Територія європейської Росії була споконвічно заселена слов’янами?

Міфи і стереотипи

Територія європейської Росії була споконвічно заселена слов’янами

 

Історична реальність

Територія жодної сучасної слов’янської країни не була заселена слов’янами повністю споконвіку, Росія ­– аж ніяк не виключення.

В часи постання слов’янства з території сучасної Росії до його “прабатьківщини” можна віднести тільки Брянську, Курську та Бєлгородську області. Втім, вже від VI–VIII ст. слов’яни почали просуватися на північний схід та поступово опановувати території, на котрих вже мешкали фіно-угри та балти.

До ареалу умовної “прабатьківщини слов’ян” входить лише невеличка частина території сучасної Росії (Брянська, Курська, Бєлгородська обл., див. Росія – (пра)батьківщина слов’ян). Розселення слов’ян за межі “прабатьківщини” було доволі динамічним процесом. Найбільш активно воно відбувалося протягом VI–VII ст., коли головні міграційні потоки рухалися на південний захід (Подунав’я, Балкани) та захід – північний захід (Польща, Словаччина, Чехія, східні землі Німеччини). В цей самий час слов’яни розпочали просування на північ – північний схід, опановуючи басейн Верхнього Дніпра, Великої, Ловаті, Оки, верхнього Дону.

На межі VII/VIII ст. експансія слов’ян на Балканах та у Центральній Європі була зупинена, а от просування у північному напрямку тривало. Слід зазначити, що від початку VIII ст. участь у опануванні північної частини Східноєвропейської рівнини брали не лише мігранти з “прабатьківщини”, але й вихідці з території сучасної Польщі. Зокрема, археологічні матеріали та спостереження мовознавців дозволяють твердити, що середньовічне слов’янське населення Новгородщини було в більшій мірі потомками вихідців із західної, а не південної частини слов’янського ареалу.

Безмежність просторів лісової зони Східної Європи сприяла тому, що слов’яни та представники аборигенного населення тривалий час співіснували черезсмужно. Така “строкатість” зводила до мінімуму культурні контакти та взаємовпливи мігрантів та аборигенів. Доволі показово, що подаючи “етнографічну карту” Східної Європи напередодні утворення Русі літописець спеціально обумовлює приналежність племен до “слов’янської мови”, аби відділити їх від найближчих сусідів – фіно-угрів та балтів.

Однак вже у давньоруський період слов’яни стають культурною домінантою у регіоні, чому сприяло декілька факторів:

– створення державних структур, де саме слов’яни відігравали провідну роль;

– постання “міської культури” з достатньо продуктивним ремісничим виробництвом, що забезпечувало єкономічну зверхність слов’ян;

– нарешті, активна місіонерська діяльність християнської церкви з церковнослов’янською мовою проповіді.

Втім, процес асиміляції слов’янами неслов’янських (насамперед – фіно-угорських) народів Східної Європи, що розпочався у ранньому середньовіччі, не може вважатися завершеним. (Та й чи має він завершуватися?) Частина цих народів певною мірою зберігає свою самобутність дотепер. Це дозволяє зайвий раз підкреслити, що навіть багатовіковий “культурний пресинг” з боку колонізаторів-слов’ян не дозволив “розчинити” аборигенне населення лісової смуги Східної Європи.