Литовська держава не опікувалася протидією турецько-татарським нападам на Україну у XV – I пол. XVI ст.?

Міф або стереотип

Литовська держава не опікувалася протидією турецько-татарським нападам на Україну у XV – I пол. XVI ст.?

Історична реальність

Велике князівство Литовське сформувало систему оборони південних рубежів, яка складалася з укріплених поселень, висунутих у глиб степу сторож та військових підрозділів, до яких згодом було інтегровано реєстрове козацтво.

Думка про те, що Литва, а згодом Річ Посполита мало чи не усунулися від виконання свого обов’язку по обороні південно-східних земель і своїх підданих від жорстокого ворога, а тільки оплачували «подарунки» кримському ханові, зустрічається доволі часто в навколонауковій літературі. Це є приводом для твердження, що лише з появою запорізького козацтва терени України було взято під надійний захист.

Такий виклад зустрічається, і часто переписуваний дослівно, у курсах історії України радянського часу, – але також і в роботах нерадянських і пострадянських істориків. Нерідко він ілюструється величезними числами люду, схопленого під час татарських набігів та проданого в неволю. Часто цитуються свідчення старих літописів чи хронік, які згадують про «сто тисяч людей обох статей», взятих до неволі під час одного набігу. Справа у тому, що такі числа виступають як синонім виразу «дуже багато, невідомо скільки». Коли хроніки подають точні відомості про кількість татарського полону, то кажуть про набагато менші кількості: десятки, сотні, чи кілька тисяч людей.

Треба змиритися з тим, що остаточно визначити демографічні втрати наших земель через ясир (татарський полон) неможливо. Можна лише зробити більш чи менш точні припущення. Так, відомо, що за майже сто років між першим кримським наїздом у 1474 р. та кінцем окремого державного існування великого Князівства Литовського у 1569 р. татари наїжджали на Русь у 56 роках із 96. Загально можна оцінити, що татарські напади завдали руським землям за цей час людських збитків у розмірі близько 300 тисяч мешканців, – але треба також не забувати, що це число включає й втрати з території сучасних Литви й Білорусі, які на той час були суттєво більш залюднені, аніж Україна.

Що ж стосується захисту від татарських наїздів, то треба взяти до уваги, що перехід Кримського ханства з лав союзників Великого князівства Литовського до смертельних ворогів відбувся швидко, і спочатку Русь дійсно не була готовою до оборони. Одначе, поступово держава вибудувала систему оборони від наїздів, що давала можливість достатньо протистояти ворогові.

Вона складалася з кількох елементів. Найважливішим було швидке отримання відомостей про татарську небезпеку. Для виконання цього завдання у польсько-татарському і литовсько-татарському прикордонні була сформована сторожа. Її відділи перебували на державному утриманні і були висунуті на десятки кілометрів в глиб степу. Якщо вони помічали татарські загони (чамбули), то негайно посилали гінців углиб краю з повідомленнями про загрозу татарського наїзду.

Основу системи оборони від татарів становили укріплені міста і замки, де могло ховатися населення навколишніх неукріплених сіл. При цьому варто зауважити, що мешканці сіл, що лежали поблизу шляхів татарських наїздів, часто робили імпровізовані укріплення, які інколи складалися з мурованої церкви, оточеної валом і ровом. На теренах, що регулярно потерпали від татарської загрози, було відносно небагато укріплених замків і міст із мурованими стінами. Більшість населених пунктів була зміцненою земляними валами з дерев’яним палісадом на них, та ровами. Проте й такі фортифікації надавали вже певного захисту проти менших татарських загонів, що переважали серед степових загроз. Не треба забувати, що навіть столиця держави, Вільно, отримала муровані стіни лише у 1522 році: їх почали зводити лише після того, як місто у 1503 році було дощенту спалено татарами.

Степова сторожа та укріплення були пасивним елементом оборони, і доповнювалися активною обороною, тобто протистоянню ворогові, що вдерся до краю, з метою розбити його загони, наздогнати та відбити награбоване добро й ясир. Це завдання виконувалося постійними військовими підрозділами, що були розміщені у прикордонній зоні. Організація оборони краю була функцією місцевих урядовців, як на воєводському, так і на повітовому рівні. Теоретично це була дуже децентралізована система, але часто цю проблему вирішували, поєднуючи у одній особі кілька урядів.

За деякими обрахунками, литовському війську вдалося знешкодити третину всіх татарських походів, а якщо додати до того наїзди, знешкоджені за допомогою польських союзників, – то майже 45 відсотків. Стосовно великих походів відсоток успіху був нижчим: із 22 великих наїздів протягом ста років до Люблинської унії лише п’ять було розгромлено. Тому можна стверджувати, що система оборони була більш придатною до боротьби із малими татарськими наїздами.

В наступний період української історії, після Люблинської унії та переходу українських земель до складу Корони Польської, також основний тягар оборони від татарів продовжувала нести держава в особі загонів «оборони поточної». Українське козацтво, що лише почало на той час набирати силу, було вбудоване в цю систему. Реєстрові козацькі полки стали одним із її інтегральних елементів. Що ж до січового козацтва, то важко сказати, наскільки його участь у прикордонній війні із татарами (не кажучи вже про походи до Молдови чи морем на турецькі причорноморські міста) сприяла саме обороні від наїздів, – а наскільки провокувала нові наїзди татар