«В(е)лесова книга» V-IX ст. – найдавніша пам’ятка слов’янської писемності і важливе джерело з української/російської історії?

Міфи і стереотипи

«В(е)лесова книга» V-IX ст. – найдавніша пам’ятка слов’янської писемності і важливе джерело з української/російської історії

 

Історична реальність

Незважаючи на безліч версій і гіпотез, з точки зору сучасної науки, зокрема слов’янського мовознавства, «В(е)лесова книга» є очевидним фальсифікатом. З історичної – фальсифікатом з російсько-великодержавним “ухилом”. Поглиблено ж вивчати історію самої появи фальсифікату – вже не наше завдання.

Вчені наводять такі аргументи, які доводять, що «книга» – фальсифікат.
– Окрім відсутності оригіналу та історичних згадок про нього, існують значні сумніви з приводу існування у східних слов’ян до IX в. створеного на власній основі систематизованого письма, оскільки вони використовували пристосоване для ділових потреб грецьке письмо.
– Викладена в «книзі» теорія про походження слов’ян з Індії, ніде і ніколи не виникала раніше початку ХIХ в., коли дослідження санскриту показали його історичний зв’язок з європейськими мовами, – можливо як їхнього спільного кореню. Якщо загальна «прамова» – в Індії, отже всі індоєвропейці прийшли з Індії. Але від цієї теорії вже давно відмовилися, оскільки доведено, що було навпаки: індоєвропейці прийшли до Індії з заходу. Втім, це сталося вже після «виявлення» «книги», і її автори не встигли відобразити нові наукові відкриття для додання достовірності. І час «виявлення» було як раз часом моди на ідеї євразійства — глибинного звязку Росії зі Сходом.
– В «книзі» шлях слов’ян на Наддніпрянщину проходив через Росію («од Росіе»), хоча географічну назву «Росия» стали пов’язувати з територією суч. Росії лише з XIV в. (дивись: Русь і Росія – це одне й те саме?) в контексті Малої та Великої Росії в церковній листуванні Константинополя на грецькій мові.
– По «книзі» Кий, заснувавши Київ, назвав його «Індикиїв» – мабуть, не забувши про індійське коріння словянства. Такий варіант назви Києва невідомий з інших джерел. Це щось на зразок «лошарик» або «індоутка».
– «Книга» є «язичницькою пам’яткою», створеною на Наддніпрянщині. Але мовознавців дивує безпричинно велика кількість в ній церковнослов’янизмів. Уточнюємо, що церковно-слов’янська мова – це мова, яка використовувалася для слов’янського християнського богослужіння, і створена на основі солуньско-македонського діалекту староболгарської мови. На Наддніпрянщині (на Русі) вона отримала поширення тільки в Х-XI ст.
– В книзі використані слова з різних слов’янських мов, які виникли вже після її «написання», деякі зкомбіновані слова, утворені з слів різних мов
– В принципі мова «авторів» «книги» взагалі не могла існувати як цілісність в одному місці і в одному історичному часі, – тим більше в голові хоч одного, хоч кількох людей. Це – штучне утворення.
– Деякі дуже сучасні асоціації викликає думка «книги» про те, що потрібно «слов’янським струмкам злитися в Російському море». Щось віє від цього реаліями швидше століть ХIХ-ХХ …
– Симпатії до православ’я з боку «язичницьких» авторів викликають, м’яко кажучи, здивування.
– Люди, причетні до «знахідки» «пам’ятки» мають своєрідну репутацію. О.Суладкадзев – не тільки відомий збирач старовини, а й умілий фальсифікатор антикваріату. Ю. Миролюбов – адепт особливої історичної ролі Росії та православ’я серед слов’ян.
– Тому «книга» – історичний фальсифікат, створений за вмістом у великодержавно-російському, євразійському і християнсько-православному ключі. Тільки ідею оформлено «під старовину» і «всеслов’янською» мовою. Тому симпатія до даного тексту частини українських патріотичних авторів, м’яко кажучи, дивує…