Росія — (пра)батьківщина слов’ян?

Міфи і стереотипи

Россия — (пра)батьківщина слов’ян

 

Історична реальність

“Прабатьківщини слов’ян”, власне, не існує. Слов’яни не постали у якийсь-то “точний” час на певній “чітко окресленій території”, тим більше такій, що співпадає з кордонами будь-якої з сучасних держав. 

Слов’яни як відомий історії народ “з’явилися” у VI ст. н.е. в наслідок взаємодії різних груп населення Східної Європи. “Прабатьківщина слов’ян” — доволі аморфний регіон, що включає сучасні південний схід Польщі, західну та північну Україну, південну Білорусію та прилеглі до них області Росії.

Поняття “прабатьківщина слов’ян” більшість сучасних дослідників вживає саме у такому написанні, у лапках, що підкреслює умовність цього терміну. Від уявлень про слов’янський етногенез як про лінійний процес, що послідовно долає певні етапи у відносно обмеженому просторі, поступово відмовлялися протягом другої половини минулого століття. За сучасним баченням, складання слов’ян як спільноти, що завершилося близько середини І тис. н.е., було наслідком взаємодії кількох груп населення Східної Європи. Припускають, що згадані групи мали між собою той чи інший “ступінь спорідненості”: вели подібний спосіб життя (що визначало подібність матеріальної культури) та розмовляли на споріднених діалектах.

Ще більш ускладнилася ситуація під час так званого Великого розселення слов’ян (найбільш активно відбувалося протягом V–VII ст., але у Східній Європі процес тривав і значно пізніше). Під час опанування просторів Центральної Європи, Балкан та північну частину Східноєвропейської рівнини слов’яни асимілювали, поглинули місцеве населення. Останнє багато в чому визначило антропологічне (зовнішнє) різноманіття сучасних слов’янських народів, а також своєрідність окремих слов’янських мов.

Тим не менш, від поняття “прабатьківщина слов’ян” остаточно не відмовилися. Під ним мається на увазі доволі великий простір на межі лісової та лісостепової зон Східної Європи, де протягом першої половини І тис. н.е. саме відбувалися процеси, внаслідок котрих склалася етнічна група із самоназвою “слов’яни” (“склавини” візантійських авторів). Згідно сучасним уявленням із заходу на схід ця зона простиралася від верхів’їв правих приток Вісли та верхньої течії Дністра до середньої течії Десни і верхів’їв Сейму, Псла та Сіверського Дінця. У напрямку з півночі на південь визначити кордони “прабатьківщини слов’ян” точніше за Прип’ятське і Лівобережне Полісся та прилеглі до них з півдня лісостепові райони проблематично.

За всієї безглуздості співставлення будь-яких ареалів давніх народів із сучасними державними кордонами, варто зазначити таке:

• ядро “прабатьківщини слов’ян” знаходиться у прикордонні сучасних Білорусії та України;
• активну участь у процесах фінального етапу слов’янського етногенезу (формування народу) брало населення південно-східної частини сучасної Польщі та західних областей сучасної Росії (Брянська, Курська, Бєлгородська).

Таким чином, будь-які претензії на ексклюзивне звання “прабатьківщини слов’ян” з боку сучасних держав є надмірними проявами патріотизму.