Блог

Азійське віддзеркалення українського визвольного руху під час Другої світової війни

У передмові до спогадів начальника штабу СС дивізії «Галичина» Вольфа-Дітріха Гайке американський дослідник Джон Армстронг наводить цікаву паралель між ставкою деяких українців на Німеччину та ставкою індонезійців на Японію під час Другої світової війни. Варто навести цю розлогу цитату (правопис українського діаспорного видання частково адаптовано).

 «В 1943 році майже всі українські провідники не вірили в німецьку перемогу. Вони були переконані, що воєнний союз між Сталіним і англо-американцями розпадеться як тільки впаде нацистський режим, а негайно після того дійде до збройного конфлікту між СРСР і західними альянтами. Такий конфлікт доведе до знищення комуністичної системи, а безпосереднім наслідком буде невирішене становище в Східній Європі, подібне до періоду 1918-1920 років. В таких обставинах навіть невеликі свої військові з’єднання можуть перехилити рівновагу сил у їхню користь (зокрема між поневоленими народами, як українці і поляки) та можна буде їх вжити для охорони своїх суспільств. Кінець-кінцем (якщо на це погодяться переможні західні альянти) такі військові формації відіграли б свою роль у творенні нових держав.

Якщо такі розрахунки були б притаманними тільки українцям, то можна б їх зарахувати до нереального романтизму []. Але в той час такі самі калькуляції робили також поляки й, до деякої міри, старшини словацької армії. [] Одначе досвід з далекосхідного театру скріплює моє переконання, що такі калькуляції не мають нічого спільного з «слов’янською ментальністю». Згідно з Дж.МекТурнан Кагіним («Націоналізм і революція в Індонезії», 1952), провідники індонезійського визвольного руху рахувалися з постанням нестабільного періоду після поразки Японії. Тоді ті повстанці Третього світу думали, що відносно малі місцеві збройні сили матимуть вирішальне значення. В їхньому розрахунку найважливішим прагненням було не допустити до повернення західного колоніалізму (голландських службовців, підтримуваних британськими військами), тому вони воліли, щоб прийшла радянська інвазія. Подібного до того, як українці, поляки і словаки надіялися на допомогу Заходу, щоб запобігти новій радянській агресії, так само деякі індонезійські провідники вважали за вказане старатися про інтервенцію СРСР, щоб не допустити до нової колоніальної окупації їхньої батьківщини.

Ці цікаві розрахунки народних провідників на протилежних кінцях земної кулі віддзеркалювалися у творенні уявних ролей для офіцерів переможних окупаційних армій. Як німецькі офіцери, що працювали із східноєвропейськими національними формаціями, старалися використати їх як відносно «незаражені» мости для зближення до американських і британських сил, так само й японські офіцери розвідки були в контактах з індонезійськими повстанцями й старалися використати їх антиколоніалізм, як легітимацію на зближення до «антиімперіалістичної» Москви.»

may-1945

Політична ситуація в Східній Азії 8 травня 1945 р. за версією Omniatlas. Для детальнішого ознайомлення, тисніть на карту.

Аналогія здалася мені дуже цікавою, однак її варто розширити з Індонезії на цілу групу колишніх колоніальних країн Південно-Східної Азії. Порівняння дає плідну поживу для роздумів не лише над слушністю стратегій, обраних національно-визвольними рухами під час Другої світової війни, але й над сучасною політикою пам’яті згаданих країн. Для початку варто розповісти про ситуацію в обраному для розгляду регіоні напередодні Другої світової війни.

Починаючи з 1930-х рр. Японська імперія, яка володіла Кореєю та низкою тихоокеанських островів, здійснювала політичну та військову експансію в Китай. Формально японсько-китайська війна розпочалася в 1937 р., однак до того часу японці вже встигли окупувати китайську Манчжурію і проголосити на цій території державу Манчжоу-го. Японська експансія на континенті полегшувалася тим, що китайський уряд не мав ефективного контролю над територією: величезні регіони перебували під владою клік та комуністичної партії, Тибет жив власним життям, а Сіньцзян, Зовнішня Монголія і Тува перебували під потужним впливом СРСР.

Індокитай (В’єтнам, Камбоджа, Лаос) перебував під владою французької колоніальної адміністрації, Нідерландська Ост-Індія (Індонезія) – голландської, а Філіппіни належали США. Вся Індія (тоді з Пакистаном і Бангладеш), Бірма (М’янма), Бутан і території майбутньої Малайзії з Сінгапуром належали до британських володінь. Австралія була британським домініоном і управляла майбутньою Папуа Новою Гвінеєю. Безліч інших острівців і територій так само належала різним європейським державам і США. Затиснутий між французькими, британськими і голландськими володіннями, тільки Таїланд зберігав незалежність у цьому регіоні.

У більшості колоніальних володінь Південно-Східної Азії у першій половині ХХ століття сформувалися національно-визвольні рухи. Організації, на зразок Індійського національного конгресу (ІНК), вказували на підневільність населення своїх країн та на економічну експлуатацію метрополіями. Програмними максимами антиколоніальних рухів були здобуття незалежності та вигнання білих загарбників. Ідеологічною платформою цих організацій часто ставав націоналізм та різні ліві течії аж до комунізму та радянофільства включно.

Друга світова війна у цьому регіоні розпочалася серією вторгнень Японії у європейські та американські володіння. Першим став Індокитай на початку 1941 р. На той час ним керувала французька адміністрація, лояльна до колабораціоністського режиму Віші. Через посередництво Гітлера, ці французи належали радше до союзників Японії, аніж Великої Британії. Дуже швидко конфлікт був залагоджений шляхом збереження французької адміністрації під загальним управлінням Токіо за участі командирів японських військових баз в Індокитаї. Подібно до того, як Румунія і Болгарія в Європі, Таїланд вирішив за краще бути молодшим партнером загарбника, аніж його черговою жертвою. У грудні 1941 р. Японія почала завоювання американських (Філіппіни) та британських (Гонконг, Малайя) територій. У наступному році японці завоювали Індонезію (Ост-Індію), контроль над якою досі зберігав лондонський еміграційний уряд Нідерландів.

Воюючи проти США і Великої Британії, Японія була офіційним союзником Німеччини, але при цьому до літа 1945 р. зберігала мирні відносини з СРСР. У Європі аналогічну позицію займала Болгарія. А от Фінляндія – навпаки: разом з німцями воювала проти Радянського Союзу, і при цьому не псувала відносин зі США. Отакі «лакуни» існували в протиборчих коаліціях Другої світової війни.

Отже до середини 1942 р. Японія окупувала американські Філіппіни, нідерландську Ост-Індію та низку британських територій, включаючи Бірму. Японці стояли на кордоні з Британською Індією і це була їх наступна ціль. Окупаційний режим на різних територіях відрізнявся. В Індокитаї японці довірили управління старій колоніальній адміністрації (французам). У Китаї вони створювали маріонеткові уряди, зокрема національно-сепаратистські: маньчжурський і монгольський. Більшість інших територій перебували під прямим управлінням власне японської адміністрації.

panasiatic

Японський плакат 1943 р., що зображує боротьбу азійських народів проти західного колоніалізму

Ускладнення на фронті та в тилу змусили японців шукати шляхів порозуміння з корінним населенням окупованих ними країн. У цьому вони були схожі на німців, і навіть перевершили їх. Так само, як німці прагнули зіграти на антирадянських настроях європейців, японці намагалися скористатися з антиколоніальних устремлінь азіатів. Почалося зі створення тубільних структур поліції та самоврядування, а завершилося організацією національних армій та урядів. Під гаслом «Азія для азіатів!» японці пропагували «велику східно-азійську сферу взаємного процвітання», яка мала згуртувати «визволені» народи під проводом Токіо. За прикладом маріонеткових державок на окупованій території Китаю японці проголосили в 1943 р. незалежність Бірми і Філіппін. У жовтні того ж року вони визнали Тимчасовий уряд вільної Індії (поки що еміграційний). В Індокитаї японці до останнього користувалися послугами французької адміністрації, але після «Дня Д» на неї вже не можна було покладатися, і на початку 1945 р. окупанти розігнали французів та проголосили Королівство Кампучія, В’єтнамську Імперію та Державу Лаос. Останнім акордом стала мовчазна згода на проголошення незалежності Індонезії 17 серпня 1945 р. Ці ініціативи насправді дуже допомогли азійським народам в їх майбутній боротьбі за самовизначення. Натомість, запізніле визнання німцями Українського національного комітету (УНК) Павла Шандрука та інших національних представництв народів СРСР вже не мало жодного значення.

Антиколоніальні рухи Південно-Східної Азії обрали різні стратегії під час Другої світової війни. Частина лідерів вважали, що японське нашестя дарує шанс назавжди позбутися європейських колонізаторів. Вони активно співпрацювали з японською окупаційною адміністрацією і намагалися витиснути зі співпраці по-максимуму. Під час успіхів Японії ці національні представники прагнули знайти своїм народам місце у «великій східно-азійській сфері взаємного процвітання» під егідою Токіо. Коли ж відкрилася перспектива перемоги антигітлерівської коаліції, вони сподівалися отримати від японців власні держави та збройні сили, щоб було з чим зустрічати повернення західних колоніальних військ. Майбутнім союзником після поразки Японії часто уявлявся СРСР. Це нагадувало мотивацію творців СС дивізії «Галичина»: німці як перехідна ланка до власної боротьби проти Москви, або до боротьби у союзі із західними демократіями.

Інша частина національних лідерів Азії стали на шлях партизанської боротьби проти японських окупантів. Майже скрізь японці відзначилися брутальністю у ставленні до місцевого населення, а експлуатація ними людських та природних ресурсів окупованих країн виявилася навіть більш хижацькою, ніж європейцями/американцями до війни. Стаючи на шлях боротьби з японцями, лідери національно-визвольних рухів не мали шансів на швидку перемогу, але сподівалися заслужити максимальну підтримку своїх народів на перспективу. При цьому, деякі партизани підтримували таємні дружні відносини зі співвітчизниками на японській службі («колаборантами»), деякі з антигітлерівською коаліцією (колишніми колонізаторами), а інші були комуністами і просто виконували вказівки з Москви. Найближчим аналогом партизанської стратегії азіатів у нас була боротьба УПА з її тактичними союзами і загальною антирадянською спрямованістю.

Ще одна частина лідерів антиколоніальних рухів намагалася використати сутужне становище європейських метрополій під час війни, щоб виторгувати поступки у національному питанні. Передусім це стосується Індії, більшість території якої не була окупована Японією. Частина лідерів ІНК вважали, що Лондон мусить віддячити за значний внесок їх країни у перемогу над ворогом. І справді, у складі британських збройних сил воювали 2,5 млн. індійців. Вони відзначилися на всіх британських фронтах від Франції до Сінгапуру. Інші намагалися шантажувати колоніальну владу акціями громадянської непокори у разі відмови негайно задовольнити національні вимоги. Якщо ми порівняємо британську адміністрацію Індії з радянським керівництвом, то шукати українських аналогій Махатмі Ганді буде марно. У державі Сталіна була неможлива опозиція, яка б виставляла владі якісь попередні умови своєї підтримки Червоної Армії. Звісно, багато українців сподівалися, що вони заслужили на краще життя після війни. Москва підігрівала ці сподівання, але уникала того, щоб опинитися в позиції заручниці народних очікувань.

Розрахунки українського визвольного руху використати у власних цілях Другу світову не принесли очікуваних результатів. Від німців не домоглися ані політичного заступництва, ані допомоги в організації власного війська. Повстанська тактика виявилася безплідною. Західні демократії так і не розпочали сподіваної війни проти СРСР. Сталін вийшов переможцем і жорстоко покарав українців, що боролися проти нього зброєю і словом, – тих, кого змогли дістати каральні органи і спецслужби. Всі, хто ризикнув зробити ставку на гітлерівську Німеччину, і сьогодні не позбулися тавра «зрадників».

Натомість, для національно-визвольних рухів Південно-Східної Азії Друга світова війна відіграла справді доленосну роль. Усі колишні колонії, про які вище йшлося, незабаром отримали незалежність: деякі внаслідок збройної боротьби (наприклад, Індонезія, В’єтнам), інші в результаті мирних угод з метрополіями (наприклад, Індія, Бірма, Філіппіни). І в першому і в другому випадках це стало можливим завдяки досвіду участі у Другій світовій війні.

Лідер індонезійського національного руху Сукарно під час окупації Ост-Індії поводив себе як слухняна японська маріонетка. Однак його гасло: «ми висадили насіння, нехай японці його вирощують» – цілком себе виправдало. Створені за допомогою японців органи самоврядування та військові формування знадобилися у війні за незалежність проти Нідерландів (1945–1949 рр.). «Колаборант» Сукарно став національним героєм і першим президентом Індонезії.

aun-san

Пам’ятник Аун Сану в сучасній М’янмі

У 1943 р. міністр оборони маріонеткового уряду «Держави Бірма» Аун Сан створив бірманську армію, призначену для боротьби на боці японців проти британських та американських військ. Паралельно Аун Сан таємно координував діяльність бірманських антияпонських партизанів і невдовзі встановив зв’язок із британською розвідкою. У 1945 р. на чолі своєї армії Аун Сан підняв повстання проти японців, чим сприяв поверненню британських військ. Після війни він спокійно виконував обов’язки в апараті британського губернатора Бірми, був радником з питань оборони та зовнішніх справ. На цій посаді Аун Сан займався врегулюванням питань юридичного оформлення незалежності Бірми, і напевно міг стати першим президентом країни, якби не загинув під час замаху. Пікантності ситуації додає той факт, що з кінця 1930-х рр. Аун Сан був ще й лідером комуністичного руху Бірми.

В’єтнамські комуністи на чолі з Хо Ши Міном стали на шлях безкомпромісної боротьби проти франко-японської адміністрації Індокитаю. В умовах Другої світової війни В’єтмінь загартувався, і це дозволило йому вести успішну боротьбу проти французів після 1945 р. В’єтнамці, по-суті, зуміли досягти того, чого не вдалося УПА.

Чимало політичних та військових лідерів народів Південно-Східної Азії, які співпрацювали з японцями, змогли уникнути суворої відповідальності за «колабораціонізм» і навіть продовжували відігравати певну роль у політичному житті своїх країн. Лідер маріонеткової прояпонської філіппінської держави Хосе Лаурель після війни продовжив займатися політикою і навіть відвідав з дипломатичною місією США. А президентом незалежних Філіппін у 1946 р. став Мануель Рохас, який під час японської окупації підтримував режим Лауреля. Таких прикладів було достатньо і в Індії, і у Південному В’єтнамі.

Напевно, найбільш драматичною біографією тієї доби можна вважати життя Субхас Чандра Боса. У міжвоєнний час Бос належав до провідних лідерів індійського національного руху, разом з Махатмою Ганді та Джавахарлалом Неру. Короткий час він навіть очолював ІНК (1938–1939 рр.). На відміну від колег, Бос вирізнявся більшим радикалізмом і вважав, що Індія має вести збройну боротьбу проти британського панування. На початку Другої світової війни його заарештували, однак Босу вдалося втекти до Афганістану. Він сповідував націоналістичні та соціалістичні погляди і симпатизував СРСР. На його думку, саме Радянський Союз мав посприяти визволенню Індії.

У період 1939–1941 рр. зберігалися високі шанси на спалах війни між Великою Британією (до 1940 р. у союзі з Францією) та СРСР – як явним пособником Німеччини. Що цікаво, на цей конфлікт сподівалися як окремі діячі індійського національного руху, так і українського; при цьому вони бачили своє місце по різні боки барикад. Президент УНР в екзилі В’ячеслав Прокопович та представники ОУН у Франції (наприклад, Олександр Бойків) сподівалися на англо-французьку інтервенцію в Радянську Україну, а Субхас Чандра Бос – на вторгнення СРСР у Британську Індію.

У той час, коли Бос перебував у Афганістані, Німеччина займалася консолідацією антизахідної коаліції. Восени 1940 р. Берлін, Рим і Токіо уклали Троїстий пакт і незабаром затягнули туди Угорщину, Румунію та Болгарію. На переговорах у Берліні Ріббентроп намагався схилити Молотова також приєднатися до гітлерівського блоку. Німці заманювали Москву перспективою розподілу британських колоніальних володінь в Азії. Отже посольства країн Троїстого пакту в Кабулі всіляко заохочували відправку Боса до СРСР. Сталін, який досі активно допомагав Німеччині воювати з Великою Британією, але формально зберігав у війні нейтралітет, вагався чи погодитись йому на авантюру. Врешті Боса перевезли до Середньої Азії, а звідти потягом відправили до Москви. Очевидно, на той момент радянське керівництво не наважилося використати індійську карту, тому невдовзі Бос відлетів з Москви до Берліну.

mark

Німецька поштова марка, присвячена індійським легіонерам

Після початку німецько-радянської війни і приєднання СРСР до антигітлерівської коаліції Бос залишався у Берліні. Нацисти використовували його для пропаганди, спрямованої на індійських солдатів Британської імперії. Бос вів радіоефіри та брав участь у створенні 950-го індійського добровольчого легіонерського полку Вермахту з числа військовополонених (у 1944 р. реорганізований в Індійський добровольчий легіон військ СС «Вільна Індія»). Між іншим Бос особисто зустрічався з Гітлером, і ця зустріч широко висвітлювалася у нацистських засобах масової інформації. Від німців Бос сподівався отримати дозвіл на створення еміграційного уряду Індії та розраховував, що Вермахт зможе наблизитись до його батьківщини через Кавказ.

Після Сталінградської битви на початку 1943 р. Субхас Чандра Бос втратив надію досягти чогось за допомогою німців, та й нацисти вирішили, що індійський лідер буде корисніший японським союзникам, які завоювали Бірму і стояли на порозі Індії. У тому ж році Боса відправили назад в Південно-Східну Азію, але, зрозуміло, вже за іншим маршрутом. Німецький підводний човен таємно перевіз Боса до узбережжя Мадагаскару, де він пересів на японську субмарину і продовжив свій шлях до Суматри. З Індонезії до Токіо Боса доставили на японському літаку.

Японці залучили Боса до створення з британських військовополонених Індійської національної армії (ІНА). Незабаром Японія визнала Тимчасовий уряд вільної Індії у Сінгапурі; ще за три місяці адміністрації «Азад Хінд» («Вільна Індія») передали в управління окуповані Андаманські та Нікобарські острови Британської Індії. Уряд вільної Індії оголосив війну Великій Британії та США. У Бірмі підрозділи ІНА воювали на боці японців проти британських сил, основою кадрового складу яких також були індійці. Ситуація нагадувала братовбивче протистояння українців з СС дивізії «Галичина» українцям 3-го Українського фронту РККА під Бродами майже у той самий час (літо 1944 р.). Аналогічно з українцями, індійців у складі збройних сил держав Осі було незрівнянно менше, ніж на боці антигітлерівської коаліції (за весь час через ІНА пройшло всього близько 43 тис. осіб). Вони були політично мотивованими, і сподівалися, що за підтримки союзника визволяють батьківщину від давнього поневолювача.

Наприкінці війни Бос вважав, що естафету антибританської боротьби у Японії все ж перехопить СРСР. Звертаючись до індійців у військах СС навесні 1945 р., Бос закликав їх складати зброю не перед англо-американцями, а перед Червоною Армією. Для українців ситуація виглядала діаметрально протилежною: вояки Української національної армії (УНА) Павла Шандрука обирали полон британців та американців як порятунок від сталінської помсти. Після капітуляції ІНА у Бірмі, Субхас Чандра Бос намагався вилетіти до Маньчжурії, зайнятої Червоною Армією. За офіційною версією, літак, в якому той подорожував, розбився на Тайвані 18 серпня 1945 р.

netajistatueamritsar

Пам’ятник Субхас Чандра Босу в сучасній Індії

Після перемоги над Японією, британська адміністрація Індії планувала жорстоко розправитися із захопленими «колаборантами» з ІНА та «Азад Хінд». Однак, на диво, за своїх вчорашніх противників-співвітчизників масово заступилися військовослужбовці індійських підрозділів британської армії. Для них полонені вояки ІНА були політв’язнями, а покійний Субхас Чандра Бос – героєм. Під безпрецедентним тиском індійського суспільства японських «колаборантів» помилували та звільнили. У подальшому вони відігравали помітну роль у житті незалежної Індії. Наприклад, капітан ІНА та міністр з жіночих справ уряду «Азад Хінд» Лакшмі Сахгал після війни стала активісткою Комуністичної партії Індії (марксистської) і депутаткою верхньої палати парламенту.

У сучасній Індії ім’я німецького і японського «колаборанта» Субхас Чандра Боса занесене до пантеону національних героїв. У кількох містах країни йому споруджено пам’ятники, на його честь названо міжнародний аеропорт у Калькутті. Гасло «Jai Hind!» («Слава Індії!»), яке Бос колись запровадив у ІНА, набуло поширення у сучасній індійській армії.

Боротьба Субхас Чандра Боса не була успішною, так само як і боротьба УПА та УНА. На відміну від Романа Шухевича, Бос не став бійцем «на два фронти», а цілком покладався на лідерів коаліції, що програла у Другій світовій війні й була справедливо затаврована злочинною. Причому покладався одразу на обох лідерів цієї злощасної коаліції. Його вояки вбивали співвітчизників тільки тому, що ті боронили від японців Британську імперію. Напевно, на загальному фоні вже менш обтяжуючою обставиною виглядає те, що Бос захоплювався тоталітарним Радянським Союзом, покладаючи сподівання також на цю державу. Попри все, в Індії постать Боса чомусь не вважають більш конроверсійною, ніж в Україні постать командира УПА. Бос боровся за незалежність Індії, і цього факту індійцям виявилося досить.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору