм командиром є тепер сотник Долинський. Нічого не хоче від мене, а я від нього. Мене перенесли перед тижнем, і досі не трапилося нічого неприємного. Дістав тільки гарячку й ходжу до міста, до лікарні. Через те пізнав німців, хто вони й які вони. Є часто налети, а, властиво, тільки протилетунський сполох. Перший раз побачив жінок протилетунської оворони. Вони вдягають штани, йдуть до пивниці й чекають, аж трісне бомба. Теж до цивільного Червоного Хреста маю симпатію. Це є люди, чоловіки й жінки, що віддаються справі з любови. Буває даром, а буває й за заплатою.

26 серпня 1943.
Ми вже вміємо співати. Колись при горілці й забаві я був найголоснішим співаком. А тут ні. У війську всі мають співати однаково, ніхто ні краще, ні гірше. Співаємо все в марші, під команду старшини, який кричить: “… три, чотири”. Де поділося “один-два” — ніхто не знає.

28 серпня 1943.
Про політичні партії й іншу політику ніхто не говорить. Навіть ті, яких вислали партійні цивілі до Дивізії, для пропаґандивної “роботи”. Мають стільки роботи, що забули те, що мали робити. Видно, що з українців можна ще зробити порядних людей.

30 серпня 1943.
Звільнили тих, що зуміли викрутитись. Це добровольці, які побачили, що військо не жарти. Ми не жаліємо за ними. Або пий з нами, або йди до ста чортів. Пішли теж деякі політики. Тепер будуть у цивілю стругати дерев’яні мечі.

3 вересня 1943.
Щораз приводять нові рекрути. Бачив таких, які були високими старшинами УНР, і ще старіших, що законсервували свої голови ще з часів Миколи ІІ й поросли столітнім мохом. Сьогодні прийшов теж такий стариган. Оглянув вояків і сказав:
— Добре, хлопці! Поставимо на ноги українське військо!
І пішов до канцелярії.
— Добридень! Пане, я прийшов записатися до Дивізії..
— Тільки не “пане”! — скипів пор. Струтинський, не глянувши на нього. — Називай мене паном поручником, молодий чоловіче!
— Тільки не молодий чоловіче! — загримів стариган. — Називай мене полковником!
Цей полковник мені подобався. Другого дня він підстриг високо волосся, щоб знищити сивину й почорнив чимось вуса. Мешкав у сусідньому бараку, ходив на рекрутські вправи, їв, спав, як ми всі.

6 вересня 1943.
Був виклад. Казали нам, кого маємо любити, а кого ні. Опісля говорив наш чоловік про Україну. Казав, що ця назва походить від українців, а українці від України. У цей простий спосіб розв’язав велику наукову проблему, з якою навіть Юсько не міг собі дати ради.

7 жовтня 1943.
Приїхав якийсь молодий чоловік і почав шепоти про жертву життя, та що це є кличем його партії. Коли й спитав, чому він не в Дивізії, він сказав, що є пацифістом по натурі. Все втікав від мене, а ввечері виїхав. Ми, вояки, не є політиками, і тому до всіх виявів нації ставимося поважно.

2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.

3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
— Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
— Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
— Не знаю, — відповів я скромно.
— Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
— Це страшне, — кажу, — але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.

8 березня 1944.
Мушу зробити щось з моїм лицем. Воно стало страшне. Уста — це отвір для вкладання бараболі й рідкого ґуляшу, а очі? Дурнуваті! Одне слово, уніформоване лице. Не хочу такого лиця. Я все ж таки Селепко Лавочка!

10 березня 1944.
Учора ввечері попили собі. Чомусь ледве повертаю губою. Глянув у дзеркало, вивалив з трудом язик.
— Юську, Юську, — кажу — дивися, який великий міхур на язиці. З чого це може бути?
— А ти не пам’ятаєш? Вночі ти заклався з нами, що вип’єш кип’яток просто з чайника!
Видно, що Бог покарав мене фантазією!

19 березня 1944.
Під впливом моєї легкодушности я заглянув до щоденника. Вже дев’ять місяців, як я у війську. Це такий кусень часу для людини, що повинно щось уже статися зо мною.
І справді. Дістав вістку про Маланку. Новий рекрут, що зголосився добровільно до Дивізії, розповів, що вона вийшла заміж. За того поліцая з львівської залізничної станції. Він тепер не поліцай, а купець. Щасливі молоді переїхали до Криниці. Вона дуже задоволена. Він, відколи кинув національну справу, став багатим чоловіком.
Рекрут признався за пивом, що поліцай сказав йому:
— А то Лавочка дістане по голові, як довідається.
Я засміявся. По голові, напевне, дістане він!
Сказав про цю новину Юськові. Він глянув на мене заздрим оком і поставив на стіл усю свою ковбасу.
— Їж — їж, — сказав, — їж усе. Ти попсуєш собі шлунок двома порціями — це ясно. Але їж. Я хочу, щоб ти був сьогодні вповні щасливим!
Я подякував і відповів:
— Я з’їм її. Що буде, хай буде! Але як я дивлюся на світ, то бачу, що все розвивається, щось діється, а в тебе нема ніякого прогресу! Не розвиваєшся!

23 березня 1944.
Пополудні були змагання копаного м’яча. Вояцький народ плив, як море. Говорили тільки про змагання. Мєця зі станиславівського “Черника” я був певний. Але який противник?
На площі я пізнав зразу Світлика, Мєця, Банаха й Стеця. Вони всі тепер дивізійники. Направо якісь німецькі хлопи, один в одного. Виглядали, як законсервовані типи з передґерманських часів. Пики страшні. Це були шльонзаки. Мене огорнув з усіх боків страх.
— Може, наб’ють наших?
— Як ти можеш таке казати? — відповів лікар Турко. — Ти чув коли, щоб яйце співало?
Я був щасливий в сподіванні авантури.
Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м’яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному. Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареаґував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь

16 липня 1944.
Нас обстрілюють з рушниць і скорострілів! Як це виглядає, читав перед війною в споминах “Червоної Калини”. З визвольних змагань. Але щось інше читати, а щось інше чути це “фі-фі-ю-ють” над своєю головою.
По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.
До мене підійшов командир:
— Адреса родини!
Подав адресу мами.
— Твоє ім’я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.
Це мені дивно. Нащо записувати ім’я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.

25 липня 1944.
Перед двома тисячами років писав Горацій: “Згинути в бою є почесно і солодко!” Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!
Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.
…Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.
— Ти що таке маєш на собі?
Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.
— Це — кажу, — вдаряючи по зброї рукою — баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! — додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.
— Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!
Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має.

7 грудня 1944.
Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов’ю розказувати про м’ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.
У зв’язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: “Негайно спекти “цвібак перемоги” для наших геройських військ”. Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.

1 березня 1945.
Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.
Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
— А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
— Так, — відповідає. — А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.

12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п’ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.
Коли ми засинали, він сказав:
— Не забувайте про те все, що я казав. Знайомство зі мною буде колись дуже цінне. Але тепер забудьте, хто я, бо це для мене небезпечно.
— Я ніколи не забуваю людей, — сказав я скромно, — але в вашому випадку хочу зробити виїмок.
І я повторив мою тактику:
— А ви, з таким великим стратегічним знанням, могли б зробити велику прислугу нам усім. Я завтра, як прокинуся, скажу, щоб вас, як цінну одиницю, включили до Дивізії.
Ранком його вже не було. Моя метода дуже добра для політиканів і інших комах.

20 квітня 1945.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю “вермахтсберіхт” з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
— Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
— Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
— Це що? — питаю.
— Нищу мої любовні листи!
— Чому?
— Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
— Психологія юрби! — кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.