Актуальне

До 100-річчя створення регулярної Армії УНР

У статті «Чиє свято 23 лютого?» ми розкривали історичність дати 23 лютого[1]. У Радянському Союзі святкували річниці створення Робітничо-селянської Червоної армії, пізніше перейменованої у Радянську армію, а про інші сторони й мови не могло бути. Хіба що у розумінні банд контрреволюціонерів, буржуазії тощо. Відродження і розбудова української армії у часі новітньої російсько-української війни як гаранта незалежності і суверенітету держави змушує замислитися щодо історії створення власних збройних сил у ХХ столітті.

Російська імперія після Лютневої революції у Петрограді перетворилася у Російську республіку, очолювану Тимчасовим урядом. У ті дні 4 (17) березня 1917 р. в Києві був створений представницький орган політичних і громадських організацій України – Українська Центральна Рада (УЦР). Уже 19 березня (1 квітня) 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація за національно-територіальну автономію.

9 (22) березня 1917 р. за ініціативою адвоката Київського окружного суду поручика Миколи Міхновського, який належав до «Братства самостійників», відбулися у Києві перші збори українських солдатів і офіцерів Російської імператорської армії (РІА). Збори виступили з вимогою національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою. Через тиждень 16 (29) березня військові київського гарнізону створили першу військову організацію, яку назвали «Українським військовим клубом гетьмана Павла Полуботка». Очолив організацію Микола Міхновський. Завдання було окреслено чітко – «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України (виділення — авт.)».

У результаті старань «полуботківців» 18 квітня (1 травня) 1917 р. на зібранні майже десяти тисяч вояків Київського гарнізону було оголошено про створення етапного пункту Першого Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького (Перший Український імені Богдана Хмельницького козацький полк). 21 квітня (4 травня) було отримано дозвіл на формування полку, який став першим українським військовим підрозділом у РІА.

1

Прапор 1-го Українського козацького полку

У травні 1917 р. на першому Всеукраїнському військовому з’їзді було створено Український Військовий Генеральний Комітет (УВГК), який мав здійснювати керівництво українським військовим рухом. Також у подальшому були створені українські полки: 2-й Український козацький полк ім. П. Полуботка, 3-й Український козацький полк ім. М. Грушевського, 1-й Український запасний полк (пізніше імені П. Дорошенка). У випадку зі створенням полку ім. Полуботка дійшло до збройних сутичок через відмову російського військового командування погоджувати створення окремого полку. Врешті-решт таки було дозволено створити окремий полк з умовою негайного відбуття на фронт. Також на фронт відбули 1-й і 3-й полки.

Паралельно зі створенням нових українських військових частин на фронті почалася українізація окремих підрозділів РІА. Так, у квітні 1917 р. у Мінську була створена Українська Фронтова Рада військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра. Завдання Ради – виділення українців у окремі підрозділи і, таким чином, українізація окремих частин РІА. УВГК вів переговори з командувачем російських армій Корніловим щодо українізації чотирьох корпусів Південно-Західного фронту. Внаслідок цього протягом липня-вересня було українізовано 34-й армійський корпус під командуванням генерала П. Скоропадського, який пізніше перейменовано у 1-й Український.

Після більшовицького перевороту і ухвалення ІІІ Універсалу про утворення Української Народної Республіки українізація значно пожвавилася і поширилася на усі фронти, а також на військово-морський флот, де була значна частина українців. Київський військовий округ очолив член УВГК підполковник Віктор Павленко, і з наявних тут сил почалося формування двох дивізій, названих за давньою традицією сердюцькими (гвардія українських гетьманів, ліквідована російським царем у 1726 р.). У жовтні-листопаді було створено 1-шу Українську військову школу ім. Б. Хмельницького, за основу якої взяли українізований курс 2-ї Київської школи прапорщиків. Відтак створено на базі 5-ї Київської школи прапорщиків 2-гу Українську військову школу, а також збірну Українську школу прапорщиків. В українських підрозділах почала поширюватися національна термінологія, солдатів називали козаками, а офіцерів – старшинами, також значної популярності набуло слово «гайдамака», яким означували не тільки окремих вояків-українців, а й підрозділи. Комісія офіцерів 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького підготувала словник української військової термінології.

Паралельно зі створенням регулярних військових частин в Україні набув розмаху добровольчий рух. Спираючись на давні українські традиції, селяни, робітники й інтелігенти почали організовувати озброєні загони Вільного козацтва, які були покликані забезпечувати порядок і захищати села й міста від грабежів банд дезертирів. Представники Вільного козацтва прибули на 2-й Український військовий з’їзд у червні, а уже 16-19 жовтня у давній гетьманській столиці Чигирині вони провели власний з’їзд. На з’їзді обрали Генеральну козацьку раду з 12 осіб на чолі з представником давнього гетьманського роду генералом П. Скоропадським. Скоропадський на з’їзді не був, а коли дізнався про своє обрання, то доручив керівництво першому генеральному осавулові І. Полтавцю-Остряниці. Хоча вільне козацтво асоціювало себе більше як місцеву міліцію, окремі підрозділи проявили себе у війні з більшовиками. Наприклад, у Києві у січні-лютому 1918 р. активно воювали з більшовиками робітничі загони Вільного козацтва Михайла Ковенка. Також вільні козаки продовжували боротися проти окупантів у їхньому тилу після відступу українських військ, завдаючи їм точкових ударів у різних місцях.

Окрім військових об’єднань потрібно було створювати органи управління на вищому рівні, аніж УВГК, і формувати у цій галузі єдину політику. У червні 1917 р. було створено виконавчий орган (уряд) Центральної Ради – Генеральний секретаріат. Одним з генеральних секретарів був генеральний секретар військових справ. З серпня 1917 р. ця посада була скасована Тимчасовим урядом (точніше, Тимчасовий уряд її просто не погодив), і так тривало аж до його падіння у листопаді. Після більшовицького перевороту у Петрограді генеральним секретарем військових справ знову став Симон Петлюра і почав активну працю з військового будівництва. Своїм першим наказом від 21 листопада Петлюра скасував виборність командного складу в українських частинах, а 29 листопада видав наказ про встановлення внутрішнього розпорядку та національної військової дисципліни. 9 грудня було видано наказ щодо носіння українськими військовими на головному уборі під кокардою жовто-блакитної стрічки.

4 грудня було видано розпорядження про створення Українського генерального військового штабу для центрального управління всіма військами, що підпорядковувалися українському уряду. Почав функціонувати генштаб, 20 грудня було затверджено його склад. Очолив генштаб генерал-майор Борис Бобровський, який мав колосальний досвід служби на штабних посадах.

Перші дні російсько-української війни показали, що управління військами є вкрай неефективне, немає координації, з «центру» немає жодних вказівок на місця, хоча більшовики впевнено захоплюють територію УНР. Багато українізованих частин у кращому випадку просто займають нейтралітет, деякі частково або у цілому складі переходять на сторону більшовиків. У Києві вибухає повстання на заводі «Арсенал», для придушення якого стягують війська з полтавського напрямку. На чернігівському напрямку відбуваються важкі кровопролитні бої за важливий залізничний вузол Бахмач і під станцією Крути, що стане як прикладом героїзму і жертовності захисників молодої республіки, так і безпорадності політичного керівництва. Перед цим відбулися важливі зміни у військовому керівництві: 26 грудня з посади начальника Київського військового округу усунуто Віктора Павленка, 31 грудня звільнено з посади генерального секретаря військових справ Симона Петлюру, а 4 січня подав у відставку командир 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський, який також був командувачем оборони Правобережної України.

Після проголошення незалежності УНР на заміну Генеральному секретаріату було створено Раду народних міністрів УНР. Міністром військових справ був призначений вітчим дружини голови уряду Володимира Голубовича лівий есер Іван Немоловський.

Уже 3 лютого війська Раднаркому підійшли під Київ виконувати настанову Муравйова «Наше боевое задание взять Киев… Кровью заплатят они нам…».

2

Товариш військового міністра Олександр Жуковський

Оборона Києва показала, що одні частини підпорядковуються командувачу військами Київського військового округу Миколі Шинкарю, інші коменданту оборони столиці й командиру загонів Вільного козацтва Михайлу Ковенку, ще інші військовому міністру Івану Немоловському, козаки з Гайдамацького коша Слобідської України Симону Петлюрі, окремі частини взагалі діяли на свій розсуд.

Після важких десятиденних боїв за столицю 8 лютого 1918 р. керівництво прийняло рішення про евакуацію Центральної ради і уряду на захід. У ніч на 9 лютого під покровом ночі війська УНР відступили з Києва у бік Житомира. У Києві залишилися лише окремі підрозділи Вільного козацтва, що ще всю ніч вели стрілянину з більшовиками. Хорунжий полку ім. Сагайдачного Борис Монкевич у своїх спогадах описував підрозділи, що відступали, так: «Одні в широких штанах з «оселедцями» на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів. Сердюки, богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках з довгими червоними шликами». Війська розташувалися у районі Святошино 10 кілометрів від Києва біля села Гнатівка (також часто зустрічається як Ігнатівка через російську транскрипцію імені засновника села князя Гната (Ігнатія) Шуйського).

3

Начальник українського генштабу Олександр Осецький

З військами відійшли також деякі працівники військового міністерства й генерального штабу. У спогадах товариш військового міністра Олександр Жуковський вказує, що члени уряду зупинилися за 30 верст від Києва у с. Ситниках (мабуть, йдеться про село Ситняки Макарівського району на трасі Київ – Житомир, однак воно розташоване 56 км від Києва). 9 лютого 1918 р. відбулося засідання уряду, на якому через відсутність військового міністра Івана Немоловського було тимчасово призначено виконуючим обов’язки товариша військово міністра підполковника Олександра Жуковського. Олександр Жуковський приступив до організації регулярної Армії УНР. «Необхідно назначити одного відповідального керуючого над всіма тими військовими частинами, які вийшли із Київа, себто Командуючого військами. … Ввести дисципліну, для чого необхідно було оздоровити частини від ріжного елементу – просто ганебно викинути; ввести стройові заняття. Назначити певну платню, яка б приваблювала б служити, забезпечити пільгами родичів або і самого козака на випадок поранення або убивства. Із всіх військових частин сформірувати тільки три отряди з самостійними начальниками, бо із Київа вийшли багато в. частин, які пішли собі окремими частинами» – так згадував в. о. військового міністра.

Головнокомандувачем військ УНР було призначено другого генерал-квартирмейстера Українського генштабу підполковника Олександра Сливинського. Начальником Українського генштабу було призначено колишнього генерал-майора РІА Олександра Осецького.

4

Командир Окремого Запорізького загону Костянтин Прісовський

З військових частин, що перебували біля Гнатівки, було створено три окремі регулярні підрозділи. Окремо залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, яким продовжував керувати Симон Петлюра і Курінь Січових стрільців під командою отамана Євгена Коновальця, що здійснював охорону Центральної ради і уряду. З добровольців усіх інших частин створено Окремий Запорізький загін. Хто не хотів продовжити військову службу, той демобілізувався й відбував з місця постою. Таким чином армія очистилася від непевного і безідейного елементу. Очолив Окремий Запорізький загін досвідчений генерал-майор Костянтин Прісовський, який під час боїв у Києві сформував офіцерський загін і з ним відійшов до Гнатівки. Начальником штабу став підполковник Костянтин Болецький.

Як згадував у своїх спогадах начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України Олександр Удовиченко, «на реорганізацію і спочинок частин витрачено було до 5 днів», після чого вони були відведені у Житомир для поповнення особовим складом і озброєнням.

Таким чином, у селі Гнатівка теперішнього Києво-Святошинського району 9 лютого 1918 р. було створено з залишків різних частин і добровольців регулярну Армію УНР. У подальшому Армію УНР чекав спільний похід з німецькими і австро-угорськими частинами на схід, визволення Києва, який зазнав усіх жахіть тих, чиє гасло було «Кровью заплатят они нам», звільнення від більшовиків центральних і східних областей, Донбасу, успішний похід групи підполковника Петра Болбочана на Крим.

У Гнатівці німим свідком подій столітньої давнини залишилася колишня цвинтарна каплиця 1905 р., а зараз церква Різдва Богородиці. У 2013 р. Благодійний фонд «Героїка» з місцевими активістами встановили на церкві дошку на честь 95-річчя формування Окремого Запорізького загону регулярної Армії УНР.

5

Дошка на церкві Різдва Богородиці у Гнатівці

У статті використано матеріали істориків Я. Тинченка і М. Ковальчука, спогади О. Жуковського (опублікував П. Гай-Нижник), Б. Монкевича і О. Удовиченка. Фото з сайту https://porokhivnytsya.com.ua/  (перше) і Вікіпедії.

 

[1] Оскільки у статті буде описано дати на зламі переходу з юліанського на григоріанський календар, то вкажемо, що в Українській Народній Республіці такий перехід відбувся у ніч з 15 на 16 лютого 1918 р. (16 лютого вже було визначено як 1 березня), отже у разі вказання дат за старим стилем подаємо у дужках дати за новим стилем.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору