Блог

Жага перемоги: українці на зимових Олімпіадах 1920-30-х рр.

Якими б шляхетними міркуваннями не керувалися засновники сучасного олімпійського руху, він майже одразу став потужним політичним символом, а перемоги на олімпіадах – питанням престижу держави. Не оминуло розуміння цього й бездержавні нації, зокрема й українців. Тож у міжвоєнний період було кілька спроб узяти участь в міжнародних змаганнях саме в ролі представників України. Окрім того, українці та мешканці українських земель були членами олімпійських команд країн свого проживання.

Одним з головних лобістів ідеї виступу окремої української команди на Олімпійських іграх у 1920-30-ті рр. був відомий популяризатор спорту Іван Боберський, засновник та ідеолог українського сокільського руху, автор назви української скаутської організації Пласт. Зокрема, з відповідними доповідями він виступав перед спортивною громадськістю Львова у 1928 та 1936 рр.

Іван Боберський побував на обох Олімпіадах 1936 р. – зимовій у Гарміш-Партенкіхені та літній у Берліні. У львівських газетах «Діло» та «Сокільські вісти» були опубліковані його репортажі з цих змагань. Також він вів активне листування з організаційним комітетом берлінської Олімпіади щодо участі в ній українців-спортсменів. Цю ідею підтримували широкі кола української громадськості Галичини, Буковини та на еміграції. З політичних причин, звісно, до цього не дійшло, але Боберський зумів отримати дозвіл на показові виступи в Берліні під час Олімпійських Ігор мистецьких колективів із Західної України та на акредитацію як журналістів себе і Степана Гайдучка. Непоборною проблемою стала вимога утворення українського Національного олімпійського комітету як передумови участі української команди в змаганнях.

Тут зробимо відступ і зауважимо, що Степан Гайдучок – випускник медичного факультету Львівського університету, педагог, організатор, пропагандист та історіограф українського спортивного руху та Пласту в Галичині. Зокрема, у 1911 р. він був одним з організаторів Спортивного товариства студентів вищих шкіл «Україна» у Львові, під час Першої світової війни служив військовим лікарем в австро-угорському війську, згодом був лікарем 4-ї Золочівської бригади Галицької армії. У 1939 р. став першим завідувачем кафедри фізкультури Львівського державного медичного інституту.

Повертаючись до берлінської Олімпіади, слід відзначити, що невідомо про організоване відвідування її українськими вболівальниками з Галичини. Натомість туди потрапили буковинські уболівальники. Один з них – студент юридичного факультету Чернівецького університету Роман Турушанко. Він приїхав до німецької столиці з Чернівців… на велосипеді.

Роман Турушанко на Зимовій Олімпіаді-1936, плакат Олімпіади, емблема клубу УСК "Довбуш"

Роман Турушанко на Зимовій Олімпіаді-1936, плакат Олімпіади, емблема клубу УСК ‘Довбуш’

Саме постать Р. Турушанка особливо цікава нам, адже він був учасником зимової Олімпіади 1936 р., представляючи Румунію в змаганнях з фігурного катання, ставши при цьому першим українцем, що брав участь в олімпійських змаганнях з цього виду спорту. Роман Турушанко – вихованець Українського спортивного клубу «Довбуш», який діяв у Чернівцях в 1920-40 рр.

IV Зимові Олімпійські ігри відбулися у баварському місті Гарміш-Партенкірхен з 6 по 16 лютого 1936 року. В історії вони залишилися дещо «в тіні» літньої Олімпіади, яка відбулася того ж року в Берліні й опинилася у центрі загальної уваги завдяки таланту Лені Ріфеншталь та низці політнекоректних скандалів. Участь в зимовій Олімпіаді узяли 646 учасників з 28 країн світу, між якими було розіграні 17 комплектів медалей у 7 видах спорту. Вперше тут проведено було змагання з гірськолижного спорту. З інших новацій – тут вперше працювали кінодокументалісти (у т.ч. і вже згадана Ріфеншталь, утім ця Олімпіада своєї «Олімпії» не дочекалася).

Крім Романа Турушанка кольори королівства Румунія на цій Олімпіаді захищали ще двоє представників Буковини – Альфред Айзенбайсер-Ферару та Ірина Тімчіч, які зайняли 13-е місце серед пар (Роман Турушанко посів 19-е місце серед чоловіків). Альфред Айзенбайсер-Ферару також був… футболістом, виступав від Румунії на першому Чемпіонаті світу з футболу в Уругваї в 1930 р., грав за низку румунських футбольних команд, а також двічі виступав на чемпіонаті Європи з фігурного катання. Після закінчення спортивної кар’єри займався тренерством з футболу. Помер у 1991 р. у віці 83 роки.

Серед учасників олімпійської збірної Польщі до Гарміш-Партенкірхена прибули й троє львів’ян-хокеїстів: Соколовський Казимир, Лемішко Владислав та Ступницький Роман. Для Соколовського це була друга зимова Олімпіада: у 1932 р. він вже брав участь в Іграх у Лейк-Плесиді (США). Разом з ним у польській хокейній команді тоді зіграли львів’яни Роман Собінський і Альберт Мауер (захисник львівської футбольної команди «Погонь», після Другої світової війни працював хокейним тренером, помер у віці 93 роки), а також – Адам Ковальський зі Станіславова (зараз Івано-Франківськ) та уродженець Катеринослава (зараз Дніпропетровськ) Володимир Кригер. Це досить багато, зважаючи, що загалом Річ Посполиту представляли лише 20 спортсменів. Тоді, у 1932 р., польська команда посіла 4-е місце з хокею (зауважимо, що в змаганнях брали участь лише чотири країни), а ось у Німеччині в 1936 р.– вже 9-12-е (щоправда, розгромивши латишів з рахунком 9:2).

Польська олімпійська збірна у дорозі на Олімпіаду-1932

Польська олімпійська збірна у дорозі на Олімпіаду-1932

Тут можна також згадати, що львів’яни представляли Польщу на зимових Олімпіадах і раніше: лижник Степан Вітковський – у Шамоні (Франція) в 1924 р. (один з 7 учасників делегації), а лижник Францішек Кава – у Сент-Моріц (Швейцарія) в 1928 р. (посів 27-е місце у гонці 50 км). В Олімпіаді 1928 р. брав участь і згаданий вище Володимир Кригер. До речі він – випускник юридичного факультету Варшавського університету, адвокат, у 1919-20 рр. – учасник польсько-радянської війни на Литовсько-білоруському фронті, у 1940-45 рр. служив у польських Збройних силах на Заході, помер у Лондоні у віці 75 років.

Зупинимося також на Степані Вітковському. У 1924 р. він виступав у змаганнях військових патрулів (по-суті, аналог сучасного біатлону), але польська команда зійшла з дистанції, оскільки один з її членів зламав лижі. Тоді Степан узяв участь у лижній гонці на 50 км, в якій посів останнє 21-е місце (з 32 учасників, з яких 11 зійшли з дистанції), біжучи при температурі 18 градусів. 32-річний Степан вперше біг на таку дистанцію, зламав одну лижу, частину дистанції пройшов на одній, поки йому не позичив свої лижі один з глядачів. Крім того, він грав як центральний півзахисник за футбольну команду «Чарні» (1927-31 рр., 98 матчів, 5 голів), а взимку був гірськолижним інструктором у Славському, де в нього був свій пансіонат. Помер у 1937 р. від тифу.

У сучасних дослідженнях українцем називають й американського ковзаняра Валентина Біласа (Бяласа), який народився у 1903 році в Бостоні та переміг у міжнародних змаганнях у Детройті в 1926 р, а у 1929 р. встановив світовий рекорд на дистанції у дві милі з часом 5:35:5. На зимовій Олімпіаді 1924 р. Валентин посів 6-е місце на дистанції 5000 м та 8-е – на дистанції 10000 м, на Олімпіаді 1928 р. – 17-е на дистанції 500 м і 6-е – на дистанціях 1500 та 5000 м, на Олімпіаді 1932 р. – 5-е на дистанції 10000 м. В Олімпіаді 1936 р. Білас не зміг узяти участь через те, що втратив в автоаварії ногу. Але спортсмен не втратив сили духу – з протезом він продовжував кататися задля власного задоволення, успішно виступав у міських тенісних змаганнях, тренував молодих спортсменів. Його ім’я сьогодні носить Val Bialas Ski Center в Утіці (Нью-Йорк).

Валентин Білас (крайній ліворуч), Канада, 1926

Валентин Білас (крайній ліворуч), Канада, 1926

Ідеї І. Боберського про самостійну участь українців в Олімпіаді вилилися в переїзді чи намірі переїзду декого з львівських спортсменів до Хусту, столиці Карпатської України, в 1939 р. Вочевидь, до цього могла підштовхнути перспектива участі окремої команди цієї держави в Олімпіаді 1940 р. У тодішній українській пресі зустрічаємо заголовки «Чи проспимо і XII Олімпіаду?», «До побачення в Токіо!». Утім, не склалося тоді ані з державою, ані з Олімпіадою…

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору