Зазираючи у додатковий том ЕІУ: Хрещатик

ХРЕЩАТИК – головна вулиця Києва; містобудівний ансамбль, сформований переважно у добу «сталінської аріхтектури». Має протяжність бл. 1200 м. Вулиця існує з початку 19 ст. Була відома як «Театральна» (після 1805), «Велика Васильківська» (з 1830-х рр.; як частина вулиці Велика Васильківська). З 1837 вживалася назва «Хрещатицька» («Хрещатик»), яка згодом стала офіційною. 1923 була перейменована на честь В. Воровського (до 1937). За гітлерівської окупації 1941–43 – Ейхгорнштрасе (на честь Г. фон Ейхгорна).

Вулиця лежить у долині між Липками та Старим Києвом (див. Старокиївська гора), сполучає три площі: Європейську, Незалежності майдан, Бессарабську. У документах 16–17 ст. долина згадується як Хрещата (топонім «Хрещатик», «Хрещатий» означає «хрестоподібний»; назва пов’язана з перехрестям доріг або хрестоподібним малюнком долини; припущення про зв’язок з урочищем на березі Дніпра та Хрещенням Русі дискусійне, див. Хрещатик, Святе місце). Незначна частина долини (у районі майбутнього майдану Незалежності) з 11 ст. була охоплена міськими укріпленнями і входила до «города Ярослава» (пізніше – Старокиївської фортеці); тут існували Лядські (пізніше – Печерські) ворота, від яких починалися два важливих шляхи: 1) на Васильків (йшов долиною вздовж струмка — притоки р. Клов); 2) на Печерський монастир / Києво-Печерську лавру та до переправи через Дніпро (перетинав долину і піднімався на плато – майбутні Липки).

Заселення Хрещатої долини почалося наприкінці 18 ст. й активізувалося в зв’язку з пожежею Подолу 1811. У пропозиціях щодо розвитку Києва міського архітектора А. Меленського вулиця вперше намічена як центральна магістраль, що зв’язує Старий Київ, Поділ і Печерськ. За його проектом 1802—05 на місці сучасного Українського дому було споруджено перший міський театр (цю дерев’яну будівлю розібрано 1856). Остаточних контурів вулиця набула в генеральному плані Києва 1837 (архіт. В. Беретті, Л. Станзані, інж. Л. Шмигельський). Істотний вплив на її заселення мало будівництво Київської фортеці на Печерську (1830—50-ті рр.), мешканців якого примусово виселяли в інші райони міста.

У середині 19 ст. уздовж Х. стояли малоповерхові будинки в стилі класицизм. Забудова мала садибний характер, її щільність не перевищувала 20 %. У 1860-ті – 1870-ті рр. Х. стає центральною вулицею міста (раніше Київ складався з територіально відокремлених частин, кожна з яких мала власний центр). Характер забудови вулиці змінюється: на кінець 19 ст. вона являла собою фронт будинків, що стояли впритул один до одного і мали 3—4, а подекуди і більше поверхів. Щільність забудови досягає 70—75 %. В архітектурній стилістиці панує історизм, а з початку 20 ст. – модерн. На вулиці розміщувалися міська дума (1876, архіт. О. Шілле), біржа (1885, архіт. Г. Шлейфер; див. Київська товарна біржа), поштамт, найкращі крамниці, готелі, кінотеатри, клуби, видавництва, банки.

З 1827 вулиця мала покриття з кругляка, а з 1874 – з бруківки. У 1840-ві рр. під вулицею спорудили дощовий колектор («трубу»), який у у 1889–90 замінили новим, з більшою пропускною здатністю. До 1870-х рр. освітлення здійснювалося гасовими ліхтарями, згодом — газовими, з 1900 — електричними. 1891 вулицею почався рух кінного трамваю, 1892 його замінили на паровий, а 1894 – на електричний (колії розібрано 1934).

У міжвоєнний період на Х. спорудили лише кілька нових споруд, з яких зберігся універмаг Наркомвнуторгу (1935—38, архіт. Л. Мецоян, Д. Фрідман; тепер ЦУМ). 1934 зняли трамвайні рейки, 1936 бруківку замінили асфальтом. 1937–2001 вулицею ходили тролейбуси.

На 5-й день гітлерівської окупації, 24 вересня 1941 на Х. сталися вибухи радіокерованих мін, заздалегідь закладених радянськими спецпідрозділами; почалася грандіозна пожежа, що тривала два тижні. У результаті весь Х. та прилеглі квартали перетворилися на руїни (вціліли перший і останній квартали на парній стороні вулиці; відбудовано також Пасаж (№15), колишній банк (№32) та ЦУМ.

Розбирати руїн і проводити роботи з відновлення Х. почали незабаром після вигнання гітлерівців з Києва. 1944 під вулицею проклали колектор для комунікацій, 1945 було проведено озеленення, 1946 на початку бульв. Т. Шевченка встановили пам’ятник В. Леніну (скульп. С. Меркуров, архіт. О. Власов, В. Єлізаров; скульптуру знищили 2013).

22 червня 1944 було оголошено всесоюзний конкурс проектів архітектурного ансамблю Х. Переможця визначено не було. Авторська група, якій доручили розробку та реалізацію остаточного проекту (архіт. О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, О. Заваров, О. Малиновський, Б. Приймак, інженери І. Скачков, В. Реп’ях), творчо використала закладені в премійованих конкурсних проектах ідеї авторських груп О. Тація (контрастне зіставлення суцільного фронту забудови на парному боці вулиці і розривів із розкриттям схилів на непарному), В. Заболотного (використання декору барокових форм), В. Новикова (асиметричний профіль з бульваром).

Х. отримав чітке зонування (непарний бік — житлові споруди, парний — адміністративні та громадські будівлі; у перших поверхах будівель на обох боках вулиці розташовані крамниці та заклади громадського харчування). За винятком першого кварталу, вулиця отримала ширину 70—100 м і асиметричний профіль (тротуар на непарному боці значно ширше, ніж на парному, і складається з двох смуг; 2-га смуга, яка ближча до лінії забудови, розташована вище 1-ї і має каштановий бульвар). Усі будівлі, споруджені до середини 1950-х рр., мають спільні риси оздоблення: нижні поверхи обличковані гранітом, решта – світлою плиткою; широко застосовано архітектурні деталі з кераміки промислового виробництва. В опорядженні застосовано мотиви різних історичних стилів: українського бароко, класицизму, ампіру. Внаслідок розпочатої в СРСР 1955 кампанії «боротьби з архітектурними надмірностями» деякі будинки отримали спрощений вигляд, зокрема готель «Москва» (1954–1961, архіт. А. Добровольський та ін.; тепер «Україна»), наземний павільйон станції метро «Хрещатик» (1960, архіт. А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.).

З архітектурно-мистецького погляду найбільш вдалими спорудами ансамблю визнані:  на непарній стороні Хрещатика – група з трьох житлових будинків, що замикає перспективу вулиці Б. Хмельницького; на парній стороні – будівля виконкому міської ради (тепер міська рада і міська державна адміністрація).

У 1970–80-ті рр. комплекс вулиці був доповнений кількома новобудовами (зокрема Музей В. Леніна (тепер Український дім, 1978—80, архіт. В. Гопкало та ін.). 2013 Хрещатик отримав статус комплексної пам’ятки містобудування.

У 1962—1968 на Хрещатику спорудили підземні переходи. 1998 проведено реконструкцію комунікацій та вуличного покриття (при цьому асфальт на тротуарах замінили кольоровою плиткою).

У радянський час на Хрещатику щороку 1 травня і 7 листопада проводили військові паради та «демонстрації трудящих». З 1994 проводять військові паради у День незалежності (24 серпня). З 2000 у недільні та святкові дні вулицю закривають для транспорту, і вона стає пішоходною. Під час «Помаранчевої революції» 2004 та Революції гідності 2013–2014 на Хрещатику відбувалися масові акції протесту.

 

Літ.: Київ: Провідник. К., 1930; Матушевич А.О. Хрещатик. К., 1950; Шулькевич М.М., Дмитренко Т.Д. Киев. Архитектурно-исторический очерк. Изд. 6-е, переработанное и дополненное. К., 1982; Кілессо С.К. Конкурс на проект повоєнної відбудови Хрещатика (пошуки національної своєрідності) // Архітектурна спадщина, 1995, № 2; Хрещатик: Культурологічний путівник (серія «Історія однієї вулиці»). К., 1997; Рибаков М. Хрещатик відомий і невідомий. К., 2003; Малаков Д. Київ: 1939—1945. Фотоальбом. К., 2005; Ерофалов-Пилипчак Б. Архитектура советского Киева. К., 2010; Кілессо С., Рибаков М., Трегубова Т. Хрещатик. В кн.: Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. I, ч. III. К., 2011; Бєломєсяцев А.Б. та ін. Забудова Києва доби класичного капіталізму. К., 2012.