Як жахливий злочин радянській владі допоміг

Дев’яносто років тому, у вересні 1929-го, без перебільшення, вся Україна пильно стежила за судовим процесом, що проходив у київському цирку. Сюжет – Стівену Кінгу на заздрість: за допомоги однієї свої коханки, монах Євладій Чехун убив та розчленував іншу.

Радянська пропагандистська машина ледь не надривалася, описуючи довірливим обивателям жахіття «огидного монастирського побуту». Заносилося на те, що за підсумками судових слухань постраждає не лише убивця зі своїми спільниками. Так воно і сталося: використавши злочин як привід, влада постановила закрити Києво-Печерську Лавру – місце, де його було вчинено.

1 січня 1930 року газета «Войовничий безвірник» урочисто відзвітувала: «Середовище мракобісся ліквідовано». Не просто так, а з волі трудового народу: «Секретаріат ВУЦВК… задовольнив прохання багатьох професійних, громадських, культосвітніх організацій та робітничих зборів Київщини».

Тепер видається підозрілою сама вже послідовність тих подій. Перше повідомлення про вчинений монахом злочин з’явилося за кілька днів після того, як у московській «Правде» надрукували статтю Ємєльяна Ярославського «Не пора ли проверить монастыри?». Отаман всесоюзних безбожників виявися провидцем: пора! Бо ж за товстими мурами щось несусвітнє коїлося.

Потім – суд, перетворений на грандіозне шоу, майстерно «розігріта» громадськість і, врешті-решт, далекосяжні «оргвисновки». Тобто, класичний радянський сценарій. Що дало привід деяким нашим сучасникам стверджувати, буцімто справа Чехуна – «дута».

Та насторожує, що прихильники цієї версії посилаються лише на… старі чутки. Мовляв, кияни вже тоді подейкували, що жертву – Параску Баришникову, насправді, таємно вивезли з міста. А частини тіла, оголошені її залишками, буцімто, взяли з анатомічки.

Ледь не головним доказом фальсифікації справи Чехуна виставляється те, що влада навіть не намагалася виправдовуватися, а лише оголосила ці чутки контрреволюційними. Очевидно, декому невтямки, що спростовувати явну дурницю – діло апріорі марне. Особливо тоді, коли маєш на руках убивчі, вздовж і впоперек верифіковані докази злочину.

В поведінці о. Євладія під час судових слухань вже примудрилися знайти ознаки як не героїзму, то, щонайменше, гідності. Ось характерна цитата з сайту «Факты»: «Однажды, когда он промедлил с ответом на какой-то вопрос, председатель бросил ему: «Молчите? Народа стесняетесь?». Отец Евладий глянул на ряды зрителей, прибывших на процесс по разнарядке Союза безбожников, и тихо сказал: «Я народа не вижу».

Насправді ж, фраза навмисне обрубана. Бо продовження, наявне в оригіналі, робить її простою і однозначною: «…ведь я стою к нему спиною». Ну, не буває очей на потилиці! Навіть у «особы духовного звания». Натомість всі інші органи, як довело слідство, у батюшки були наявні. І працювали непогано.

Про результат роботи його рук кияни дізналися 24 липня 1929 року з лаконічного допису, вміщеного у «Пролетарській правді» під рубрикою «Пригоди й злочини». Він не надто й виділявся на фоні кількох подібних: «На горо́дах за Кріпосним валом знайшли шматки людського тіла (плечі й передпліччя), очевидно, жіночі. Ведеться слідство».

А за два тижні – 8 серпня, виявилося, що три скромних рядка обернулися справжньою сенсацію: та ж сама газета надрукувала коротку статтю «Звір у чернечій рясі». В ній повідомлялося, що останки належать Паші Баришниковій, а забив її архідиякон Ольгинської церкви Євладій Максимович Чехун, 54 років. Бо не зміг інакше вирішити цілком собі мирську проблему: нова коханка, черниця Фролівського монастиря Любов Воронкова, вимагала від нього розірвати стосунки з попередницею – Пашею.

«Пролетарська правда» повідомляла також, що слідство у справі завершено. А, крім о. Євладія, заарештована Любов Воронкова, яка допомагала йому замітати сліди злочину. І ще – «причетні до вбивства Степан Лапчук і Антоніна Бантиш».

Наступні три тижні конкретної інформації по справі у пресі не з’являлося. Натомість посилився потік антирелігійної пропаганди, щедро всіяної гаслами на кшталт «Викорчуймо кубла ченців-чехунів!».

Лише 28 серпня посипалися, мов з рогу достатку, жахливі і пікантні подробиці: «Пролетарська правда» вмістила величезну статтю Павла Карпенка, комсорга музейного містечка, організованого на території Лаври. В ній розповідалося про бурхливі пристрасті, що вирували у любовному трикутнику, який можна було би назвати класичним, коли б не чернечий сан матінки Люби та отця Євладія.

Монашка Воронкова, дізнавшись, що в архідиякона є ще одна коханка, спочатку просила ту відійти по-доброму, а потім почала залякувати. В свою чергу, Паша Баришникова погрожувала, що обіллє монаха кислотою, коли той не розійдеться з Любкою. Геть не свята трійця періодично збиралася у лаврській келії отця Євладія, де билася, сварилася, а потім мирилася. І все це – під добрячим градусом.

14 липня о. Євладій вкотре побився з Пашею, але та все ж залишилася у нього ночувати. Та зранку 15-го, коли Баришникова знову почала сваритися, у батюшки урвався терпець: він огрів коханку сокирою. «Раніше приготовленою», за версією слідства.

Близько доби труп перебував під суворим чернечим ложем. А зранку 16 липня, за активної участі черниці Воронкової, почалася «звірська розправа з мертвим тілом колишньої полюбовниці».

Подробиць наводити не будемо: огидно. Зазначимо лишень, що знайдені на горо́ді залишки – недогляд матінки Люби. Могла б і прикопати. Та до викриття злочинців призвели не так вони, як заява громадянки Раїси Баришникової, з якою вона звернулася 21липня до Ленінської райміліції: допоможіть знайти мою сестру! Шукаючи Пашу, згадали про отця Євладія, її давнього і близького знайомого…

Ось результати трусу, вчиненого в келії: «Знайшли 2 ножі з іржавими плямами, стару газету з кривавими плямами, з запахом трупа, дорогу хустку з кривавими плямами, злегка замитими водою». Крім того, «на горищі, над келією Євладія, знайшли лезо від сокири, в дворі – заховане топорище, в убиральні під дахом ближніх печер знайшли пару жовтих жіночих панчіх, а на одкосах у кущах лежало 4 кавалки розрубаних жіночих туфлів».

Але архідиякон стверджував, що все це бачить уперше. Так само вперто, як його нинішні прихильники називають справу «сфабрикованою». Хоча підкинути таку кількість речових доказів – це вже з області фантастики.

«Розколовся» о. Євладій після того, як випадково підняли його ліжко: «на одній з ніжок помітили густу пляму крові, в якій завелися вже хробаки… поблизу знайшли дві волосини в крові». Місце на горо́ді біля Наводницького мосту, де була закопана голова і великі кістки, архідиякон показав уже сам…

Суд проходив «в режимі он-лайн»: транслювався через гучномовці, розставлені по всьому місту. Засідання, що відбувалися з 7-го по 12-е вересня, щодня відвідувало по три тисячі глядачів. Скільки допитливих збиралося біля репродукторів, напевне не скаже ніхто.

Скінчилося «шоу» тим, що Чехун та Воронкова отримали по десять років позбавлення волі з суворою ізоляцією. По чотири роки дали Лапчуку і Бантиш, бо вони «створювали таку атмосферу, що сприяла вбивству». Простіше кажучи, з намови Воронкової неодноразово залякували Баришникову, аби та відчепилася від Євладія. Прокурор Биструков кваліфікував ці дії як «ідеологічну підтримку» вбивць.

Та залишилося, на наш погляд, кілька слизьких моментів, про які варто згадати заради об’єктивності. Адвокат Воронкової Зеленський стверджував, що суд не має достатніх доказів її безпосередньої участі в убивстві. І з цим важко не погодитися.

Логіка обвинувачення не виглядала переконливою. Експертиза довела, що Баришникову били лезом сокири спереду. Тобто, вона бачила свою цілком імовірну смерть, але сліди спротиву на руках відсутні. Висновок: Воронкова тримала її ззаду за руки! Можливо, але ж не факт. Сама матінка Люба визнала лише те, що замила архідиякону підрясник і допомогла, таким чином, приховати злочин.

Отець Євладій до останнього стверджував, нібито і вбивав, і розчленовував тіло самостійно. Суд з цим не погодився. На тій підставі, що було знайдено два ножі з кривавими плямами, а «працювати» водночас двома неможливо. Але чому обов’язково водночас? Адвокат Чехуна Лайбиковський вважав також недоведеним факт наявності у його підзахисного заздалегідь обдуманого наміру вбити.

Довго відгетькувався батюшка від обвинувачень у розпусті, хоча й зізнався, що жінки залишалися в нього ночувати неодноразово. Мовляв, на табуретках спали. Але табуреток в келії було лише дві, та й самої келії – якихось півтора аршини. А траплялося, що й по дві-три жінки відразу в нього ночували. Цілий ряд свідків, як ченців, так і людей мирських, підтвердив також факти пияцтва та геть не духовних співів у лаврських келіях.

Про побут Фролівського жіночого монастиря найбільше розповіла чотирнадцятилітня вихованка Воронкової Шура. Згідно з законом, у присутності представника наросвіти та психолога. Обидва стверджували, що дитина нормально розвинута і її свідчення треба взяти до уваги. Та, як завжди буває у випадках з неповнолітніми, простір для сумнівів залишився.

З Шурою взагалі недобре вийшло. Спочатку «Пролетарська правда» оголосила її донькою Воронкової. І навіть вказала, від кого саме понесла черниця. Та виявилося, що Шура доводиться матінці небогою, що не одне і те саме.

Комсорг Карпенко зморозив у газеті і ще одну явну дурницю: «Воронкова була активним членом монастирської ліги «Буділка»… За статутом ліги «Буділка» дозволялося весело жити, гуляти, пити і про бога не забувати».

Під час судових слухань з’ясувалося, що «будилка» – лише посада матінки Люби. Не надто приємна, щось на кшталт наглядачки, але не більше того. Та брехня про «лігу» вже була передрукована харківським «Безвірником» і ще й засяяла додатковими подробицями.

Чи дає це все підстави вважати справу сфабрикованою – питання риторичне….

Дивись також: Прискорене судочинство: з досвіду радянського Харкова