Роксолани – відомі ще до початку нової ери предки росів/русів, а їхнє слов’янство є безсумнівним?

Міф або стереотип

Роксолани – відомі ще до початку нової ери предки росів/русів, а їхнє слов’янство є безсумнівним?

 

Історична реальність

Роксолани – одне з племінних об’єднань іраномовних кочовиків-сарматів, їхнє перебування у степах Північного Причорномор’я було нехай і доволі тривалим, але епізодом, а “історичний шлях” закінчився у Подунав’ї чи не за півтисячоліття до появи русів на півдні Східної Європи.

Певну співзвучність назв “роксолани” та “роси/росси” помітили ще у XVIII ст. Зокрема, батько-засновник антинорманізму М.В. Ломоносов вважав, що правильна вимова “россолани” була викривлена у грецькому (а через нього – і у латинському) переданні. Пізніше з цією думкою солідаризувалися практично всі помітні антинорманісти. Слід зазначити, що сучасні псевдоісторичні розшуки звертаються до конструкції “роксолани – россомони – “народ рос” – росси/руси” зазвичай із посиланнями на роботи дослідників XVIII–ХІХ ст. Більш ґрунтовну точку зору сучасних історії та археології щодо роксоланів прибічники “сивої давнини русі-слов’ян” вперто ігнорують. (Див.: Росомони – стародавні росичі/русичі? Русь – назва одного з найдавніших слов’янських племен?)

Проте всі відомості синхронних джерел про роксоланів цілком однозначні. Зокрема, вже перший автор, котрий згадує роксоланів, – давньоримський географ Страбон (бл. 64/63 до н.е. – 23/24 н.е.) – подає опис їхнього кочового побуту (ІХ.ІІІ.17). Страбон лише констатує легкість озброєння роксоланських воїнів, але у більш пізніх джерелах роксолани фігурують винятково як кавалеристи, що характерне (і природнє) саме для кочових народів. Скупі лінгвістичні матеріали (здебільшого – імена) надають всі підстави вважати роксоланську мову іранською. До того ж сам етнонім “роксолани” найбільш певно етимологізується з іранських мов зі значенням “світлі алани” (нагадуємо, що сучасними нащадками тогочасних аланів є осетини). Таким чином, побачити в іраномовних кочовиках пращурів осілих землеробів слов’ян (представників іншої гілки індоєвропейських мов) немає підстав.

Навіть відкинувши всі зроблені вище зауваги, не можна оминути проблеми хронологічного розриву та географічних невідповідностей. Страбон доволі чітко локалізує роксоланів у степах між Борисфеном-Дніпром та Танаїсом-Доном, зауважуючи, що зимують вони на узбережжі Меотиди (Азовського моря), а влітку відкочовують на північ. Наскільки далеко вглиб материку – невідомо, так само, як і невідомо, хто мешкає північніше роксоланів. Страбон подає локалізацію роксоланів в контексті подій бл. 112 р. до н.е., коли власне й відбувся “дебют” роксоланів на історичний арені як союзників царя скіфів Палака у війні з Діофантом (полководцем, котрого прислав понтійський цар Мітридат VI на допомогу мешканцям Херсонеса Таврійського).

Страбон, котрий писав понад століття після цих подій, наводить таке розміщення роксоланів як актуальне і у його час. Однак вже на сер. І ст. н.е. нова хвиля кочовиків зі сходу (аорсів, а слідом за ними й аланів), слід думати, спонукала роксоланів перейти на правобережжя Дніпра. Від 2-ї пол. І ст. роксолани постійно фігурують як учасники нападів на Дунайський кордон Імперії, здійснюючи набіги самостійно або ж у союзах з іншими варварами. Пізніше роксолани беруть участь у всіх головних конфліктах у Дунайському регіоні: Дакійських війнах початку ІІ ст., Маркоманських війнах 160–180-х рр., Готських (Скіфських) войнах 230–270-х рр.

Достеменних підстав твердити про те, що на початок ІІ ст. роксолани повністю звільнили Правобережний Степ, джерела не містять. Ба більше, археологічні матеріали (підкурганні сарматські поховання у простих ґрунтових ямах, орієнтовані на північ, що ототожнюються із роксоланами) свідчать на користь того, що саме роксолани складали основне населення Степу між Дніпром та Дунаєм протягом І – ІІ ст. н.е.

Втім, політичний центр роксоланського об’єднання (царська ставка), слід припускати, перемістився на пониззя Дунаю. Принамні, угоди, що були укладені із роксоланами римським імператором Траяном та його спадкоємцем Адріаном (107 та 117 роки відповідно), передбачали, що роксолани забезпечують захист Дунайського лімесу в нижній течії ріки.

Остання достеменна згадка про роксоланів припадає на 270-ті рр. Вони фігурують серед бранців, котрі йшли у триумфальній процесії імператора Авреліана (270–275), що увінчала його перемоги над дунайськими варварами. Ймовірно, перебіг Готських війн та встановлення воєнно-політичного панування готів у Північному Причорномор’ї суттєво перекроїли етнографічну карту регіону. Більшість науковців схиляється до думки, що роксолани увійшли до складу племінного союзу аланів, котрі були “стратегічними партнерами” готів. Як окрема військово-політична сила роксолани припинили існування.

Щоправда, прибічники “роксоланських коренів” росів/русів доволі часто апелюють до пасажу з твору Амміана Марцелліна, написаного у 2-й пол. IV ст. (ХХІІ.8.3), де роксолани згадані поміж мешканців земель навколо Меотиди (Азовського моря). Річ у тім, що саме на північ від Приазовських степів локалізує частину слов’ян-антів автор VI ст. Прокопій Кесарійський (VIII.4.(9)).

Очевидна недоречність антів у ряді “роксолани – анти – роси” прихильників цієї конструкції не насторожує, адже головною є “єдність місця”, а також зменшення хронологічного розриву. Не насторожує й те, що в описі Північно-Східного Причорномор’я Марцеллін послуговується різночасовими пластами відомостей, починаючи від Геродота (сер. V ст. до н.е.), а частина його інформації, судячи по всьому, запозичена з твору Страбона (межа н.е.). Разом з цим, Марцелліну, власне, були добре відомі події, сучасником котрих він був, зокрема – опанування Причорноморського Степу гунами, що спричинило втечу на захід аланів (а зовсім не роксоланів).

Підбиваючи підсумки, варто зазначити таке: у ланцюжку “роксолани – россомони – “народ рос” – роси/руси” слабкими є не лише “з’єднувальні ланки”, й “роксоланський фундамент” виглядає вкрай ненадійним. Припускати перетворення іраномовних кочовиків на слов’ян (чи бодай якусь їх частину) вкрай важко, адже така метаморфоза потребувала кардинальних змін способу життя та мови.