Одна депортація ‒ три «виправдання»

Не варто повторювати, що старі сталіністи не відчувають потреби у виправданні депортації кримських татар як такої. Інша справа ‒ це нове покоління любителів вождя, яке намагається виставити виселення у позитивному світлі. Але оскільки називати вигнання цілого народу «справедливою відплатою» якось не ліберально, то потрібно придумати інше пояснення діям Сталіна. І таких, за великим рахунком, налічується всього три.

По-перше, диктатор нібито не міг залишити в тилу масу озброєного народу.

«Під час самого виселення кримських татар додатково були вилучені: міномети ‒ 49, кулемети ‒ 716, автомати ‒ 724, гвинтівки ‒ 9888 і боєприпаси до стрілецької зброї у кількості 5 млн шт. Такої кількості зброї вистачило б на комплектацію за штатами військового часу як мінімум двох дивізій.

Чи міг Сталін в умовах воєнного часу залишати в тилу таку масу озброєних бандитів, що спиралися до того ж на масову підтримку місцевого кримськотатарського населення?! Особливо, якщо врахувати, що при відступі гітлерівське командування всюди прагнуло залишити численні озброєні банди для боротьби з Радянським Союзом в тилу. Природно, що ні. Такого не зробить жоден розсудливий державний керівник. Так що нема чого наговорювати на Сталіна, тим більше що він ще дуже м’яко обійшовся з кримськими татарами ‒ всього лише виселив».

Мартиросян А. 200 мифов о Сталине. Т. 5: Сталин после войны. 1945–1953 годы. – М., 2007. – Миф № 173.

По-друге, Сталін нібито не хотів розстрілювати всіх кримськотатарських чоловіків за співпрацю з ворогом і замінив вбивство засланням цілого народу.

«Цей тип покарання, важкий для всіх, був порятунком від загибелі для великої частини чоловіків, а значить для етносу. Якби чеченців судили індивідуально за законами воєнного часу, це обернулося б етноцидом ‒ втрата такої значної частини молодих чоловіків підірвала б демографічний потенціал народу…

Можна провести такий уявний експеримент: хай кожен з тих, хто проклинає СРСР за «злочинну депортацію» народів, уявить себе на місці батька або матері чеченської сім’ї, в якій син воював у горах на боці німців. Ось, німців відігнали, і батьків запитують, що вони вважають за краще ‒ щоб сина судили за «цивілізованими» законами і розстріляли як зрадника, який воював на боці супротивника, або виселили всю сім’ю в Казахстан? Можна заздалегідь відповісти, що 100% з тих, хто дійсно може уявити себе в такій ситуації, відповіли б, що будуть щасливі вибрати депортацію. Інша справа, що ганьбителям СРСР на долю чеченських чи кримсько-татарських чоловіків, а також всіх їхніх народів було, чесно кажучи, наплювати».

Кара-Мурза С. Советская цивилизация. – Т. 1. – М., 2001. – С. 303.

І по-третє, тиран нібито запобігав відплаті кримським татарам з боку слов’янського населення півострова.

«‒ Сталін, виходить у вас, був мало не благодійником для кримських татар.

‒ Та вони молитися на нього мають! Він врятував їх від праведного народного гніву, від погромів. Ви тільки уявіть: за час німецької окупації татарські поліцейські частини зібрали для вивезення до Німеччини понад 50 тисяч руських жителів Криму! Плюс нелюдські злочини, які вони творили відносно своїх сусідів. Що з ними за це зробили б у 1945-му, повернувшись з Берліна, кримчани-фронтовики ‒ батьки, брати і сини розтерзаних ними, відданих у рабство радянських громадян?! Від кримських татар нічого б не залишилося».

Гончаров А. Почему депортировали крымских татар? [интервью] // Русское движение. – 2011. – 25 марта.

Ось так «турботливий» Йосиф Віссаріонович, справжній «батько народів», «вберіг» кримськотатарський народ від усіляких бід. Залишається тільки дивуватися, чому російські публіцисти, які сповідують такі погляди, досі не запропонували кримським татарам поставити Сталіну пам’ятник?

І знову ми починаємо розвінчання міфи з юридичного боку. Як уже не раз було сказано, на 15 тисяч задокументованих колабораціоністів з-поміж кримських татар припадає 15,5 тисяч загиблих і висланих до ГУЛАГу «за пособництво ворогові». Таким чином, найменшої підстави для застосування колективного покарання до решти (переважно людей похилого віку, жінок і дітей) у радянської влади не було. Більше того, воно було суворо заборонене міжнародним правом тоді і заборонене зараз. За Гаазькою Конвенцією 1907 року про закони і звичаї сухопутної війни:

«Ніяке загальне стягнення, грошове або інше, не може бути накладене на все населення за ті діяння поодиноких осіб, в яких не може бути виявлена солідарна відповідальність населення».

Женевська Конвенція 1949 року про захист цивільного населення під час війни ще більш категорична:

«Жодна особа, яка має покровительство, [цивільне населення] не може бути покарана за правопорушення, вчинене не нею особисто. Колективні покарання, так само як і всякі заходи залякування або терору заборонені».

Тепер заперечимо щодо кожного з пунктів виправдання депортації. Що стосується нібито «маси озброєних бандитів, що спиралися до того ж на масову підтримку місцевого кримськотатарського населення», то, як уже не раз підкреслювалося, всі вони з 13 квітня до 20 травня 1944 року були затримані, роззброєні і вислані до ГУЛАГу ‒ майже 6 тисяч осіб.

Щодо масових розстрілів, якими нібито карали за колабораціонізм, то і тут ми бачимо чи то кричуще невігластво, чи то свідому брехню. Радянське законодавство не передбачало обов’язковий розстріл цивільного населення за «пособництво ворогові». Згідно зі статтею 58-1а Кримінального кодексу того часу:

«Перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон караються вищою мірою кримінального покарання ‒ розстрілом з конфіскацією всього майна, а за пом’якшувальних обставин ‒ позбавленням волі терміном на десять років з конфіскацією всього майна».

І лише «перехід на сторону ворога» військовослужбовця безумовно обертався стратою. Що стосується постійно згадуваної неосталіністами статті 193-22, то вона також стосувалася тільки солдат і офіцерів.

«Самочинне залишення поля бою під час битви, здача в полон, не викликана бойовою обстановкою, або відмова під час бою діяти зброєю, а так само перехід на сторону ворога, тягнуть за собою ‒ вищу міру соціального захисту з конфіскацією майна».

Правозастосовна практика в СРСР після війни була така, що розстрілювали або вішали лише командирів і «карателів» у повному значенні цього слова, а рядовий склад масово відсилали на лісоповал. Як ми знаємо, в Криму випадки страти військово-польовими судами були поодинокі, а 6 тисяч колабораціоністів (або просто підозрюваних) заарештували й ув’язнили в ГУЛАГу. Ніякого розстрілу «всього чоловічого населення» не було і близько ні в одному випадку «покараних народів».

Ну і, нарешті, нібито «помста» з боку місцевого населення ‒ це плід уяви деяких публіцистів. Колабораціонізм існував на всіх окупованих територіях Радянського Союзу, і ніде не зафіксовані випадки масових розправ над лояльним до німців населенням. Тому твердження про депортацію як превентивний захід перед лицем майбутніх громадянських конфліктів не має під собою жодних підстав. Та й взагалі якось дивно захисники СРСР уявляють собі «радянський народ» ‒ як натовп кровожерних варварів.

Що ж до справжньої причини депортації, то вона загальновідома. Сталін збирався воювати з Туреччиною за чорноморські протоки, тому зачищав майбутні плацдарми ‒ Крим і Кавказ ‒ від «небажаного елементу». На Кавказі вибірково виселяли тюрків і калмиків (не зачепивши етноси кавказької сім’ї), у Криму вигнанню були піддані майже всі неслов’янські народи. Війна, як ми знаємо, в решті решт не почалася, але повертати у «всесоюзну здравницю» її корінне населення ніхто не поспішав.

Джерело