«День фактическаго переворота» та інші неробочі дні радянської України

Проект Інституту національної пам’яті про врегулювання державних свят викликав бурхливі суперечки. У дискусіях як прихильники запропонованих змін, так і їх супротивники нерідко апелюють до радянського досвіду. Календар радянських свят був в основному сформований у міжвоєнний період. Які ж були головні етапи та принципи його формування?

Формування радянського святкового календаря

Питання про дні, у які «працювати не належить», новопостала влада розглянула в перші дні після жовтневого перевороту. У підписаній Юрієм Ларіним 29 жовтня 1917 р. (за старим стилем) постанові, яку невдовзі було названо «Декрет Ради Народних Комісарів «Про восьмигодинний робочий день»», відзначалося:

Усього вихідних днів, окрім неділі щотижня, було названо п’ятнадцять, причому тринадцять – це традиційні православні свята та Новий рік, а два дні – то вже нові свята, відзначення яких стало безпосереднім результатом Російської революції. Такими стали 27 лютого (День повалення самодержавства) та 1 травня.

Датування нових днів, у «які працювати не належить», у цій постанові подано за різними календарями. День повалення самодержавства – за чинним тоді в Росії юліанським, а 1 травня – за прийнятим у західному світі григоріанським. Ймовірно, зіграла свою роль своєрідна «магія» 1 травня – адже це було свято із датою у назві.

У Росії 1 травня вперше широко відзначили у 1917 р. Урочистості відбулися 18 квітня за тогочасним календарем. Вже тоді у пресі вживався терміни «старий стиль» та «новий стиль». Тобто впровадження григоріанського календаря було очікуваною подією. На початку 1918 р. такі очікування справдилися. Згідно декрету РНК Росії після 31 січня відразу настало 14 лютого.

У вересні 1918 святковий календар поповнився ще одним вихідним – річницею «жовтневої революції». Її було вирішено відзначати у «день фактическаго переворота», тобто 7 листопада:

 

Додавання нового свята на один день збільшило кількість вихідних – тепер в радянській Росії їх стало шістнадцять. Ця обставина відбилася і в ухваленому у грудні 1918 р. Кодексі законів про працю РСФРР. Щоправда, святкування «особливих днів відпочинку» мало здійснюватися за «власний рахунок». Кількість таких свят у порівнянні з 1917 р. скорочувалася на два дні. Натомість додавалося два «революційних» і, відповідно, оплачуваних роботодавцями вихідних – 22 січня та 18 березня:

Радянська Україна постала у грудні 1917 р. У перший період її існування (до квітня 1918 р.) справа до регулювання свят не дійшла. Законодавчо це питання було вперше вирішено роком пізніше. Наприкінці лютого 1919 р. Наркомат праці УСРР затвердив тимчасове положення «Про восьмигодинний робочий день», у якому, зокрема, відзначалося:

Бачимо низку відмінностей від російського варіанту зразка грудня 1918 р.

По-перше, загальна кількість неробочих днів на два більше – вісімнадцять замість шістнадцяти.

По-друге, в українському варіанті було названо усі релігійні свята та вказано конкретну дату відзначення свят із сталою датою. Ці дати були означені згідно приписів православної церкви, а вона у своєму внутрішньому житті продовжувала користуватися юліанським календарем. Перелік свят збігався із тим, що був визначений в радянській Росії в 1917 р.

По-третє, дещо відмінна класифікація свят. В українському положенні є уточнення, якого не було в російському: у головні («державні») свята «працювати забороняється», а в інші «працювати необов’язково».

По-четверте, в положенні від Наркомпраці УСРР немає наявної в російському варіанті згадки про неоплачуваність праці в традиційні свята.

Окрім цього, в українському документі помилково датовано день Паризької Комуни. Причиною цього, ймовірно, стало копіювання відповідної постанови із російського «Собрания узаконений и распоряжений», де у 1917 р. теж було вказано 19 березня.

Ще одна деталь, що характеризує становище в тогочасній Україні. 28 лютого, тобто того ж самого дня, що і положення «Про восьмигодинний робочий день», було опубліковано постанову «Про свята». Люди вже зібралися відпочити, але їм не дали:

Після цього Наркомат праці УСРР ухвалив ще два рішення, якими роз’яснював порядок відзначення п’ятиденних великодневих «канікул». Втім, якісних змін у порядок святкування ці уточнення не внесли. А 26 квітня окремою постановою ВУЦВК була обґрунтована необхідність святкування 1 травня:

У міжвоєнний період 1 травня нерідко позначали як «День Інтернаціоналу». З огляду на потужну комуністичну пропаганду він багатьма сприймався саме як «День ІІІ Інтернаціоналу», тобто Комуністичного Інтернаціоналу, який було створено у березні 1919 р. Іноді ця назва вживалася навіть як офіційна. Однак формально то було все-таки свято «міжнародної солідарності трудящих».

Наприкінці серпня 1919 р. радянська влада в Україні впала. А після її відновлення УСРР на перших порах втратила навіть ті права, які мала. Це було зафіксовано рішенням Всеукрревкому від 27 січня 1920 р. «Про об’єднання діяльності УСРР та РСФРР». Отже, постанови Наркомату праці УСРР теж скасовувалися. В Україну переносився російський календар свят.

Зайвий раз таку підлеглість підтвердило рішення РНК УСРР від 30 листопада 1920 р. Ним на території України було поширено дію постанови РНК РСФРР «Загальне положення про тарифи». У цій постанові йшлося і про вихідні дні. У порівнянні з Трудовим кодексом РСФРР 1920 р. змін у переліку свят не сталося, але тепер зникла ремарка про неоплачуваність вихідних у дні релігійних свят. Таким чином, у зв’язку із перенесенням російського законодавства кількість вихідних в УСРР в 1920 р. у порівнянні з 1919 р. скоротилася на два дні.

У введеному 2 грудня 1922 р. в дію Трудовому кодексі УСРР ці положення залишилися без змін. У ст.111 зазначалося, що «провадження роботи забороняється» у шість чітко визначених у кодексі днів (революційні свята + Новий рік) та в «особливі дні відпочинку, не більше десяти на рік». Ці дні мали щорічно призначатися губернським відділами праці згідно з місцевими умовами. Зазвичай це були релігійні свята.

Такий підхід до свят діяв в усіх підконтрольних Кремлю радянських республіках. Призначувані щорічно свята не були сталими і однаковими навіть в межах однієї республіки. Приміром, у Білорусі календар свят враховував особливості різних конфесій:

В 1923 р. кількість офіційних свят зросла. День затвердження Конституції СРСР постановою ЦВК СРСР від 3 серпня 1923 року було визнано святковим днем:

 

Конституція СРСР складалася з двох основних розділів – Декларації та Договору про створення СРСР. Тому 6 липня відзначалося не лише як День Конституції СРСР, але і як день створення СРСР (детальніше про це тут). Так ця дата сприймалася і в інших країнах:

Цього ж таки 1923 р. було упорядковано датування «особливих днів відпочинку». 30 липня Всеросійський ЦВК, а 3 грудня 1923 р. і наркомат праці СРСР, затвердили рішення про використання «нового стилю» для релігійних свят із постійними датами. Великдень та прив’язані до нього свята було дозволено відзначати за приписами православної церкви. Така практика збереглася і в наступні роки.

29 грудня 1923 р. цю постанову – з посиланням на загальноюзні “Известия ЦИК СССР”, – було републіковано в головній газеті УСРР – “Вістях ВУЦВК”.

Тоді ж було врегульовано і актуальне навіть у сьогоднішній Україні питання: що робити, коли свято припадає на щотижневий вихідний? 23 травня 1923 р. було ухвалено рішення додаткового вихідного не надавати. Втім, у випадку із щорічно призначуваними «днями додаткового відпочинку» це правило легко можна було обійти: слід було лише не визначати святковими ті дні, які припадали на неділю.

Наприкінці січня 1924 р. до радянських вихідних була додана ще одна дата: ІІ Всесоюзний з’їзд рад оголосив 21 січня (день смерті Володимира Леніна) Днем трауру і неробочим днем.

Таким чином, кількість прив’язаних до конкретної дати офіційних вихідних зросла до восьми: 1, 21 та 22 січня, 12 та 18 березня, 1 травня, 6 липня, 7 листопада. Окрім цього, ще мало бути не більше десяти «особливих днів відпочинку», тобто разом – 18. Це була максимальна цифра законодавчо дозволених вихідних у Радянському Союзі за весь час його існування. 21-22 січня мали стати перша парою “революційних днів”.

Однак насправді додатково відпочити від роботи у жодну із нових дат громадянам СРСР так і не поталанило. В 1924 р. 6 липня припало на неділю. А вже 19 вересня цього ж таки року ЦВК СРСР видав одразу дві постанови, якими кількість вихідних днів зменшилася. Під «роздачу» потрапили останні нововведення. Вони, втім, не зникли з календаря: День Конституції СРСР було вирішено святкувати у першу неділю липня, а урочисто вшановувати пам’ять про Леніна пропонувалося 22 січня. Тобто в один день тепер мали відзначатися дві події:

У наступні роки кількість вихідних знову зменшилася. Почався наступ на «особливі дні відпочинку». Спочатку (1924 р. у Росії, у грудні 1926 р. – в Україні) кількість таких днів зменшили до восьми. В РСФРР та БСРР таке зменшення закріпили законодавчо, шляхом внесення відповідних змін до кодексу законів про працю. Тепер там йшлося про «вісім особливих днів відпочинку», які встановлювалися щорічно. Загальна кількість святкових вихідних скоротилася до 14 днів.

В Україні де-факто зробили те саме, але без внесення формальних змін до кодексу. Жодних порушень при цьому допущено не було, адже у кодексі йшлося про те, що таких днів має бути «не більше десяти», а «вісім» таки «не більше». Циркуляром Наркомату праці УСРР на 1927 р. пропонувалося встановити такі додаткові дні відпочинку:

Відсутність у переліку свят першого дня Різдва пояснюється просто – того року то була неділя, тобто і без того вихідний. Тобто у 1927 р. насправді кількість традиційних свят скоротилася на один день – за рахунок понеділка після Великодня. Але положення про «8 днів» стало правилом. Приміром, наступного року з цілковитим його дотриманням було опубліковано календар «днів відпочинку та роковин» у виданні «Довідна книга. Уся Київщина на 1928 рік». Щоправда, на неділю тепер припало Благовіщення:

Між тим календар свят і надалі змінювався. У багатьох місцевостях поза Україною місцеві органи влади встановлювали як «особливий день відпочинку» 2 травня та/або 8 листопада. Наприклад, так було в Пермі, де серед встановлюваних місцевими органами влади значиться вже три «революційних дні відпочинку»:

Приблизно тим же шляхом пішли і в Білорусі. Там рішенням республіканського Наркомату праці затвердили вихідними 2 травня і 8 листопада, а також встановили, що свята «релігійного культу» мають складати не більше 6 днів.

Готуючись до нового комуністичного штурму, більшовицький центр посилив тиск на релігію, а, отже, і на релігійні свята. 26 жовтня 1927 р. постановою ЦВК СРСР було встановлено, що віднині в межах усього СРСР річниця «Жовтневої революції» відзначається два дні – 7 та 8 листопада. Натомість кількість «особливих днів відпочинку», починаючи з 1928 р., мала бути скорочена до семи днів.

Не минуло й півроку, як сталося ще одне скорочення. Постановою 23 квітня 1928 р. два дні – 1 та 2 травня відводилося для святкування «Дня Інтернаціоналу». Такими чином, саме у квітні 1928 р. набули остаточного вигляду такі знайомі для народжених в СРСР спарені свята – 1-2 травня та 7-8 листопада.

 

 

Бачимо також, що кількість «особливих днів відпочинку» була скорочена до шести. Загальна кількість додаткових неробочих днів не змінилася – їх так само як і в попередній рік, мало бути 14.

Постанови ЦВК СРСР з різних причин далеко не завжди цілковито враховувалися у різного роду довідниках. Тому посилатися на календарі з таких видань як джерело інформації для визначення вихідних днів не зовсім коректно. Наведемо приклад з українського видання:

Бачимо, що «днів відпочинку», тобто релігійних свят, вказано вісім, тоді як законодавчо було дозволено лише шість. Щоправда, враховуючи, що названа серед них Трійця (23 червня) припадала на неділю, то реально таких днів вказано сім. Але це все одно більше, аніж дозволено.

Виправити помилку наступного року видавці вже не мали змоги. З активізацією нового комуністичного штурму, який з легкої руки Й.Сталіна став означатися як «Великий перелом», відбулася і кардинальна реформа міського календаря. Вона була пов’язана зі спробою перейти на безперервний робочий тиждень.

Особливості України 1920-х рр.

В УСРР у 1920-ті, тобто у період, коли це ще було можливо, існували деякі засадничі відмінності від святкового календаря інших республік. Приміром, не існувало практики «подовжень» революційних свят 1 травня та 7 листопада. Ще одна характерна особливість України: у переліку вихідних днів чи хоча б вагомих пам’ятних дат УСРР у не було жодної події, пов’язаної із встановленням радянської влади в Україні.

У Закавказькій СФРР таких вихідних було два. Один із них – 20 вересня (День пам’яті 26 бакинських комісарів) був спільним вихідним для усіх республік Закавказзя. Але у кожної було ще й власне свято – день встановлення там радянської влади: В Азербайджані – 28 квітня, у Грузії – 25 лютого, у Вірменії – 29 листопада.

У Білоруській СРР 1 січня разом із Новим роком відзначалося ухвалення Конституції, а 11 липня – «день звільнення від білополяків». В Узбецькій СРР – день її створення (5 грудня 1924 р., відзначалася у першу п’ятницю грудня). В Росії, зрозуміло, «жовтнева революція», але в окремих регіонах були й свої подібні свята, як це видно на прикладі Пермі і дня звільнення від Колчака. І лише в Україні святкувати щось подібне навіть не намагалися.

У 1924 р. оргвідділ ЦВК утворюваної тоді Турменської СРР звернувся до оргвідділу ВУЦВК із проханням «повідомити день фактичного святкування річниці вашої національної республіки». Відповідь чітко характеризує тогочасну особливість України у відзначенні свят:

«Оргвідділ ВУЦВК повідомляє, що в УСРР жодних спеціальних національних свят не існує. В УСРР встановлені до святкування усі революційні свята, що діють на території СРСР.

В УСРР, на відміну від інших республік нашого Союзу, щорічно 11 березня в день смерті Українського поета, борця за свободу трудящих Т.Г.Шевченка, заняття в установах не бувають і проводяться збори, мітинги, лекції, концерти та ін., присвячені пам’яті Шевченка.

Шевченко був поетом, який залишив українським трудящим низку літературних творів. Ним написано революційний вірш «Заповіт», який українські трудящі взяли, незалежно від «Інтернаціоналу», як місцевий чисто український гімн, що нагадує трудящим України і іншим про гніт кріпацтва, царизму, поміщиків і т.ін. Пісня ця дуже часто співається на зборах, з’їздах, нарадах і т.д.

Річницю національної республіки, про яку Ви запитуєте, ми розуміємо як річницю встановлення Радвлади в Україні.

Повідомляємо, що нами такий день не святкується і є єдиний день – Великий день Жовтня».

Бачимо, що у відповіді йдеться про відзначення річниці смерті Шевченка в агітаційно-пропагандистській роботі. Його тоді відзначали 11 березня: помилилися при перерахунку дати із старого на новий стиль.

Традиція відзначення в УСРР цієї дати сягала початку впорядкування святкового календаря в Україні. Ще в березні 1919 р. очолюваний Володимиром Затонським Наркомат освіти ухвалив постанову «Про вшанування пам’яті Тараса Шевченка»:

Власне, саме у такому напрямку і йшло відзначення цієї дати у наступні роки. Шевченка пропагували як «борця за кращу долю працюючих мас», але, як відзначалося в одній із газетних статей, намагалися «ліквідувати культ Шевченка». Тому на Всеукраїнському рівні вихідним Шевченків день в часи  УСРР ніколи не був.

Водночас на Київщині у 1924 р. серед «особливих днів відпочинку» було зазначено й «11 березня – «річниця смерти Т.Шевченка». Тобто питання про вшанування пам’яті поета було на слуху. Щоб його зняти Наркомат праці УСРР творчо використав досвід із відзначенням річниці смерті Леніна. Окремим циркуляром від 10 березня 1926 р. було пояснено, що відзначення роковин смерті Шевченка об’єднується із святкуванням Лютневої революції і проводиться у вихідний 12 березня. Тоді як 11 березня є робочим днем.

Лише «революційні свята»

З активізацією у 1929 р. в СРСР нового комуністичного штурму змінився і святковий календар. Постановою РНК СРСР від 24 вересня 1929 р. «Про робочий час і час відпочинку в підприємствах і установах, які переходять на безперервний виробничий тиждень» у містах впроваджувалася так звана «п’ятиденка»: підприємства та різного роду установи мали працювати щоденно, але п’ята частина працівників кожного дня були вихідними.

Рік було поділено на 72 тижні. Залишалися спільні для усіх вихідні, які тепер означалися лише як «революційні дні»: 22 січня, 1-2 травня та 7-8 листопада. Усі релігійні свята та неробочий день на Новий рік (1 січня) зникали із святкового календаря. Втім, так само скасовувалися вихідні і в «революційні свята» 12 та 18 березня

Після постанови від 24 вересня 1929 р. річний календар набув такого вигляду:

Безперервний виробничий тиждень не прижився. Вже 31 березня 1930 р. було дозволено переходити на п’ятиденку із спільним для усіх робітників вихідним тим установам та підприємствам, де працювало менше 20 осіб. А 21 листопада 1931 року РНК СРСР ухвалила постанову «О непрерывной производстенной неделе в учреждениеях», якою, фактично, ця безперервність як основний принцип скасовувалася. Натомість дозволялося переходити на шестиденний перервний тиждень, останній день якого був спільним для усіх вихідним. Таким чином, неробочими ставали 6, 12, 18, 24 та 30 числа кожного місяця.

Незабаром у містах шестиденка стала основною формою організації робочого тижня. Так  тривало до кінця 1930-х рр. Після ухвалення у грудні 1936 року «Сталінської конституції» додався ще один неробочий день – 5 грудня. В результаті календар отримав такий вигляд:

Нагадаємо, що кожен шостий день – щотижневий вихідний.

Однак цей календар, так само як «п’ятиденка» у 1930-1931 рр., був чинним лише для міст. На селі жили за традиційним семиденним тижнем і з тим же принципом визначення свят, що був в усьому СРСР станом на 1929 р. Тобто до п’яти відзначуваних у містах «революційних днів» додавалися 1 січня, 12 та 18 березня та шість «особливих днів відпочинку».

Щоправда, на початку 1930 р. була здійснена спроба замінити релігійні свята на інші. Ось як цю проблему намагалися вирішити в Україні:

 

Наскільки це рішення було втілене в життя – то предмет окремого дослідження. Однак відома постанова Президії ЦВК СРСР від 2 липня 1930 р. про відзначення 6 липня – дня Конституції СРСР:

Поява цієї постанови була викликана неузгодженістю у відзначенні цього свята із наявним у 1930 р. безперервним робочим тижнем. Адже з 1925 року День Конституції СРСР відзначався у перший вихідний (неділю або п’ятницю) липня, а з кінця 1929 р. загального щотижневого вихідного не існувало. У постанові є пряма вказівка на те, що 6 липня – робочий день, тому навряд він міг бути вихідним в українському селі після 1930 р.

Проблема 6 липня як вихідного, втім так само як і 12 та 18 березня, сама собою зникла у містах із запровадженням наприкінці 1931 р. шестиденки. Усі ці три дні до 1940 р. були неробочими саме через свій порядковий номер – вони були останніми в шестиденці. Втім, як вже згадувалося вище, у грудні 1936 р. напіввихідний 6 липня було замінено повноцінним «революційним днем», тобто додатковим вихідним. 5 грудня стали відзначати «День Сталінської Конституції».

Експерименти з виробничим календарем у містах, а разом із ними і відмінність у неробочих днях між містом та селом, були ліквідовані постановою Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1940 р. з довгою назвою «Про порядок проведення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ”».

Відтоді на терені усього СРСР залишалося, окрім неділі, лише шість неробочих днів – 22 січня, 1-2травня, 7-8 листопада та 5 грудня. Окремим рядком цієї постанови скасовувалося «шість особливих днів відпочинку і неробочі дні 12 та 18 березня» у «сільських місцевостях».

Сухий підсумок міжвоєнного періоду виявився таким: на початку більшовицького владарювання (1918 р.) – шістнадцять неробочих днів, на кінець – шість. В обох випадках був один щотижневий вихідний.

Фінальні результати

І насамкінець коротко про інші свята, які вихідними стали вже після Другої світової.

Незважаючи на певне послаблення в антирелігійній боротьбі у роки Другої світової, жодне із релігійних свят не повернуло собі статус неробочого дня.

Новий рік як вихідний день було повернуто указом Президії Верховної Ради (далі – просто «Указ») від 23 грудня 1947.

8 березня («Міжнародний жіночий день») у міжвоєнний період вихідним в Україні не було. Практика цього дня як вихідного існувала у 1920-ті рр. в Закавказькій СФРР. Але для цього його «переносили» на першу неділю або п’ятницю (для мусульман) місяця, тобто на перший вихідний.

В Україні ж цей день був робочим. При цьому формально його відзначали як міжнародний день боротьби жінок за свої права, але фактично це була важлива складова агітаційно-пропагандистської роботи. Ось, наприклад, гасла 1930:

Цього дня жінкам скорочували робочий час на дві години.

Вихідним днем в СРСР 8 березня було оголошене вже  Указом від 8 травня 1965 року. Тобто вперше цей день був вихідним  вже в 1966. Від того часу починає формуватися традиція святкування цього дня як свята жіночності і краси.

9 травня був вихідним у 1945-1947 роках, але Указом від 23 грудня 1947 року був оголошений робочим днем. Повернено статус вихідного йому було Указом від 26 квітня 1965 року.

Два роки вихідним було 3 вересня – «Свято перемоги над Японією». Призначене воно відповідним Указом від 2 вересня 1945, а робочим днем оголошено Указом від 7 травня 1947.

Присвячений пам’яті про Леніна та про події 9 січня 1905 року, день 22 січня був оголошений робочим днем Указом від 7 серпня 1951. З 1955 день пам’яті Леніна став відзначатися в день його народження  22 квітня. Цей день вихідним не був.

5 грудня як вихідний день проіснувало до 1977. Дата ухвалення того року нової Конституції (7 жовтня) стала й новим вихідним днем.

Здається, поки що все.

 

Оновлення 21.04.2023 та 06.01.2024 (додано ілюстрацію)