Історія та сучасність російської мови в Україні: огляд

ВІД LIKБЕЗУ. Оригінал статті професора Мозера вийшов німецькою мовою у часописі «Світ слов’ян» ((Die Welt der Slaven) 67 (2022) 2, 393-423), і вона створена, зазначимо, до початку повномасштабної російської агресії. Варто на це зважати, бо за час війни у мовній ситуації чимало змінилося. Але це не публіцистична, а академічна публікація. Тут об’єктивно невраховані публічні та наукові дискусії останніх трьох років, і стаття має передовсім історично-мовознавчий характер, надаючи широку хронологію своєрідної «взаємодії» української та російської мов. Міхаель Мозер – давній симпатик України, який щиро вболіває за нас. На нашому сайті у розділі БІБЛІОТЕКА є pdf-версія брошури М.Мозера «Історія української мови» (посилання).
Посторінкові виноски ми передаємо в тексті квадратними дужками, курсивом. Перелік джерел буде наприкінці статті, яку ми, зважаючи на обсяг, для публікації поділили на частини. Ми вдячні за переклад Ларисі Купчик.

1. Вступ

У сучасній українській державі, яка є незалежною з 1991 року, російська мова відіграє, як і раніше, значну роль, незважаючи на той факт, що українська мова уже в Законі про мову 1989 року (т. ще в останні роки існування Радянського Союзу) набула статусу єдиної державної мови [Стаття побудована на доповіді в рамках серії лекцій «Російська мова поза Росією», які організувала Лідія Федеріка Маццітеллі (Lidia Federica Mazzitelli) під час літнього семестру 2021 року в Кельнському університеті, м. Кельн.]. Поряд з цим, російська мова, якою розмовляють у всій країні як першою, другою чи іноземною мовою, захищена відповідно до Конституції України 1996 року як мова національної меншини, також завдяки Європейській Хартії мов національних меншин і регіональних мов, яка набрала чинності в Україні 01.01.2006 року. Статус української мови як єдиної державної мови не має де-факто у найближчі десятиліття зворотньої дії, так як зміни потребуватимуть конституційної більшості та проведення загальнодержавного референдуму.
Тема російської мови в Україні є надміру заполітизованою. На території Криму, анексованому Російською Федерацією 2014 року, і в Донецькій і Луганській «народних республіках», проголошених у тому ж році (проте не визнаних міжнародною спільнотою), проживали близько 51,4% етнічних росіян та росіянок [Для полегшення читання гендерний поділ використано зрідка у цьому тексті. У більшості випадків йдеться про осіб обох статей] в Україні (Крамар 2015). [Щоб дещо скоротити бібліографію, часто роблю покликання на власні праці, які містять подальші численні літературні джерелa]
Російська мова в Україні є досить поширеною не лише серед етнічного російського населення, але й як розмовна мова у різноманітних регіональних і соціальних варіантах, і як стандартна мова електронних і друкованих медіа. Перед усім вона присутня у великих містах по всій країні і домінує у великих містах сходу (напр. Харків) чи півдня (напр. Одеса). Широко поширеною є українсько-російська двомовність. У всіх частинах країни використовують у неофіційній усній комунікації українсько-російські змішані варіанти, які зазвичай називають «суржик». Неодноразово висловлені пропозиції щодо створення окремого українського стандарту російської мови (див. напр. Kamusella 2018, Snyder 2019) до сьогодні не набули в країні значного резонансу.

2.1. Російська мова в Україні до кінця першої світової війни
Генетична близькість української мови з російською не підлягає сумніву, проте малоймовірною є теза про єдину старосхіднослов’янську мовну єдність на території загальної середньовічної Русі відповідно до сьогоднішніх знань на основі результатів української історичної фонології (Shevelov 1979) та русистських досліджень новгородського діалекту (Зализняк 2004). [У категорії «стандартный древнерусский язык» Залізняка, який значною мірою був важливим у Новгороді, не йдеться власне про категорію з історичної діалектології, а про середньовічну «спільну стандартну мову», яка чітко відрізнялася від староновгородського діалекту і, очевидно, базувалася на Київському діалекті (Зализняк 2004: 5)] Російська мова, яка, як і українська, розвинулася з праслов’янської мови упродовж декількох століть, не є в Україні автохтонною. Занепад середньовічної Київської Русі, яка уже й перед тим зазнавала внутрішніх міжусобиць, посилив у 1237–1240 рр. дивергентний розвиток східнослов’янських діалектів.
Аж до 16-го століття (у деяких прикордонних регіонах навіть й до середини 17-го століття) російська мова відігравала на території сучасної України лише маргінальну роль, хоча розрізнені московські священнослужителі чи купці перебували на українських територіях Великого Князівства Литовського і Королівства Польського (Галушко 2012: 335, Kravtsiv і ін. 1993/2021). До цього часу використовувалися на території сучасної України (окрім інших мов) не російські, а східнослов’янські, у вузькому розумінні українські варіанти чи їх проформи. Саму мову, власне, називали рус(ь)кій языкъ, проте вона усе більше відрізнялася від російської мови, так що глотонім найкраще перекладати як «рутенська мова» (термін стосується на початку нової ери, частково до 19 ст., і білоруських варіантів). Традиційний глотонім рус(ь)кій языкъ замінювали лише на тих територіях, які поступово переходили під російське панування. Лише там існувала нагальна потреба специфікації, оскільки і російську мову називали русскій языкъ, проте відмінність мов і їх обмежена взаємна зрозумілість були очевидними (тому й застосовували переклад, див. також Moser 2016: 121-137). Найбільш поширеним був ще з 17-го ст. введений вираз малорусскій языкъ (малоруська мова), якому протиставлялася російська мова як великорусскій языкъ. Упродовж 19-го ст. вибудувався зрештою новий глотонім українська мова (також український язик) (до глотоніміки див. Moser & Wakoulenko 2019 i Vakulenko 2019: 135-139).
Контакти між російськими і українськими діалектами були дуже незначними у період Середньовіччя, оскільки мовні зони були відмежовані один від одного непрохідними дрімучими лісами. Тому, з погляду території сучасної України називали сьогодні прилеглу центральну і південноросійську територію як Залѣсьє, т. ‘територія за лісом’ (Ключевский 1956: 286-288). [Пор. Ключевский (1956: 286-288): “Любопытно, что, когда ростовскому или муромскому князю приходилось ехать на юг в Киев, он ехал не прямой дорогой, а делал длинный объезд в сторону. [Дорога вела через Смоленськ.] […] Около половины ХІІ в. Начинают понемногу прокладываться и прямоезжая дорога на Киева на отдалённый суздальский Север. […] На пространстве между верхней Окой и Десной от города Карачева до Козельска и далее к северу, т.е. в значительной части нынешних Орловской и Калужской губерний, тянулись дремучие леса […].”]Виходячи з сучасної українсько-російської зони контактів, перехідні діалекти не могли утворитися у стародавні часи, на відміну від українсько-білоруської зони контактів.
У 1503-1618 рр. царська імперія здобула контроль над північно-східними прикордонними територіями у районі Чернігова, де осіли московські землевласники. Деякі з них залишилися на місці, коли територія знову опинилася під Польсько-Литовським князівством, і перестали існувати аж в період козацтва (Галушко 2002: 335). За цієї констеляції відбувалися, очевидно, інтенсивні мовні контакти; тогочасними свідками можуть бути так звані горюни, російські мандрівники, які оселилися на території Путивлю в околицях Сум, і впродовж століть вбирали у свою мову численні українські і білоруські елементи (Ольшанская 2004). З 1630-х рр. російські мігранти поселялися також на території до того часу незаселеної Слобідської України, яку з кінця 16 ст. Москва укріпила як захисну зону («Белгородская черта») від татар. Цю область переважно заселяли колоністи з території України (Галушко 2012: 335).
Проте до середини 17-го ст. по обидві сторони цих прикордонних регіонів українсько-російські мовні відносини обмежувалися ефемерними чи індивідуальними контактами; хоч у козацьких об’єднаннях і були на центральноукраїнських землях окремі етнічні росіяни; проте вони не залишили ніяких виражених мовних слідів та, очевидно, швидко асимілювалися. Серед еліти відбувалася первинно поодинока міграція з Росії в Україну: російський князь Андрей Курбський втік у 1654 р. від Івана IV й зайнявся письменницькою діяльністю у західноукраїнському Ковелі. Іван Федоров був вигнаний з Москви у 1566 р. й пізніше зіграв важливу роль у книгодрукуванні на Західній Україні. Притулок на українських землях знаходили передусім релігійні діячі, які зазнавали утисків, такі як Артемій, учень Максима Грека, який іммігрував приблизно у 1555 р., та учень Феодосій Косой, який прослідував за Артемієм у 1564 р. Після часів смути деякі московські емігранти отримали від польських королів наділи на території Новгород-Сіверського князівства (див. Галушко 2012: 335).
З 1640 рр. знаходимо підтвердження наявності окремих етнічних росіян у духовному середовищі Києва; Іоаким Савелов, патріарх Московії у 1674 р., був перед тим монахом Межигірського монастиря. У Київському колегіумі (Києво-Могилянська академія), тогочасному провідному освітньому закладі православних слов’ян, навчалися, зокрема, Каріон Істомін, який уклав ілюстрований Буквар для царевича Олексія Петровича, і Конон Зотов, який підтримував Петра І у галузі мореплавства та кораблебудування (Kravtsiv et al. 1993/2021). Пізніше Михайло Ломоносов, укладач першої друкованої російськомовної граматики російської мови («Россійская грамматика», надрукована 1757 року [згідно з титульною сторінкою: 1755]), здійснив у 1734 р. подорож до цього освітнього закладу (Галушко 2012: 335).
На противагу цьому, Єпифаній Славенецький є першим відомим українським емігрантом, який після переїзду до Москви у 1649 р. відігравав значну роль у релігійному житті Росії. За ним прослідували й інші численні релігійні діячі з Києва, які значною мірою карбували російську високу культуру впродовж десятиліть на зламі 17-го і 18-го століть. Мовну основу цих контактів створила, перед усім, церковно-слов’янська мова, причому спершу перед усім викристалізувалася як орієнтир церковно-слов’янська мова в українській редакції. Українська церковно-слов’янська мова залишила глибокі сліди у російській церковно-слов’янській мові; йдеться про «Третій церковно-слов’янський вплив» (див. Успенский 2002). Перед усім під час правління Петра І випускники Києво-Могилянської академії брали значу участь у формуванні сучасної російської стандартизованої мови з сильними церковно-слов’янськими підвалинами (Виноградов 1982). «Російський» високий стиль 18-го ст., який так чи інакше орієнтувався на пізню церковно-слов’янську мову, продовжував виконувати роль важливого мовного елемента зв’язку для перед усім релігійних еліт. Українську церковно-слов’янську мову було витіснено з освітніх закладів Києва та Харкова у другій половині 18-го ст. з запровадженням у них російської церковно-слов’янської та російської мов. У Києві за це відповідав Самуїл Миславський, ректор Київської академії (1761–1768) і згодом митрополит Київський (1783–1796), у Харкові – Йоасаф Бєлгородський (Горленко), який у 1748 р. став митрополитом Бєлгородським і Обоянським (Мозер 2020: 49–50).
У середині 17-го ст. було створено також через сферу впливу релігійних еліт передумови для інтенсивних українсько-російських контактів. Після воєн, які вели козаки під командуванням гетьмана Богдана Хмельницького проти польської корони (1648–1654), українські землі по лівий берег Дніпра включно з містом Київ потрапили під патронат російського царя. Власне, спершу землям було надано автономію, проте у містах дислокувалися російські війська, одночасно зростав потік торговців та управлінського персоналу з російських територій. Зростала також присутність російських військ під час воєн царської імперії з Османською імперією, та й ще більше під час північних воєн (Галушко 2012: 335, Kravtsiv et. al. 1993/2021). Спершу, упродовж цих десятиліть, українська мова залишалася мовою управління, проте уже були перейняті перші кліше з російської державної мови (по указу великих государей и великое государини у листі Івана Мазепи до Василія Голіцина у 1989 р.).

Міхаель Мозер

(Далі буде)