Буровугільна промисловість – східнонімецькі технології в українському степу

Іван Савчук

«Буровугільний брикет –

основне пічне паливо сільської місцевості»

 «Товарний словник» (1956)

За часів застою «посеред степу широкого на Вкраїні милій» було відтворено краєвиди півдня Східної Німеччини – вугільні терикони та відвали поряд із величезними буровугільними розрізами і шахтами. Лише соняхи та пшеничні поля не вписувались в ідеальну картинку «першої у світі комуністичної держави німецького народу». Осереддям цього сюрреалістичного краєвиду було місто Олександрія. Сюди після Другої світової війни у рамках репарацій завезли з Німеччини обладнання та устаткування для того щоб розпочати великий видобуток бурого вугілля. Скопіювали все – розміри вугільних розрізів, технічні параметри брикетних фабрик і ТЕЦ. Так постав перший прототип «східнонімецького комбінату». Гігантських розмірів він досяг саме за часів застою, коли в у м. Олександрія поєднали видобуток і перероблення бурого вугілля, що створило величезне антропогенне навантаження на природу. Зрозуміло, що у перші післявоєнні роки в Україні бракувало всього, у т.ч. вугілля, й відновлення видобутку бурого вугілля було зрозумілим і логічним. Але навіщо його було видобувати, коли вже було відновлено кам’яновугільну промисловість Донбасу, почали видобуток вугілля у Львівсько-Волинському басейні та більш того було відкрито великі поклади нафти і природного газу на заході і сході Радянської України?

Радянські планувальники як навіжені всюди шукали мінеральні ресурси щоб їх видобути. Збудувати шахту чи розріз була мрія кожного з них. Вугілля було основою радянської енергетики до кінця 1950-х років. Тому де б його не знайшли відразу заходилися будувати шахти і розрізи та завозити шахтарів з усіх куточків СРСР. Це була «братня» допомога, яка зумовлювала впровадження російської мови не лише у діловодство, а й у побуті. Така лагідна русифікація заради господарського піднесення глибинних районів.

Західну Україну від буровугільної лихоманки у 1960-і роки «врятував» Львівсько-Волинський басейн. Тому тут закривають усі малопотужні шахти у Львівський і Тернопільський областях. У цьому регіоні до 1968 р. видобували буре вугілля лише на шахті «Ковалевська» біля м. Коломия. Тут запровадили на початку 1960-х років механізацію, що дозволило майже у п’ять разів збільшити його видобуток. Проте це вугілля було занадто дорогим, адже на кожну видобуту тонну платили дотацію у 36 крб. Вугілля видобуте у Червонограді було і дешевше і якісніше. У цей час у рамках індустріалізації Закарпаття була відкрита вугільна шахта біля с. Ільниці, а у 1970 р. тут було збудовано вже другу шахту з видобування лігніту та розпочав діяти буровугільний розріз. Тому видобуток бурого вугілля у регіоні зріс від 89 тис. т (1969) до 150 тис. т (1978). Нині тут діє єдиний буровугільний розріз в Україні. Та не на Закарпатті, а у центрі степу України було головне осереддя буровугільної промисловості Радянської України.

У 1945 р. у рамках репарацій СРСР отримав обладнання з буровугільних підприємств Німеччини. Було вирішено запровадити німецьку структуру видобутку та перероблення тому німецьким обладнанням повністю укомплектували «Байдаківську» і «Димитрівську» брикетні фабрики та ТЕЦ-2 і ТЕЦ-3 у м. Олександрія та місцеві буровугільні розрізи. Символом надійності німецької техніки є 300 м транспортно-відвальний міст «Бергвіц», який від 1932 р. був змонтований на буровугільному розрізі спочатку на Сході Німеччини, а наприкінці розпаду СРСР він стояв на Морозівському розрізі.

Місто Олександрія, що розміщено майже у самому центрі УРСР не випадково було обрано для відтворення східнонімецької моделі буровугільної промисловості. Тут видобували буре вугілля ще до Другої світової війни, переважно для забезпечення підприємств цукрової промисловості, які були у сусідніх областях та для виробництво буровугільних брикетів для пічного опалення. Місто було посередині між Донбасом і Львівсько-Волинським басейном й це дозволяло постачати буровугільні брикети по селам у глибинних районах України. Таке розміщення поміж двох стало вирішальним фактором постання найбільшого в УРСР центру буровугільної промисловості.

Уже у 1965 р. було вироблено 2,5 млн т буровугільних брикетів підприємствами України. У 1970-і роки ця цифра сягає вже 3,5 млн т брикетів, а наприкінці радянської влади їх обсяг виробництва досяг майже 4,0 млн т. Вартість однієї тонни таких брикетів коштував 6 – 7 крб, при його собівартості у 3 – 4 крб. Питаннями екологічності такого опалення у ті роки ніхто не переймався.

У пізньорадянський час на експорт постачали мільйони тон нафти і сотні мільярдів кубометрів природного газу з Сибіру до країн зарубіжної Європи, а населення сіл України, яке проживало поряд з магістральними нафто- і газопроводами, топило грубки буровугільними брикетами, які давали більше чаду та золи, аніж тепла. Як тільки стало можливим власним коштом прокласти у селах газопроводи, люди відразу відмовились від цих брикетів. Для планувальників у Москві питання опалення осель українських селян не цікавило від слова зовсім, а от підтвердити велич і мудрість єдиного правильного вчення марксизму-ленінізму було ой як треба. Тому почали впроваджувати «передовий» східнонімецький досвід у степах України. Соціалістична інтеграція – була супермодна тема радянської науки часів застою. Її всюди впроваджували, й буровугільна промисловість УРСР була зразком «правильності» ідей реалізації східнонімецьких комбінатів.

Тому у 1960-і роки починається зірковий час «Олександріявугілля», яке від 1976 р. включало до свого ладу також підприємства з видобутку бурого вугілля та його перероблення у Черкаський і Житомирський областях. У 1970 р. до ладу став Морозівський розріз, де видобуток бурого вугілля вже сягнув 2,5 млн т вугілля на рік у 1980-х роках. У 1971 р. перше буре вугілля дала шахта «Світлопільська», де напередодні незалежності України обсяг видобутку становив 1,5 млн т. У 1976 р. почали видобувати буре вугілля і на Протопопівському розрізі. У 1985 р. у с. Косівка Олександрійського району Кіровоградської області введено останнього гіганта буровугільної промисловості УРСР – шахту «Ведмежоярську», а у 1987 р. почали видобуток бурого вугілля на Костянтинівському розрізі, де за рік давали понад один мільйон тон на рік напередодні розпаду СРСР. Сюди планували перевести шахтарів із шахт Донбасу, які намічено було закрити у 1990-і роки.

У 1967 р. «Олександріявугілля» видобуло рекордні 11,0 млн т бурого вугілля, тоді як всі західноукраїнські підприємства буровугільної промисловості видали на гора лише 200 тис т. У 1982 р. її видобуток проте впав уже до 8,6 млн т. Буре вугілля видобували напередодні розпаду СРСР на семи розрізах і трьох шахтах цього виробничого об’єднання. В його складі діяв від 1953 р. єдиний у країні Семенівський завод гірського воску, де виробляли озокерит, необхідний для прокладання кабелів та найбільша в Україні буровугільна брикетна фабрики «Димитрівська» від 1947 р. З видобутого бурого вугілля лише 4% йшло на виробництво озокериту, решту спалювали у грубках по селам та на місцевих ТЕЦ. Майже половина мешканців степової Олександрії мали роботу завдячуючи видобуванню та переробленню бурого вугілля.

Напередодні розпаду СРСР здавалось, що буре вугілля тут будуть видобувати ще багато років, адже його запасів у надрах вистачало, а безвідмовна німецька техніка невтомно працювала. Та вже перебудова показала, що не все так чудово, як це здавалось за часів застою.

Першим шоком для мешканців Олександрії була цілковита ліквідація східнонімецьких буровугільних центрів відразу після возз’єднання Німеччини. Позбувшись «опіки» радянських друзів німці заходилися закривати один за одним збиткові буровугільні підприємства та переводити місцеві ТЕС і ТЕЦ на більш дешевий, а головне екологічно чистіший природний газ. Уже на початку 1990-х років лише три рентабельних буровугільних розрізів залишилось у всій Східній Німеччині, решту не просто закрили, а створили на базі колишніх вугільних розрізів стави для відпочинку, посадивши на колишніх вугільних териконах дерева і чагарники. Від тоді і почались проблеми в Олександрії.

Другим шоком, який доконав місцеву буровугільну промисловість стала масова газифікація сіл України. Люди готові були платити більше, але не мати клопоту з буровугільними брикетами. Залишати збитковий видобуток бурого вугілля заради роботи трьох ТЕЦ у самій Олександрії та виробництву озокериту було не доцільно. Тому 2009 р. було припинено роботу останніх буровугільних розрізів, а місцеві ТЕЦ переведено на природний газ. Колишні буровугільні розрізи затоплено. Не стало «першої у світі комуністичної держави німецького народу» й не стало буровугільної промисловості в Україні. Єдиний Ільницький розріз виробляє сировину для органічних добрив, а не буровугільні брикети.