Дачі – шашлики, вино… ні – важка праця

Оголошення на сайті знайомств: «Шукаю жінку, яка любить активний відпочинок. Коротко про себе: дача 25 соток»

Дачі оточують великі українські міста та складають важливий аспект соціального та культурного життя, як настає тепла погода тисячі містян виїжджають на них. Життя вирує – готується шашлик, накривають на стіл, око милують квітники і кущі. Здається таке дачне життя було завжди. Насправді, раніше дачі були геть не такими і жили там геть не прості містяни до 1960-х рр.

З постанням радянської влади партійна номенклатура на початку використовували дачі, конфісковані у колишніх власників, яким дуже пощастило, якщо вони встигли втекти за кордон. Прикладом цього є колишня державна дача на вулиці Герцена, 14 (м. Київ). Вона була створена на базі колишньої садиби О.Д. Бєльського у 1930 р., де з 1943 по 1972 р. мешкала сім’я Першого секретаря ЦК КП України. Від 1972 р. на її території знаходиться Інститут педіатрії, акушерства та гінекології АМН України і тому зараз можна побачити малу паркову архітектуру, що залишилась від дачі – вази, містки через ставки, штучний кам’яний хаос. Особливості проживання на таких дачах розкрито у таких художніх кінофільмах «Водій для Віри» і «Небеса обітовані».

Виникнення масової дачної забудови було покладено постановою Ради Міністрів СРСР «Про колективне та індивідуальне городництво та садівництво робітників та службовців» (1949 р.). За зразок були взяти німецькі робітничі городи. У цих садах і городах жити, навіть тимчасово, було суворо заборонено, дозволялось лише мати сарайчик для зберігання сільськогосподарського реманенту. Під сади відводять ділянки до 600 м². Люди були зобов’язані протягом перших 3 років своєю працею посадити фруктові дерева та ягідні чагарники і навіть на початку існування таких садово-дачних товариств вони навіть змушені були виконувати обов’язкові поставки своєї продукції державі.

Саме в цей період з’являються перші дачні селища у межах м. Києва – Нижні сади, Осокорки, Русанівські сади у природній заболоченій піщаній заплаві Дніпра. У 1950-х рр. влада дозволила зведення дачних фанерних будиночків та проживання сімей у літній час. Проте, такі дачні селища не мали інфраструктури необхідної для комфортного проживання, але колишнім селянам, які переважали серед столичних робітників, це дозволяло наче «повернутися» у село. Дачні кооперативи формували працівники одного підприємства, й перейшовши на роботу на інше місце, втрачалось право мати дачу. Продати її можна було лише члену кооперативу. Особливості проживання на таких дачах у цей період був показаний у радянських кінофільмах «Москва сльозам не вірить» і «Бережись автомобілю».

Такі дачі були дуже популярні. Вже у 1968 р. в 2240 дачних будиночках відпочивало 28,3 тисяч киян. На початку 1980-х ХХ ст. вже близько 3 тисячі га столичної землі – це дачні масиви, якими володіють майже 40 тисяч киян. Найкращими були дачні масиви: Русанівські сади, Осокорки, Берківці, до яких ходив регулярний міський транспорт. Більшість ділянок мали розмір у 4 сотки і не мали парканів. Тому, збудувавши дощатий будинок навколо садили фруктові дерева та розбивали городи щоб якось закритися від чужого ока.

У 1970-х рр. обсяг дачної ділянки був збільшений до 6 соток і було надано дозвіл на будівництво цегляних одноповерхових будинків за типовими планами, розробленими у Москві. Більшість побудованих тоді будинків виділялося непропорційно високими дахами, прозваних у народі «шпаківнями». Таке химерне будівництво було викликано тим, що в будівельних нормативах для дач не обумовлювалася висота дахів, а це дозволяло мати додаткову житлову площу на горищі. Люди стали виїжджати на такі дачі від весни і до пізньої осені для того щоб дійсно там не лише вирощувати городину і плекати сади, а й відпочивати – смажити шашлики, коштувати вино і слухати на магнітофоні записи улюблених співаків.

Проте дачник дачнику не товариш. У 1970-і рр. були створені елітні дачні селища, де не було обмежень ані за будівельними нормами ані за рівнем облаштування. Символом тієї епохи стала Конча-Заспа, де в районі санаторію «Жовтень» знаходилося дачне селище ЦК КП України. Навколо були дачні товариства КДБ УРСР, вищого командного складу Київського окремого військового округу, Генеральної прокуратури УРСР, Ради міністрів УРСР. Саме тут було створено першу закриту спільноту в країні.

Поруч із цією закритою спільнотою у 1956 р. створено дачний кооператив «Конча-Заспа» Спілки письменників України (селище Конча-Озерна, 27-А). Тут не було жодних вимог щодо перетворення ділянки на сад, тому збереглися посадки великих ялин і сосен. Для його членів було знято заборону на використання будівельних матеріалів та обмеження нормативів забудови. Першими тут отримали ділянки радянські класики української літератури. Фактично було створено індивідуальні заміські будинки, в яких були всі умови для комфортного проживання на лоні природи, без жодних зобов’язань щодо садівництва і городництва. Це були правильні дачі для радянської еліти.

«Перебудова» та нестача продуктів зумовили прийняття урядової постанови з першим загальноукраїнським планом збільшення кількості дачно-садових товариств у 1986-1990 роках для всіх областей України, де Київська область посідала перше місце з показником у 24 (1986) та 41 (1990) тис. таких ділянок. Саме тоді постали більшість сучасних дачних кооперативів, які тісним кільцем оточили столицю України. Тут нині старі фанерні будиночки мають по сусідству справжні замки і палаци. Змінилися часи і змінилися дачі.