Київська митрополія та інші православні церкви перед 1686 роком (карти)

У 2018 році Вселенський (Константинопольський) патріархат підтримав процес створення єдиної автокефальної Православної церкви України. 15 грудня ієрархи трьох православних церков – Української православної церкви – Київського патріархату (УПЦ – КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української православної церкви (Московського патріархату) (УПЦ (МП)) – на спільному соборі об’єдналися в церкву, якій константинопольський патріарх Варфоломія І надасть томос про автокефалію. Томос (грец. τόμος – «сувій») – ухвала предстоятеля помісної православної церкви з найважливіших догматичних або канонічних питань.

Таким чином, українська церква не лише здобуває незалежність від Московського патріархату, але й отримає визнання іншими церквами, посівши своє місце у диптиху – офіційному переліку православних автокефальних та автономних церков.

Право Константинополя надати українській церкві томос ґрунтується на канонах та історичній традиції, що спирається на факт існування Київської митрополії Вселенського патріархату. У 1686 році константинопольський патріарх своєю грамотою надав дозвіл московському патріарху рукопокладати київського митрополита. Тепер Константинополь зупинив дію грамоти, а отже Вселенському, а не Московському патріархату вирішувати питання статусу спадкоємців Київської митрополії.

Створення та визнання автокефальної Православної церкви України є закономірним, адже відповідає апостольським правилам, за якими живе церква. Ними передбачено право кожного народу із власною державою «мати свого першого єпископа». Крім того, згідно з канонами, на одній території не повинно бути кількох паралельних церковних організацій. Отже, об’єднанням долається церковний розкол православ’я в Україні.

Нова автокефальна православна церква – спадкоємиця Київської митрополії Константинопольського патріархату, однак не успадковує її історичні межі. Юрисдикція української церкви поширюється на Україну у сучасних міжнародно визнаних кордонах. Це випливає з того, що церковні організації підлаштовуються передусім під сучасні адміністративно-політичні реалії, хоча й враховують історичні. Тому наведені нижче карти з реконструкцією територій церковних організацій кінця XVII ст. не можуть слугувати орієнтиром для міркувань про межі юрисдикції сучасної автокефальної Православної церкви України.

 

Початки Київської митрополії сягають кінця Х ст. – часу християнізації Русі. До 1686 року православна Київська (Руська) митрополія була церковною провінцією Константинопольського патріархату.

Патріархат – форма устрою автокефальної, тобто незалежної церкви. Патріархати незалежні один від одного в питаннях внутрішніх справ та управління, а конфесійна єдність забезпечується спільністю канонічного устрою, віровчення, схожими нормами літургійного життя. Патріархат також може бути найвищим типом церковного об’єднання, яке охоплює декілька церковних провінцій (митрополій, архієпископств).

Карти Дмитра Вортмана на слайдері показують політичну та релігійну ситуацію у 1683 р. – напередодні підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Легенда карти патріархатів – на наступній карті. Для переходу між картами рухайте роздільну лінію слайдера!

На карті патріархатів показані церковні об’єднання тільки греко-православної традиції. Тоді вони охоплювали лише частину християнського світу, вже поділеного на різні конфесії. Греко-православні патріархати сусідили і накладалися на церковні організації інших віровчень, зокрема Давніх східних церков (Ассирійської, Вірменської, Сирійської, Коптської), римо-католиків, протестантів та різних церков, що перебували в унії з Римом. У Московському царстві в цей час відбувся церковний розкол: з’явився масштабний рух старообрядців, які не визнали реформ патріарха Никона.

Крім християн інших конфесій, на території більшості православних єпархій були широко представлені мусульмани. Десь, як в Османській імперії, вони займали панівне становище, десь, як в Московському царстві, підлегле. Картину релігійного життя доповнювали чисельні юдейські громади, а в Московії – ще й язичники (фіно-угорські та інші корінні народи) та буддисти (калмики).

Присутність на окремих територіях православних патріархатів та архієпископій значної кількості вірян інших конфесій та інших релігій показана на картах смугастою заливкою. Малозаселені землі у межах православних територіальних одиниць позначені крапчастою заливкою.

Найдавнішими патріархатами були Римський (до 1054 року), Константинопольський, Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський, які складали Пентархію (систему главенства п’яти патріархатів). Згодом з’являлися та зникали інші автокефальні церкви, чиї предстоятелі титулувалися патріархами, католикосами або архієпископами. Досить рано отримало автокефалію грузинське православ’я. Тривалий час воно існувало у вигляді двох церковних організацій: грузинські (іверійські) католикоси керували з Мцхети, а імеретинсько-абхазькі католикоси – з Гелаті. На початку ХІХ ст. обидві грузинські церкви поглинула Російська православна церква (РПЦ). (Тут і далі ми будемо вживати сучасну назву «Російська православна церква», хоча у періоди, про які йдеться, назва неодноразово змінювалася). На карті показана також Охридська архієпископія, створена в ХІ ст. на базі пониженого в статусі Болгарського патріархату. Серби під османським пануванням мали автокефальну церкву – патріархат з резиденцією предстоятеля у місті Печ. У 1760-х роках автокефальні Охридська та Печська церкви були скасовані, а їх парафії підпорядковані Вселенському патріархату. Московський патріархат було засновано на колишній території Київської митрополії Константинопольської церкви.

Київська митрополія спочатку охоплювала землі всієї Русі – від Карпат до Білого моря. Вона була найбільша серед митрополій Вселенського патріархату. Після зруйнування Києва монголами київські митрополити перебралися у Владимир (Суздальський), а згодом у Москву, і звідти управляли митрополією. Від політичної єдності Русі не лишилося й сліду. Серед північно-східних руських земель провідну роль стало грати Велике князівство Московське, в той час як  західні і південні руські землі були поглинуті Польським королівством та Великим князівством Литовським. Духовна опіка київських митрополитів, що сиділи у Москві, над православними інших держав не влаштовувала їхніх володарів , які прагнули створити на підвладних землях окрему православну ієрархію, і деякий час тут існували митрополії Галицька та Литовська.

Зрештою, від Київської митрополії відкололася сама Москва. У 1461 році з’явився перший митрополит з титулом «Московський». Константинопольський патріархат тривалий час не визнавав московських митрополитів. Українськими та білоруськими православними єпархіями, які залишились у Київській митрополії, надалі управляли київські митрополити, що тепер сиділи у Новогрудку або Вільні. Статус патріархату Московській митрополії надав константинопольський патріарх Єремія ІІ у 1589 році.

Найбільшим викликом для православних Київської митрополії стала Берестейська унія 1596 року. Митрополит Михайло Рагоза та більшість єпископів визнали церковну унію з Римом, таким чином утворилася унійна церква, пізніше відома як греко-католицька. Єдиною унійна Київська митрополія проіснувала недовго, і в 1620 році, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимський патріарх Феофан висвятив для митрополії нового православного митрополита (Йова Борецького) та єпископів. З того часу було дві Київські митрополії – православна та унійна.

Баланс греко-православних та греко-католиків на українських і білоруських землях постійно змінювався під впливом політичних факторів. Створена Богданом Хмельницьким Козацька держава була цілковито ворожа до Унії, і під владою гетьманів греко-католиків майже не лишилося. Перед 1680 роком у складі православної Київської митрополії були такі єпархії: Київська митрополича, Львівська, Перемиська, Луцько-Острозька, Могилівсько-Мстиславська та Чернігівська. На Закарпатті відомо про існування в цей час Мукачівської православної єпархії, однак питання про її впливи та належність до якоїсь митрополії – дискусійні. Після Ужгородської церковного собору 1646 року парафії на заході Закарпаття вважалися унійними (греко-католицькими).

Період, який ми розглядаємо, позначений напруженими відносинами та конфліктами між Московським царством, Річчю Посполитою та Османською імперією. Відгомоном цих подій в Україні була «Руїна» – громадянська війна між козацькими партіями пропольської, проросійської та протурецької орієнтації. Одним з наслідків затяжного протистояння був примусовий згін населення Правобережжя на лівий берег Дніпра у 1679 році. Тому ці території показані на карті малонаселеними.

Київська православна митрополія перебувала у досить вразливому становищі: більшість її єпархій діяли на території Речі Посполитої, патріарх сидів у столиці Османської імперії, а роль захисника і покровителя взяла на себе Москва. На посягання Московського патріархату Варшава відповідала підтримкою Унії. Турки захопили частину Поділля та сприяли створенню там нових структур Константинопольського патріархату (про це йтиметься нижче).

Майже два десятиліття лишалася невизначеною доля митрополичого міста – Києва. За Андрусівською угодою 1667-го, Московське царство мало зберігати над ним тимчасовий контроль, а через два роки повернути Речі Посполитій. Однак, незважаючи на польські вимоги, все не повертало. Враховуючи також наближення османських кордонів та знелюднення прилеглих околиць, колишня столиця Русі стала малоприємним місцем. Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський підтримував гетьмана Петра Дорошенка і вороже ставився до Москви, тому росіяни не допускали його до Києва. Після смерті Нелюбовича-Тукальського в 1675 році київська кафедра на тривалий час залишилась без митрополита. Польський уряд призначив адміністратором єпархій на території Речі Посполитої львівського єпископа Йосифа Шумлянського (таємного уніата). Російська влада ще раніше керувала справами митрополії на власній території через місцеблюстителя – чернігівського архієпископа Лазаря Барановича.

Чим у цей нелегкий час займалися ченці Києво-Печерського монастиря читайте тут

Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було здійснено за допомогою нового митрополита – Гедеона Святополка-Четвертинського. Раніше він очолював  Луцько-Острозьку єпархію, проте не витримав тиску уніатів та адміністратора митрополії Шумлянського і втік до Гетьманату. Гедеона підтримав гетьман Іван Самойлович, і в 1685 році той був обраний київським митрополитом. Новий митрополит склав присягу бути в послушенстві московському патріарху Іоакиму. Вже наступного року московський гонець Нікіта Алєксєєв та представник гетьмана Самойловича Іван Лисиця прибули до Османської імперії. Турки на той час вели виснажливу війну зі Священною лігою (Габсбурги, Венеція, Річ Посполита) і були дуже зацікавлені у дотриманні Московією умов Бахчисарайського миру 1681 року. Тому великий візир Сулейман-паша був налаштований посприяти послам. Вселенський патріарх Діонісій IV враховував це, а також загалом втрату Константинополем впливу на ситуацію в Київській митрополії в останні роки. Тому Діонісій зібрав синод, який підтримав рішення – надати московському патріарху дозвіл ставити митрополитів на київську кафедру. Грамоти з відповідною ухвалою патріарх вручив послам у Стамбулі. Це рішення дало привід Московському патріархату приєднати Київську митрополію та управляти нею як своєю власною.

Протягом найближчих десятиліть після входження до складу РПЦ (у 1721 році Московський патріархат було скасовано і управління церквою перейшло до Святішого урядового синоду) Київська митрополія остаточно розгубила свої єпархії. Чернігівська єпархія перейшла в безпосереднє підпорядкування московському патріарху. Перемиська, Львівська та Луцько-Острозька єпархії, які були у Речі Посполитій, прийняли Унію. Від Київської митрополії залишилася митрополича єпархія і довший час – Могилівсько-Мстиславська, хоча й на неї Київ поступово втратив будь який вплив.

Якщо повернемося до карти, то побачимо, що у 1680-х роках православне церковне життя на територіях, що є нині у складі сучасної України, не обмежувалося рамками лише Київської митрополії.

У 1667 році була створена Бєлгородська єпархія Московського патріархату, яка опікувалася зокрема вірянами зі слобідських козацьких полків. У цьому церква наслідувала світську російську владу, яка підпорядкувала слобідських козаків бєлгородському воєводі.

Вже зазначалося, що на заході Закарпаття, де панували Габсбурги (а пізніше була проголошена Верхня Угорщина), православні парафії прийняли Ужгородську унію. Східна частина Закарпаття входила до складу Трансільванського князівства, яке населяли різні народи. Панівні – угорці та німці – сповідували кальвінізм. Православні волохи-румуни та русини-українці були в підлеглому становищі. Наприкінці XVI ст. засновано Трансільванську митрополію Константинопольського патріархату з кафедрою в Альба-Юлії (слов’янська назва – Білгород, угорська – Дьюлафегервар). На практиці трансільванський митрополит підпорядковувався кальвіністському суперінтенданту.

Молдавська митрополія Константинопольського патріархату існувала з кінця XIV ст. і опікувалася вірянами Молдавського князівства, зокрема, предками українців, що мешкали на півночі (Буковина) та на сході країни. Після приєднання Трансільванії та Буковини до володінь Габсбургів, що відбулося протягом XVIII ст., тамтешні православні парафії віддали сербській Карловацькій митрополії, яка проіснувала до розпаду Австро-Угорщини. Східні парафії Молдавської митрополії підпорядкувала собі РПЦ, щойно Росія анексувала Бессарабію в 1812 році.

Така ж доля, як і бессарабські парафії Молдавської церкви, чекала на Бреїльську митрополію Константинопольського патріархату, відому з кінця XVI ст. Після загарбання північно-західного Причорномор’я Російською імперією парафії митрополії відійшли до РПЦ. Дещо інакше сталося з Готською митрополією Вселенського патріархату.

Про готських єпископів у Криму відомо з VIII ст., однак простежити безперервну історію цієї церкви наразі немає змоги через брак джерел. Готська єпархія (з XIII ст. її очільники мали титул митрополитів) була однією з кількох на півострові, однак станом на XVII ст. інші єпархії припинили існування, і вона взяла під свою опіку всі православні громади Криму. З кінця XVII ст. кримські митрополити поєднували титули Готських та Кафських (їх основною резиденцією була Кафа). Готська митрополія опікувалася переважно грецьким населенням півострова і прилеглих територій. У 1778 році російська влада ініціювала масштабне переселення кримських християн у Приазов’я. Так єпархії Константинопольського патріархату зникли у Кримському ханаті. Останній митрополит Готський Ігнатій помер у Маріуполі, а його паствою заопікувалася новостворена Слов’янська єпархія РПЦ.

Одною з найменш відомих митрополій Константинопольського патріархату на території України була Кам’янецька митрополія. За Бучацьким мирним договором 1672 року Річ Посполита поступилася Османській імперії Поділлям. Турки підійшли серйозно до питання інкорпорації нового територіального надбання і створили тут імперську адміністративну одиницю – Кам’янецький еялет. У 1681 році константинопольський патріарх призначив кам’янецького митрополита. Є підстави вважати, що створення Кам’янецької митрополії, з точки зору Константинополя, було відродженням Галицької митрополії, що існувала протягом ХIV ст., як альтернатива керованій з Московії митрополії Київській. Ініціативи Вселенського патріархату на Поділлі не були успішними, і в 1699 році, після евакуації османської адміністрації, Кам’янецька митрополія припинила існування.

 

Автор висловлює вдячність за вагому допомогу в підготовці публікації Вірі Ченцовій, Дмитру Вортману, Павлу Подобєду, Володимиру Морозу, Андрію Галушці та Андреасу Андерсену