Українська мова: етапи історії (частина 1)

Коментар від LIKБЕЗу.

Ми починаємо публікувати з дозволу автора фрагменти з енциклопедичної статті, яка ще не опублікована. Питання про сучасну оцінку мовознавцями етапів та шляху розвитку української мови є нескінченним приводом для дискусій і науковців, і широкої публіки. Тому ми вирішили, що погляд «зі сторони» був би цікавим. «Зі сторони» – дуже умовно, тому що автор – не громадянин України. Але й назвати його «неукраїнським науковцем» ніяк не можна, бо професор Міхаель Мозер – Президент Міжнародної Асоціації україністів і давній щирий симпатик українства. Втім його оцінки диктуються не цим, а тим, що зветься «світовий науковий процес».

Зазначимо, що ми скоротили суто мовознавчі частини тексту, які є вузькофаховими, і тому (зі щирим сумом зізнаємося) майже незрозумілими історикам, і певно важко б далися й широкій аудиторії. Отже, ми представляємо тут адаптовану версію наукової статті.

УКРАЇНСЬКА МОВА – одна з 30–40 найбільш поширених мов світу, державна мова в Україні, мова українських меншин у багатьох країнах світу. Загальна кількість носіїв української мови дорівнює приблизно 40–45 млн, відповідно ця мова посідає 2-ге або 3-тє місце серед слов’янських мов щодо кількості мовців (на першому місці російська мова, на другому – українська або польська.).

Як слов’янська мова, українська належить до сім’ї індоєвропейських, поряд з романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та (найближче спорідненими зі слов’янськими) балтійськими мовами.

На підставі деяких спільних генетичних рис українська мова з початків наукової славістики в 19 ст. класифікується як член групи східнослов’янських мов (разом з білоруською й російською), яка протиставляється групам західнослов’янських (польська, верхньо- та нижньолужицькі, словацька, чеська) та південнослов’янських (словенська, боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська; македонська й болгарська) мов (тут не наводимо вимерлі індоєвропейські та слов’янські мови).

Але це протиставлення сьогодні вже є радше даниною традиції. Хоча класифікація української мови як «східнослов’янської» прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її вже інакше, ніж у рамках більш ранньої теорії генеалогічного дерева. Тоді українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева й праслов’янської (можливо, через прабалтослов’янську) та прасхіднослов’янських гілок.

Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про «давньоруську мовну єдність». Уже за часів середньовічної Русі протоукраїнські діалекти відрізнялися від проторосійських.

1. Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600–988 рр.).

Згідно з найпереконливішими сучасними теоріями, вкрай одноманітна праслов’янська мова (Proto-Slavic), яку можна умовно реконструювати на підставі найдавніших запозичень з неї до сусідніх мов і навпаки (включно з назвами осіб і місць), а також на підставі порівняння слов’янських мов, розпалася близько 600 р. н. е., тобто вже після великого розселення слов’ян по Східній, Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.

Згодом до 1000 р. н.е. сформувалися діалекти все ще мало диференційованої «загальнослов’янської» мови (Common Slavic). Пізніше ці діалекти як «протодіалекти» (включно з протоукраїнськими (Proto-Ukrainian) лягли в основу сучасних слов’янських мов.

Слов’янські діалекти на території середньовічної Русі відрізнялися найдавнішими – спільними для усіх слов’ян – властивостями. Саме тому припущення щодо окремої «прасхіднослов’янської» (або й «праруської») мови є необґрунтованими.

Серед слов’янських діалектів українські територіально займають центральну позицію, межують з західнослов’янськими (східнословацькими, східними малопольськими й частково з східномазовецькими) та східнослов’янськими (південнобілоруськими та південноросійськими) діалектами, межували колись із південнослов’янськими діалектами (до того часу, коли простір між протоукраїнцями й південними слов’янами зайняли мадяри (угорці) та румуни.

Іншими важливими безпосередніми контактними мовами для української були тюркські мови жителів степів на півдні України, мови меншин і деякі впливові європейські мови, які часто впливали на українську через інші слов’янські  мови, зокрема польську (переважно до 17 ст., а на західних територіях до 20 ст.) та російську (з 18 ст.).

Так само, як в історії інших слов’янських мов, зокрема мов православних слов’ян, особлива роль в історії української мови належить так званій церковнослов’янській мові (модерна назва, традиційно вона називалася просто «слов’янською»), першій слов’янській писемній та літературній мові (в умовному, середньовічному значенні). «Апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій створили церковнослов’янську мову в 860-х роках, тобто ще за загальнослов’янської доби, на підґрунті південнослов’янських діалектів, які тоді були в ужитку в околицях їхнього рідного міста Фессалоніки (слов’янською – Солунь, тепер Салоніки, Греція), аби перекласти Біблію з грецької на мову зрозумілу слов’янам.

З церковнослов’янської походить основна християнська термінологія в усіх слов’янських мовах. Церковнослов’янська стала мовою літургії у всіх православних слов’ян, в хорватів, а тимчасово і в чехів. У всіх православних слов’ян вона стала слугувати за літературну мову в царині всієї високої культури, яка фактично збігалася з релігійною.

(далі буде)