На шляху до Варшавської угоди: дипломатична битва за кордони (+карти)

Встановлення нових кордонів у Східній Європі виявилося неабиякою проблемою. Давні імперії, які посідали ці землі раніше, мало рахувалися з національними прагненнями підвладних народів і не залишили їм у спадок готових рішень. Після Першої світової війни національним рухам довелося самим перекроїти політичну мапу континенту. Польща, яка проголосила незалежність 11 листопада 1918 року, також не одразу отримала визнані кордони. Найбільш дискусійним було питання: наскільки далеко має поширюватися польська влада на сході?

На широких просторах аж до Дніпра, які колись належали Речі Посполитій, на початку ХХ століття ще залишалися свідчення польської цивілізації – землеволодіння, костьоли, замки, міські та сільські громади поляків. Та це були острівці у морі – українському, білоруському, литовському. Натомість суцільна польська етнічна територія, на яку не могли претендувати інші національні держави, доходила лише до річок Сян і Вепр (Вепш). Під час Паризької мирної конференції, де вирішувалося питання кордонів, дипломати Польщі покликалися на історичні права, в той час як експерти Антанти брали за основу етнічний критерій.

Поляки наполягали, що історично справедливим є східний кордон Речі Посполитої 1772 року (до Дніпра). Визнання цього факту мало стати сатисфакцією за протиправні, з польського погляду, поділи Речі Посполитої у 18 столітті. Однак, лінію 1772 року польські дипломати пропонували вважати лише основою для накреслення актуального державного кордону, що мав пролягати західніше. Голова польської делегації в Парижі, Роман Дмовський прагматично зазначав, що найсхідніша периферія історичних земель наразі вже втрачена для Польщі в цивілізаційному сенсі. Тому ними варто «поступитися» Росії. Ця щедрість мала стати платою за майбутнє добросусідство.

Оприлюднена навесні 1919 року в Парижі «лінія Дмовського» охоплювала більшу частину Волині та західну частину Поділля із Кам’янцем-Подільським – території на яких, на думку націоналіста Дмовського, ще могли бути успішними заходи з полонізації місцевого населення.

Протилежний націоналістичному (націонал-демократичному) федералістський табір, який представляв Начальник держави Юзеф Пілсудський, також прагнув розпоряджатися східними землями аж до кордону 1772 року. Однак планував подарувати «надлишки» не росіянам, а буферним країнам між Польщею та Росією. Зокрема, Україні.

Інакше підходили до вирішення питання польського східного кордону експерти Антанти з Комісії у польських справах Жюля Камбона та підзвітній їй Підкомісії з дослідження східного кордону Польщі Анрі ле Ронда. Замість попереднього окреслення «максимального», вони пропонували розпочати з визначення тимчасового «мінімального» східного кордону. Тобто провести на карті лінію, західніше якої польський суверенітет над територією не підлягає сумніву. А вже остаточний кордон міг бути посунений на схід; наскільки далеко – залежало від низки чинників, головним з яких була Росія.

Експерти Антанти виходили з того, йдеться саме про польсько-російський кордон. Він мав бути прийнятним для обох сусідів. З побажаннями Росії експерти Камбона і ле Ронда могли познайомитися прямо в Парижі – у колишньому посольстві Російської імперії працювала делегація Сергія Сазонова, Василя Маклакова та інших дипломатів, які представляли «білі» армії Колчака і Денікіна.

Втім негайно домовитись поляки з «білими» не могли. Між їхніми військами знаходилися розлогі території, контрольовані більшовиками, українцями, та німцями. Взагалі Росія у стані громадянської війни не надавалася для ухвалення таких серйозних рішень. Остаточний розв’язок відкладався до часу гаданої перемоги «білих» та формування представницького російського уряду. Антанта мусила рахуватися також із думкою населення, яке проживало на спірних територіях та з військами урядів, які реально контролювали ці території.

Концепцію «мінімального» східного кордону сформулювали у січні 1919 року експерти Американської комісії для мирних переговорів, а 12 квітня Підкомісія ле Ронда запропонувала обриси такого кордону. Він стосувався виключно території колишньої Російської імперії (справа Галичини вирішувалася окремо) і на українській ділянці збігався з течією Західного Бугу. Експерти Антанти вважали його близьким до етнічного, хоча як українці так і росіяни могли заперечити, нагадуючи про Холмщину. Врешті решт, тимчасовий (мінімальний) східний кордон 8 грудня 1919 року затвердила Верховна Рада Антанти.

Для Варшави такий підхід був заледве прийнятним. Польські війська просунулися східніше мінімального кордону ще у січні-лютому 1919-го, а до кінця року вийшли практично на «лінію Дмовського». Антанта не дозволяла анексувати зайняті території, а визначення їх політичного статусу безкінечно відкладалося до часу вирішення «російського питання». За таких обставин, польські політики прагнули домовитися зі слабшою у військовому сенсі УНР і, скориставшись скрутним становищем українців, отримавши від них формальну згоду на анексію східних територій.

Починаючи з 1917-го територіальні вимоги українського руху на заході охоплювали всю Волинську і Подільську губернії. Берестейський договір 9 лютого 1918-го формально задовольняв українські претензії також на Холмщину і Берестейщину. За таких умов порозумітися з Києвом Варшаві було непросто. Дипломатичні контакти поляків з Директорією УНР розпочалися у січні 1919 року, тоді вони мали ознайомчий характер. Українці ще почувалися досить сильними, а Директорія була міцно пов’язана із ЗУНР, непримиримою до планів польської експансії.

Перший раз за крок до катастрофи українці опинилися у травні 1919 року, коли внаслідок синхронних ударів поляків та більшовиків обидві українські армії втратили майже всі території. Тоді 24 травня дипломат Борис Курдиновський від імені УНР підписав договір з прем’єром Польщі Ігнацієм Падеревським, за яким Україна зрікалася на користь Польщі Східної Галичини (ЗОУНР), а на Волині польсько-український кордон мав проходити по річці Стир. Після того, як про угоду стало відомо українському уряду, Курдиновського відкликали з Варшави, а сам договір оголосили недійсним. Та все ж Падеревський, ігноруючи українські спростування, сповна скористався «поступками» УНР на Паризькій мирній конференції.

У липні Галицька армія залишила межі ЗОУНР, на цьому гаряча фаза польсько-української війни завершилася. Директорія УНР прагнула домовитись про умови перемир’я та демаркаційну лінію, а в перспективі – укласти з Польщею політичну угоду, щоб замість ворога отримати союзника. Перемир’ям займалася делегація Петра Липка, а політичними переговорами – місія Пилипа Пилипчука.

Демаркаційна лінія була встановлена 1 вересня з урахуванням реального балансу сил та контролю територій: по Збручу, а далі через Ізяслав і Олевськ до Мозиря. За угодою, перемир’я з поляками необхідно було продовжувати кожні 10 днів, починаючи з жовтня. В умовах, коли тривали складні політичні переговори, а українські сили танули у війні з Денікіним, поляки шантажували українців відмовою черговий раз підтвердити armistice (перемир’я).

Місія Пилипчука виявилася менш успішною. Польські візаві на чолі з Августом Залеським вимагали від українських дипломатів попередньо виступити з односторонньою декларацією, в якій засвідчити свою готовність до територіальних поступок. Крім того, вони продовжували серйозно сприймати результати переговорів з Курдиновським, до чого схиляли також Пилипчука. Оскільки без декларації справа переговорів не рухалася, 19 серпня Пилипчук виступив із відповідним зверненням.

Питання Східної Галичини декларація полишала на розсуд Паризької конференції. На Волині стартовою позицією для встановлення кордону визначалася лінія від Устилуга на Західному Бузі через річку Турію до Прип’яті, а далі за течією Прип’яті і на північ до станції Ганцевичі (нині Білорусь). За згодою українського уряду ця лінія могла бути посунута далі на схід. Справа Східної Галичини тоді і справді розглядалася в Парижі. За збігом обставин, наступного дня після декларації Пилипчука Комісія Камбона завершила підготовку проєкту статуту східногалицької автономії у складі Польщі терміном на 10 років.

Поляки були налаштовані отримати на переговорах більше, ніж проголошувалося в декларації, і тиснули на українських дипломатів. Пилипчук виїхав за інструкціями до Кам’янця, де звітував за пророблену роботу перед урядом Бориса Мартоса. Одночасно про діяльність Пилипчука «прозвітували» польські ЗМІ, повідомивши, що у справі Східної Галичини українська сторона висловила désintéressement (незацікавлення).

Серпень 1919 року був часом успішного спільного походу Наддніпрянської та Галицької армій проти більшовиків. Тоді територіальні поступки полякам на Волині здавалися зайвими, адже об’єднане українське військо було на піку своєї могутності. Крім того звістки про місію Пилипчука – правдиві та вигадані – ускладнювали і без того напружені відносини Петлюри і Петрушевича. Пилипчук виправдовувався і подав офіційне спростування інтерпретації своїх слів польськими журналістами. Однак назад до Варшави його вже не пустили.

Під кінець вересня бої українців з більшовиками припинилися, а натомість почалася війна з Денікіним. Щоб через конфлікт «білим» генералом не спалити усі мости з Антантою, УНР потребувала дружби з Польщею. Адже над Україною нависла загроза дипломатичної ізоляції і повної транспортної блокади. 26 вересня уряд УНР Ісаака Мазепи уклав інструкцію для нової місії до Варшави, цього разу сформованої як з наддніпрянців, так і з галичан.

Місія, яку очолив міністр юстиції та керуючий справами МЗС Андрій Лівицький, мала заявити, що угода Курдиновського та декларація Пилипчука недійсні, а питання кордонів відкласти до часу остаточного звільнення України. У крайньому разі дозволялося поступитися Холмщиною і Підляшшям (і то до часу скликання українського парламенту, який мав розглянути це питання). Місія не повинна була йти ні на які поступки у справі Східної Галичини, вказуючи, що це компетенція Паризької мирної конференції.

Всі члени місії зібралися у Варшаві протягом жовтня. Тоді ж почалися переговори із вже відомим Августом Залеським. Польська сторона висловила жаль із приводу тривалої перерви в розмовах та запропонувала відштовхуватись від попередніх напрацювань із Пилипчуком. Як і минулого разу, українців попросили виступити з односторонню декларацію. Коли ж Лівицький вручив текст, складений відповідно до інструкцій українського уряду, поляки відмовились його приймати. Щоб не зривати переговори, українці пообіцяли «допрацювати» декларацію.

У Варшаві проявилися серйозні розбіжності між галицькою та наддніпрянською частинами місії. Галичани (Степан Витвицький, Антін Горбачевський, Михайло Новаківський) зайняли непримиренну позицію у питанні своєї малої батьківщини, розраховуючи, що найближчим часом Антанта ухвалить сприятливе для українців рішення щодо Східної Галичини. Лівицький та наддніпрянці, тим часом, поступово дозрівали до компромісу з поляками. До цього підштовхувало погіршення воєнно-політичної ситуації в Україні.

Новий раунд перемовин розпочався 11 листопада, у першу річницю незалежності Польщі. Оскільки найбільшою перепоною була проблема Східної Галичини, то для її розгляду вирішили створити окрему польсько-українську комісію. З українського боку туди делегували членів місії галичан; таким чином місія Лівицького віддала їм на відкуп галицьку справу. Наступного дня голова місії склав заяву, яка мала стати проміжним етапом до декларації, якої весь час домагалися поляки. Північний кордон УНР визначався по Прип’яті, а на ділянці східніше Західного Бугу його вигляд був предметом подальших переговорів та затверджувався Паризькою мирною конференцією. Справу Східної Галичини мала вирішити згадана вище двостороння комісія.

Врешті 15 листопада і уряд УНР скоригував інструкцію для місії, дозволяючи на Волині поступитися територією до річки Турії (максимум до Стира), а на Галичині – до лінії Бартелемі. Або ж домагатися якнайширшої автономії для галичан у складі Польщі. Якраз у листопаді місія отримала серйозні причини для перегляду позиції щодо галицького питання. По-перше, в Україні Галицька армія перейшла на бік Денікіна, а політичне керівництво ЗОУНР виїхало до Румунії. До-друге, конференція в Парижі затвердила Статут для Східної Галичини, який передбачав надання Польщі мандату на управління цим краєм терміном на 25 років.

Поляки прагнули не тимчасового мандату, а безумовного визнання приєднання Східної Галичини, тому з нагоди рішення Антанти влаштували дипломатичний демарш, а на українську місію посилили тиск. Галичани у своїй окремій комісії прогнозовано ні до чого не домовились. Оскільки в самій місії не було єдності, Лівицький вирішив заручитися підтримкою уряду. 27 листопада він виїхав з Варшави до Кам’янця, але до місця призначення на добрався. У той час керівництво УНР було розпорошене, а українська армія переживала драму оточення в «трикутнику смерті». Тож Лівицький отримав запротокольовану згоду від відомих українців (переважно втікачів-наддніпрянців) на зустрічах у Тернополі, Львові та Варшаві.

2 грудня 1919 року голова української місії подав польській стороні довгоочікувану декларацію. В ній зазначалося, що кордон УНР з Польщею буде проходити по Збручу і через північно-західну Волинь. Із семи членів місії четверо відмовилися затвердити такий текст – троє галичан та наддніпрянець Петро Мшанецький. Відтак вони вибули зі складу місії. Варшавська декларація Лівицького поглибила розкол між УНР і ЗОУНР, хоча фактично дороги двох українських республік розійшлися раніше. Натомість розпочалася політична і військова співпраця УНР з Польщею. Напередодні на запрошення Петлюри польські війська перетнули демаркаційну лінію Липка і зайняли Кам’янець. Незабаром більша частина державного апарату і військ УНР опинилася на підконтрольній полякам території, а сам Головний отаман виїхав до Варшави. Решта української армії вирушила в Зимовий похід денікінськими тилами.

Новий 1920 рік приніс сприятливі зміни у ставленні до «російського питання» міжнародних арбітрів. Ставка Антанти на «білу» Росію себе не виправдала: Колчак і Денікін опинилися за крок до розгрому більшовиками. Тепер союзники схилялися до стратегії стримування і розбудови «санітарного кордону» навколо «совдепії». Замість реставрації «єдиної і неділимої» Росії вони замислились над визнанням новостворених периферійних держав і гарантуванням їхньої безпеки від більшовицького вторгнення. Польщі, республікам Балтії та Південного Кавказу рекомендували розпочати з більшовиками мирні переговори. На військову підтримку Антанти ці держави могли розраховувати лише у випадку порушення Червоною армією їх «законних кордонів».

У січні Антанта визнала де-факто Грузію та Азербайджан і розпочала з ними консультації про організацію відсічі червоній загрозі. Можливо так само міг настати перелом і в ставленні до України та, на відміну від 1919-го, українські уряд і військо вже не контролювали жодного клаптика території. Антанта просто не бачила ознак життя УНР.

В цей час у деяких дипломатичних колах Європи розглядали варіант збереження України як невеликої буферної держави на правобережжі Дніпра. Підставою вважався той самий кордон 1772 року, який можна було спробувати підвести під визначення «законного», а отже гарантованого Антантою від більшовицького вторгнення. Хоча радянські 12-та і 14-та армії вже зайняли більшу частину Правобережжя, більшовики почували себе тут досить непевно, і навіть зондували позицію УНР про умови миру. У звідомленні голови військової секції делегації УНР у Парижі Володимира Колосовського за 1 березня 1920 року зазначалося, що Україна могла претендувати на територію, обмежену Збручем, Стирем, Прип’яттю і Дніпром площею 160 тис. км² з населенням 12 млн.

Втім для Антанти єдиним «законним» кордоном на сході був затверджений 8 грудня 1919-го. Польщу застерігали навіть від спроб провести на територіях східніше плебісцит. Не вірили у вільне самовизначення населення в умовах польської окупації. Не маючи дозволу на анексію, Варшава ще в 1919-му запровадила тимчасове Цивільне управління східних земель, зі складу якого 17 січня 1920 року виділили Цивільне управління земель Волині та Подільського фронту. Хоча, поляки і схвалили декларацію місії Лівицького про кордон по Збручу, польська цивільна адміністрація на Поділлі та Волині поводилася свавільно – так, ніби жодних українських прав на цю територію Польща не визнає.

Антанта застерігала Варшаву від продовження війни з більшовиками і закликала погодитись на мирні пропозиції Москви. А ці пропозиції були щедрими: 28 січня 1920 року Ленін та нарком закордонних справ РСФРР Чичерін запропонували встановити кордон, близький до «лінії Дмовського». Однак Пілсудський не вірив у щирість російських революціонерів. Гарантією миру на сході він вважав тільки військову поразку більшовиків та створення буферних держав.

Наближався час походу Пілсудського на Київ, і щоб виглядати визволителем, а не окупантом, Польщі терміново був потрібен союз із УНР. Переговори Лівицького і Залеського у Варшаві відновилися 11 березня. Польська сторона повідомила, що готова допомогти визволити Україну лише до кордону 1772 року, оскільки вона не може вирішувати долю територій, які не належали Речі Посполитій перед поділами. Одночасно поляки посилили тиск, щоб отримати від Лівицького згоду на власний проєкт польсько-українського кордону. Оскільки справа Галичини була полагоджена ще у грудні, то йшлося про кордон на Волині та Поліссі.

На засіданні 9 квітня розгорілася дискусія з приводу обсягу українських поступок. Делегація Залеського вимагала 7 з 12 повітів Волині: Володимирський, Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський, Острозький і Кременецький. Крім того, поляки відкидали претензії української місії на території Мінської губернії до Прип’яті. Такі умови затьмарювали найгірші очікування Лівицького і Колосовського. Незважаючи на ультимативну форму польської пропозиції, Лівицький відмовився. Переговори зайшли в глухий кут.

13 квітня вже поляки запропонували незначні поступки: залишити Україні Острозький повіт, розділити кордоном Кременецький, а щодо Рівненського, Дубенського і західної частини Кременецького, що поки відходили до Польщі, остаточно порозумітися пізніше. У кращому разі українці могли розраховувати на повернення в майбутньому територій приблизно по Стир. Це вже було щось. Наступного дня Лівицький виїхав на консультації з урядом до Кам’янця.

Думки українських урядовців розділилися. Головуповноважений уряду УНР у Кам’янці, міністр ісповідань Іван Огієнко та міністр народного господарства Микола Шадлун сильно конфліктували з польською адміністрацією на Поділлі. Після всіх неприємностей, які вони пережили, привезені Лівицьким умови договору їх не надихали. Натомість військовий міністр Володимир Сальський, який спільно з польським командуванням займався формуванням нових українських дивізій, висловився за негайне підписання угоди. До угоди схилявся і сам змучений переговорами Лівицький. Голови уряду Ісаака Мазепи на місці не було – в цей час він подорожував зайнятою більшовиками Україною у пошуках армії Зимового походу. Невиразно з приводу договору висловилися і провідні українські партії. Очевидно, вони не бажали нести політичну відповідальність за складне рішення.

Фінальне засідання польсько-українських переговорів розпочалося 21 квітня, після повернення до Варшави Лівицького. Хоча голова місії не мав позитивної резолюції уряду та партій, він був рішуче налаштований підписати договір. Несподівано, коли українська сторона вже схилялася до редакції від 13 квітня, польський делегат Маріуш Шумляківський став вимагати прибрати з тексту згадку про пізніше вирішення питання Рівненського, Дубенського і частини Кременецького повітів.

Це вже було занадто для Лівицького. За свідченням ад’ютанта Петлюри Олександра Доценка, «Лівицький кричав на Шумляківського як не знаю на кого і прибувши на Алею Руж (резиденція української місії – М. М.) заявив, що він просить про демісію (складення обов’язків – М. М.)». Українські дипломати почали готуватися до від’їзду з Варшави.

Переконувати Лівицького повернутися поїхав соратник Пілсудського Валерій Славек. У розмові з ним голова місії знову повернувся до теми північного кордону по Прип’яті, хоча у тексті проєкту йшлося про межу Волинської і Мінської губерній. Терміново до резиденції Пілсудського у варшавському Бельведері викликали віце-міністра закордонних справ Польщі Яна Домбського. Пізніше прибули також Симон Петлюра, Славек та збентежений Лівицький. Напружені переговори тривали до ночі. Зрештою о 1.40 22 квітня Лівицький та Домбський поставили свої підписи під текстом політичної конвенції угоди.

Варшавський договір встановлював таку лінію проходження польсько-українського кордону: від Дністра вздовж Збруча, далі вздовж колишнього російсько-австрійського кордону до Вишгородка, далі на північ через Кременецькі гори і по лінії на схід від Здолбунова до східної межі Рівненського повіту. Північний кордон проходив південною межею Мінської губернії до Прип’яті, а далі Прип’яттю до Дніпра. (у такому вигляді течія Прип’яті не додавала Україні частини Мінської губернії, а натомість вилучала з її складу невелику частину Київської губернії) Остаточне врегулювання на ділянці Рівненського, Дубенського і західної частини Кременецького повітів, як і було домовлено, відкладалося на пізніше.

Окремий пункт угоди застерігав, що польський уряд визнає за Україною територію до лінії 1772-го року, яку Польща вже контролює або отримає від Росії збройним чи дипломатичним шляхом. Отже, в рамках власної ціннісної системи координат, поляки не нападали, а лише «повертали» назад від Росії польські історичні землі. Фактично за договором Польща визнала УНР у кордонах ще вужчих, ніж це передбачав Володимир Колосовський у «Звідомленні» 1 березня.

Звісно, Петлюра сподівався, що за допомогою Польщі, повстанців та армії Зимового походу вдасться опанувати також Лівобережжя і чорноморське узбережжя. Однак навіть під час максимальних успіхів у травні 1920 року польсько-українські війська не зайняли всі території до лінії 1772 року.

Скорочена версія статті вийшла на сайті “Деловая столица”