English
РусскийПродовження (початок публікації )
Міхаель Мозер
професор слов’янської філології на кафедрі славістики Віденського університету; почесний доктор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, почесний професор Національного університету „Києво-Могилянська академія“.
Від ЛІКБЕЗУ. Це завершення академічної статті, тому посторінкові виноски доються у квадратних дужках, а наприкінці повний список літератури до усієї статті. З урахуванням дати публікації (2022) ми вважаємо її частиною європейського бачення мовної ситуації в Україні на початок повномасштабної агресії рф.
ПОПЕРЕДНЯ ПУБЛІКАЦІЯ: https://likbez.org.ua/istoriya-ta-suchasnist-rosijskoyi-movy-v-ukrayini-oglyad-2.html
- Ситуація після 1917 р.
Після розпаду царської імперії 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку; поперемінні роки тимчасової української незалежності призвели до підвищення статусу української мови, яка стала державною мовою і буда запроваджена у школах. Ці нововведення мусили взяти до уваги навіть більшовики, які спершу відхиляли українську мову як «контрреволюційну» мову (Yefimenko 2017). Тому українська мова отримала підтримку й у перші роки існування Радянського Союзу, при чому все-таки в Україні дійсно ефективний період у межах радянської політики на початковому етапі так званого «укорінення» (первинно «націоналізація») був обмежений 1925–1929 рр., меншою мірою ще до 1933 р. В якості обґрунтування цієї політики, яка була запроваджена по усьому Радянському Союзі, Сталін проголосив у 1923 р., що необхідно, щоб радянська влада з огляду на рани, які зазнали впродовж минулих воєн, повинна здійснити «змичку» переважно російськомовних міст з сільськими територіями, де часто розмовляли іншими мовами (пор. щодо передісторії Yefimenko 2017). Водночас Сталін чітко показав, що ця політика є тимчасово обмеженою – не інакше як так звана «Нова економічна політика» (Moser 2016: 482–487).
Згідно з першим радянським переписом 1926 р. на території Української Радянської Соціалістичної Республіки жило 2,7 млн. росіян, це – 9,2% населення; приблизно четверта частина – це іммігранти першого покоління. У західній Україні та Бессарабії на той час усе ще були лише невеликі російськомовні групи населення, а саме десь 60000 осіб. Між переписами 1897 р. і 1926 р. безперервно відбувався в Україні процес урбанізації. Він усе більше захоплював українське населення, так що росіяни складали лише 25,1% міського населення на противагу 47,4% українців (у сільських регіонах жило близько 5,6% росіян в Україні). В той час 5,5% українці називали російську своєю рідною мовою (24,4% у містах, 3,2% у селі), крім того, було 22,6% євреїв (Kravtsiv u.a. 1993/2021; про урбанізацію див. детальніше Krawtschenko 1986: 47–56 u.a.).
У 1929 р. народний комісар освіти України Микола Скрипник виокремив одним з основних завдань «українізацію» «напівзрусифікованих працівників», які розмовляли «ломаною, напівукраїнською мовою» (отже, «суржиком», М. М.). «Вимушену українізацію російської частини робітників як і загалом російських робітників і селян» він категорично виключив, після того як Московська центральна влада попередила про це (див. Moser 2016: 501).
У 1933 р. політику українізації замінила масивна хвиля русифікації, яка передусім у 1933-1939 рр. переросла в державний терор. Майже усі, хто у роки укорінення виявилися протагоністами розбудови української мови і культури, були клеймовані як «буржуазні націоналісти» і потрапили у штрафтабори; більшість були там закатовані. Багато мільйонів селян, які продовжували формувати несучу колону української мови, були знищені політично керованою голодною катастрофою (яку пізніше назвали «голодомор») (Shapoval 2017: див. також Shevelov 1989).
У 1938 р. було запроваджено обов’язковий предмет «російська мова» у школах України. В той час як цей крок з огляду державно-політичної організації СРСР мало дивував, то надане Нікітою Хрущовим пропагандистське обґрунтування є однозначним твердженням того, що ця міра розглядалася як подальший крок у боротьбі проти так званого «буржуазного націоналізму» українців:
Товарищи, сейчас все народы будут изучать русский язык, потому что русские рабочие, в первую голову рабочие Питера и рабочие Москвы, подняли в октябре 1917 года знамя восстания. (Продолжительные аплодисменты). Русские рабочие показали пример рабочим и крестьянам всего мира, как надо бороться, как надо расправляться со своими врагами и как надо завоевывать свою свободу. (Продолжительные аплодисменты). […] Враги народа- буржуазные националисты знали силу и влияние русского языка, русской культуры. Они знали, что это – влияние большевизма, влияние учения Ленина-Сталина на умы украинского народа, украинских рабочих и крестьян. (Продолжительные аплодисменты). Поэтому они вытравливали из школ русский язык. […] Украинский народ, который вместе с русскими рабочими и крестьянами на протяжении многих веков боролся со своими врагами, до конца предан общим стремлениям рабочего класса советской страны. Он кровными узами связан с великим русским народом и будет вместе с ним бороться под знаменем Ленина-Сталина за полную победу коммунизма. (Бурные аплодисменты). (Хрущув 1938).
Лише після Другої світової війни території Галичини, Північної Буковини і Закарпаття стали радянськими. В той час, як у цих областях українська мова твердо стояла на ногах і міграція російськомовних у ці райони не набула масового характеру, російська мова відігравала і там значну роль. Це особливо стосувалося як міст з розвиненою промисловістю, так і місць з особливо сильною присутністю військових (пор. напр. до міста Львів після 1944 р.; Risch 2011:20: 41–42). Військо загалом зіграло значну роль у русифікації перед усім чоловіків, які часто на великій віддалі від України були змушені нести службу.
В Україні ще більше посилився переважно міський характер росіянського населення: у 1926 р. у містах України жило 50,1% росіян, у 1959 р. – 81,0%, у 1989 р. – 88,0%. Особливо сильним був приріст на Донбасі (Галушко 2012: 336). Загалом частка російського населення в Україні подвоїлася після Другої світової війни, в той час як усе більше українців (не без політичної участі) мігрували в інші радянські республіки. При цьому російська мова підтримувалася в Україні, як і в інших республіках Союзу, мігрантами іншої етнічної приналежності [На цьому наголошував в розрізі загального пострадянського простору Павленко (2008:283) і ін. В Україні цей приріст залишався проте на низькому рівні: У переписі населення 2001 р. лише 4,9% населення визнали приналежність до іншої, ніж українська чи російська національність; від них потрібно повністю відмінусувати частку автохтонних меншин, напр. 0,5% молдаван 0, 3% румун, 0,5% кримських татар, 0,4% болгар, 0,3% угорців, 0,3% поляків, 0,2% греків. Навіть серед 0,6% білорусів і 0,2% євреїв точно були численні резиденти, як і багато приїжджих. Загалом налічувалося 130 національностей.]. У 1958 р. було скасовано обов’язкове вивчення союзних мов на території усього Радянського Союзу.
Після перепису населення 1989 р. частка росіян становила уже 22,1% з 51,4 млн., а саме: у Луганській області – 44,8% (2001: 39,0%), Донецькій – 43,6% (2001: 38,2%), Харківській – 33,2% (2001: 25,6%). У Криму, який було приєднано до Української РСР лише у 1954 р., росіяни становили більшість з 67% (2001: 58,3%). Частка росіян, які перебували у 1989 р. у Українській РСР і були народжені за межами цієї території, налічували 43,4% (Kravtsiv et. al. 1993/2021; Галушко 2012: 336–337).
Перед усім великі міста залишалися центрами русифікації, чому значно сприяла радянська мовна політика, яка на основі пропаганди російської мови як так званої «другої рідної мови» усе більше працювала над створенням єдиного «радянського народу». Програма, між іншим, була викладена у 1962 р. у пам’ятній програмній редакційній статті у журналі Вопросы языкознания, у якій цитували промову Нікіти Хрущова про програму КПРС 1961 року:
Значение русского языка для народов Советского Союза не ограничивается и ролью межнационального языка. Внутри многих советских наций русский язык обслуживает определенные (кстати сказать, наиболее важные) сферы деятельности общества. Н. С. Хрущев в своем докладе о Программе КПСС остановился на этом положении: «Нельзя не отметить растущее стремление нерусских народов к овладению русским языком, который стал фактически вторым родным языком для народов СССР, средством их межнационального общения. Приобщения каждой нации и народности к культурным достижениям всех народов СССР и к мировой культуре. Происходящий в жизни процесс добровольного изучения русского языка имеет положительное значение для развития межнационального сотрудничества» (Вопросы языкознания 1962: 6).
Відповідно до програми КПРС 1961 р. метою було створення «[…] соціалістичної за змістом, національної за формою культури народів СРСР» (там само: 3). Наголошувалося на «зближенні» («сближение») культур, розвитку загальної для усіх радянських націй інтернаціональної культури «общая для всех советских наций интернациональная культура». Наголошувалося на необхідності розкрити зміст терміну «друга рідна мова» («раскрыть содержание термина «второй родной язык»»; там само).[ Як приклад називали: «Так, многие народности Памира (бартангцы, вахэнцы, зебаки, ишкашимцы, рушанцы, сарыкольцы, азгулямцы и др.) в таджикском языке обрели вторую родную речь. Для большинства народностей нашей страны вторым родным языком стал русский» (там само: 5).]
Визначним у цій напрямок формуючій статті було те, що 130 мов Радянського Союзу поділили на три категорії, а саме ті, що «з багатою літературною традицією» (там само), «прежде всего великий русский язык, а также языки наций, составляющих союзные республики, такие, как армянский, грузинский, латышский, литовский, эстонский и др.» (там само), тоді «языки, функции которых не вышли за круг локальной производственной и семейной сферы […]», про які зауважили: «их носители в качестве орудия общения употребляют другие, более распространенные языки» (там само: 5), зрештою «группа языков, которые, с одной стороны, также довольно ограничены в перспективах дальнейшего расширения сферы своего употребления», при цьому малися перед усім на увазі «языки многих наций и национальностей, входящих в российскую федерацию», про які зауважено: «Характерным для их развития является дальнейшее обогащение и совершенствование литературных языков […] Вместе с тем и для этих народов русский язык становится вторым родным языком» (там само).
Українська мова як мова другої за чисельністю мовців в межах Радянського Союзу не була жодним словом згадана у статті (як і білоруська). Уважні спостерігачі, які перечитали й долучену до статті анкету, визначили, що там сформульовано питання, яке не прогнозувало нічого доброго ні для української, ні для білоруської мови: «Каковы перспективы и возможности объединения близкородственных литературных языков?» (там само: 6). Україна і Білорусія згадувалися конкретно виключно в контексті такого бажаного предмета дослідження: «процессы развития живого разговорного языка [йшлося про російську мову, М. М.] […] в старых городских центрах в условиях родственно-языкового окружения (например, в городах Украины и Белоруссии)» (там само: 8).
Помітним знаком протесту проти радянської політики русифікації цих років був трактат Інтернаціоналізм чи русифікація уродженця Донеччини Івана Дзюби, який після 1965 р. циркулював у Самвидаві й уперше з’явився у 1968 р. у журналі Сучасність, який на той час видавали у Мюнхені (про мовні аспекти руху протесту так званих шестидесятників див. Bellezza 2017). Реакцією на усе більші протести стала нова хвиля русифікації, яка була ініційована у 1972 р. Першим секретарем Комуністичної партії України Володимиром Щербицьким (Solchanyk 1983), який залишався на посаді до розвалу Радянського Союзу. Особливу увагу тепер звертали на те, щоб «підняти» російську мовну культуру в Україні (Ижакевич 1976).
Частка українців, які називали російську мову рідною, через це безперервно зростала (у 1979 р. – 10,9%; у 1989 р. – 12,24%; у 2001 р. – 29,6%) (Kravtsiv et. al. 1993/2021). Натомість частка російського етнічного населення зменшилася до 2001 р. на 17,2% (в абсолютних цифрах близько 8,3 млн. осіб).
За останні роки значно зменшилася статистично охоплена частка етнічних росіян в Україні. Визначальним є, очевидно, не лише той факт, що з 2014 р. не було охоплено опитуваннями особливо велику частку російського населення, яке проживало на непідконтрольних Україні територіях в анексованому Криму та окупованих Донецькій та Луганській областях, а також вільний вибір етнічної ідентичності, особливо серед великої кількості осіб змішаного походження. Опитування населення, проведене одним з чотирьох найбільших інститутів дослідження громадської думки країни (КМІС, Рейтинг, SOCIS і Центр Разумкова) у березні 207 р. (14000 респондентів) виявило, що тоді лише 6,3% населення зазначили російську національну ідентичність («Національна ідентичність: Росіянин») (на противагу 90.6% «Українець», 2,7% «Інша» і 0,4%, які не ідентифікувалися: Чех & Гринів 2017). Лише у Харківській області (13,8%), Одеській (12,9%), Запорізькій і Дніпропетровській (12.2%) як і Донецькій (20,5%) частка таких становила понад 10%, у Миколаївській та Херсонській областях – біля 7,6%, у місті Київ – біля 5,6%, і в інших місцях – менше 3%. Поділ на вікові групи чітко визначає: 18–24-річні – 2.8%, 25-35-і – 4,2%, 36–45-і – 5,1%, 46–55-і – 6,8%, 56+ – 9,1% (там само). Те ж саме опитування виявило, що мовна поведінка населення змінилася набагато менше (див. наступний розділ), але й те, що усе менше українок та українців закликали до підвищення статусу російської мови до другої державної мови.
- Щодо сучасної мовної ситуації [на 2020 рік]
Щоб описати найактуальнішу мовну ситуацію, я спираюся на результати різних опитувань, які доповнюються результатами мовного моніторингу громадської організації «Простір свододи» (останній перепис населення відбувався у 2001 р., а той, що мав проводитися у 2011 р. постійно переносили з різних причин). Усі результати базуються на власних даних і, зрозуміло, не повністю відтворюють реальність. Щодо мовних опитувань з 2014 р. варто враховувати, що вони не охоплювали Крим і не контрольовані Україною території. [Цікавими є також статистичні дані проєкту, проведеного під керівництвом Ульріха Шмідта в університеті Ст. Галлен «Український регіоналізм: дослідницька платформа» (University of St Gallen 2013 і 2015), щодо мовних аспектів див. Besters-Dilger (2019). Гарні можливості порівняння пропонують результати проєкту INTAS-Projekt «Мовна політика в Україні: антропологічний, лінгвістичний і подальші перспективи», проведеного під керівництвом Юліани Бестерс-Дільгер, які опубліковано у 2009 р. (Besters-Dilger 2009).]
Відповідно до опитування, проведеного Фондом Ілька Кучерова «Демократичні ініціативи» і Центром Разумкова у серпні 2020 р., 73,4% опитаного населення (2018 респондентів, похибка 2,3%) називають українську мову рідною («рідна мова»), 22% – російську, 1.7% – інші мови. Значними є й регіональні відмінності. На заході й у центрі переважає українська мова (96% і 88,7%), на півдні – рівновага (43–44%), на сході переважає з незначним відривом російська мова як рідна (49,7% по відношенню до 44,3% української мови) (Простір 2020: 14–15) [Решта опитуваних не могли чи не хотіли відповідати]. При цьому, визнання української мови як рідної за останні роки постійно зростає, як і у порівнянні з даними, зібраними Центром Разумкова у 2011 р. і 2016 р. (див. Moser 2017: 181):
| Рідна мова – укр. | Рідна мова – рос. | Інші | |
| 2020 | 73,4% | 22% | 1,7% |
| 2016 | 68,8% | 27% | 1,7% |
| 2011 | 61% | 36% | 2% |
Дані щодо рідної мови істотно відрізнялися від реальної мовної поведінки, оскільки вираз «рідна мова» асоціювався з різними значеннями. Опитування центру «Соціальний моніторинг» та Інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка у січні 2020 року (2003 респонденти) виявило, що 23,7% опитаних розмовляють вдома виключно українською мовою, 11% переважно. Виключно російською розмовляє 13,5%, переважно російською – 14,5%, обома мовами у рівній мірі – 23,7%, й, очевидно, іншою мовою – 0% (Простір 2020:17). Опитування Фонду Ілька Кучерова «Демократичні ініціативи» як і Центру Разумкова у вересні 2020 р. залишили вибір лише між українською та російською мовами; при цьому 60,9% висловилися за українську мову і 36% – за російську, 1,4% – за іншу мову. Опція за українську мову значно переважала у відповідях респондентів як на заході, так і центрі країни (95,8% і 76%) (Простір 2020:19); проте на півдні переважала опція за російську мову з 65,1% по відношенню до 29,9%, на сході навіть з результатами 74,4% у порівнянні з 21,8%. Порівняймо результати першого опитування зі схожими опитуваннями Центру Разумкова 2005 і 12015 рр. [Вище назване опитування населення у березні 2017 р. було у тренді. Відповідно до його результатів, 50,5% розмовляли вдома українською, 24% – російською і також 24% – обома мовами (1,35 – іншою мовою) (Чех & Гринів 2017). Усі тенденції у згаданому опитуванні взято з проєкту Фонду Фольксваген (Зализняк 2020: 73).]:
| Мова спілкування у сім’ї – укр. | Мова спілкування у сім’ї – рос. | Мови спілкування у сім’ї –
рос. й укр. |
Інші | |
| 2020 | 37,3%,
перев.: 11% |
13,5%,
перев.: 14,5% |
23,7% | 1,4% |
| 2015 | 44%,
перев.: 5% |
13%,
перев.: 11% |
25% | 1,4% |
| 2005 | 39%,
перев.: 7% |
28%,
перев.: 10% |
15% | 1% |
Ці дані дозволили констатувати, що упродовж останніх років простежується тенденція від використання російської мови у сімейному колі до двомовного сімейного спілкування.
Дещо інша картина вимальовується, коли залучаємо результати довгорічного ряду опитувань Київського інституту соціології Національної Української Академії Наук: на запитання щодо мови спілкування у сім’ї («Якою мовою (мовами) Ви переважно спілкуєтеся у Вашій родині (вдома)») виявили опції «лише українською», «лише російською», «українською і російською рівномірно (залежно від обставин)» й «іншою мовою» (Інститут соціології 2020: 485, про ключові дані опитування 442). Відповідно до цих опитувань, частка виключно україномовного спілкування у сім’ї передусім з 1992 року, як і упродовж наступних років після 2014 р. значно зросла, і, власне, за рахунок двомовної комунікації. Частка російськомовного спілкування незначно зменшилася, незважаючи на результати 2014 р. (усі дані у відсотках; не враховані «інші мови» та «дані відсутні»):
| 1992 | 2000 | 2004 | 2008 | 2013 | 2014 | 2018 | 2019 | 2020 | |
| Українська | 36,8 | 39,1 | 38,4 | 42,0 | 38,7 | 43,2 | 43,8 | 45,0 | 50,8 |
| Російська | 29,0 | 36,0 | 34,3 | 36,8 | 37,9 | 31,2 | 31,4 | 30,2 | 27,6 |
| Укр. / рос. | 32,0 | 24,8 | 26,3 | 19,9 | 22,8 | 24,7 | 24,8 | 24,1 | 21,3 |
Поза сім’єю, особливо на робочому місці, згідно зі згаданим опитуванням у вересні 2020 р., 57,2% розмовляли українською мовою, 16,2% – українською і російською, 24,1% – російською. Як очікувано, і тут простежуються регіональні відмінності. На заході переважає українська мова з 95,4%, у центрі протиставляються українська мова з 69,4%, двомовність з 20,2% і російська мова з 8,7%, на півдні домінує російська з 47,5% , на сході – аж з 56,5% (Простір 2020: 20–21). Саме у цій сфері можна виокремити чітку динаміку. У порівнянні з опитуваннями Центра Разумкова у 2005 і 2015 рр. виявлено (Moser 2017: 184), що відбувався перехід передусім до використання української мови за рахунок двомовності. Водночас частка російської мови навіть незначно зросла, однак на основі значного спаду у порівнянні з даними 2005 р.:
| Розмовна українська мова | Розмовна російська мова | Розмовні українська і російська мови | Інші | |
| 2020 | 57,2% | 24,1% | 16,2% | 1,4% |
| 2015 | 40%,
перев.: 6% |
12%,
перев.: 11% |
29% | дані відсутні |
| 2005 | 37% | 37% | 21% | дані відсутні |
Далі варто коротко зобразити найважливіші мовно-політичні погляди населення та конкретні мовно-політичні заходи в Україні.
В опитуванні у грудні 2019 р. Фонд Ілька Кучерова «Демократичні ініціативи» і Центр Разумкова виявили, наскільки населення погоджується з висловлюванням, що українська мова є символом самостійності України. 81% підтвердили (55% «повністю погоджуюся», 26% «швидше погоджуюся»), при чому підтвердила більшість в усіх частинах країни: захід (95%), центр (86%), південь (71%), схід (64%) (Простір 2020: 21–23). У цьому ж опитуванні виявили, який статус хотіли б опитувані надати російській мові в Україні. 69% висловилися за те, що українська мова має бути єдиною державною мовою в Україні, в той час як російська мова має вільно використовуватися у приватній сфері. Офіційний статус російської мови в окремих регіонах бажали б 15%, за підвищення статусу російської мови до другої державної висловилися, власне, 12% (для чотирьох регіонів дані виглядають наступним чином: захід – 92% – 4% – <1%, центр – 77% – 12% – 4%, південь – 51% – 27% – 14%, схід – 42% – 24% – 31%) (Простір 2020: 25–27). У 2005 р. лише 35% висловлювалися за українську мову як єдину державну мову без надання статусу регіональної мови російській, у 2015 р. – уже 56%. За російську як другу державну мову проголосували у 2005 р. 37%, а у 2015 р. лише 14%. З офіційним статусом російської мови в окремих регіонах погодилися у 2005 р. 20% опитаних, а у 2015 р. – 25% (Moser 2017: 185)[ Згадане опитування населення у березні 2017 р. підтвердило цю тенденцію. Тоді за підвищення статусу російської мови до другої державної висловилися 20,3% по усій країні: 10,5% у Києві, 52,1% на півдні і між 34,1% і 43,6% на півночі, у центрі, Харківській й Одеській областях (у порядку зростання). Загалом 77,3% висловилися за статус української мови як єдиної державної, а саме: 66,2% за вільне використання російської мови без офіційного статусу, 11,1% за офіційний статус російської мови в окремих регіонах (Чех & Гринів 2017).]. Отже, підтримка офіційного статусу російської мови з підвищенням до статусу державної чи регіональної разюче зменшилася упродовж останніх 15 років.
При цьому мовне питання, як і раніше, ніяк не відноситься до найважливіших проблем населення України. Опитування соціологічного інституту «Rating» у грудні 2020 р. (2000 опитаних) виявило, які три проблеми є найважливішими, з одного боку, для країни, з іншого – особисто для респондентів. Назвали такі теми, як економічна криза, корупція, війна на Донбасі, поодиноко також низький рівень освіти. Тема мови взагалі не була озвучена (можливо, поодиноко серед 1% «інші проблеми») (Рейтинг 2021: 9). Те, що мовна політика у політичному дискурсі відіграє набагато важливішу роль, ніж в особистому житті населення України, є тотожним з результатом попередніх років (Moser 2017: 186).
Але якщо мовне питання тематизують як таке, то проведене опитування у рамках проєкту Фонду Фольксваген під керівництвом Моніки Вінґендер (Monika Wingender, Justus-Liebig Universität Gießen) «Бі- і мультилінгвізм між інтенсифікацією і розв’язкою конфліктів. Етно-лінгвістичні конфлікти, мовна політика й контактні ситуації у пострадянських Україні та Росії» виявило наступне: 55% опитуваних думали, що українська і російська мови «мирно співіснують» (“peacefully coexist”), близько 25% висловилися, що обидві мови «частково конкурують» (“partially competing”) і 8,2% ствердили, що мови знаходяться «у стані конфлікту» (“oppose each other”) (Masenko 2020: 36). 58,3% опитуваних думають, що українська мова має стати «пануючою мовою в усіх комунікативних сферах», в той час як 25,2% висловилися за те, що Україна має «стати двомовною країною» (там само: 37), при цьому залишилося відкритим, що останнє може означати в деталях [Більш позитивне ставлення до двомовності було виявлено під час опитування, проведеного в рамках проєкту Ст. Галлен у 2010 і 2013 рр. (Besters-Dilger 2019: 192).].
Мовно-політичні ініціативи в Україні впродовж останніх років виступають за консолідацію української мови як державної. З багатьох сторін сильно розкритикований Закон про мову 2012 р. (щодо коментарів див. так. Masenko 2020: 34–35) було скасовано Конституційним судом України 28 лютого 2018 р. як такий, що суперечить Конституції, і замінено 16 липня 2019 р. законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної». При цьому забули той факт, що закон, який повинен підтримувати державну мову, був обіцяний вже у 2012 р. колишнім президентом Віктором Януковичем (Moser 2013: 374–385). Закон 2019 р. передусім спрямований на те, щоб забезпечувати україномовним їхнє право на інформацію і послуги державною мовою та створити передумови для повноцінного розвитку української мови в усіх сферах громадського життя (Простір 2020: 3). Наприклад, незважаючи на деякі винятки, мовою реклами в Україні має бути українська мова, наукові видання повинні укладатися державною мовою, англійською чи однією з офіційних мов ЄС (при цьому неукраїномовні публікації мають виходити з україномовним резюме); мовами наукових заходів передбачено переважно українську та англійську мови. У будівництві, у більшості випадків, мовою технічної і проєктної документації є українська мова, якщо задіяними є державні установи (за винятком наявності закордонних партнерів, відповідно до договору). Кореспонденція і діловодство спілок, партій та інших юридичних осіб ведуться з державними установами українською мовою, документація і кореспонденція у медичній сфері загалом повинні також бути українською мовою. У термінологічній галузі діють вимоги Національної комісії стандартів державної мови, яку було створено у листопаді 2019 р. (колегіальний орган з 9 членів, який встановлює і розвиває стандарти для перевірки мовних знань службовців в контексті зайнятих посад та для отримання громадянства) (Простір 2020: 3–4). Кардинальну зміну внесла зокрема стаття 30 Закону про мову, яка вступила в дію 16 січня 2021 р. Вона гарантує право отримувати інформацію і послуги українською мовою. Тут і сфера основної відповідальності уповноваженого за захист державної мови Тараса Кременя (який родом з Миколаївської області), до бюро якого у першому кварталі 2021 р. надійшло 1129 скарг щодо порушення Закону про мову (Кремінь 2021).
У шкільній освіті завершився 1 вересня 2020 р. перехідний період, визначений для запровадження україномовної освіти у тих середніх школах, де до 1 вересня 2018 р. шкільні предмети викладали іншими мовами (для шкіл, де мовою викладання є одна з мов ЄС, перехідний період діє до 2023/2024 рр.) (Простір 2020: 4). Українізація не стосується шкіл із кримотатарською мовою викладання, крім того і не початкових шкіл, у яких за бажанням батьків викладають мовами меншин. Також 16 січня 2020 р. у дію вступив Закон «Про повну середню освіту», який зобов’язує викладати державною мовою у середній школі (що дотепер діє для 96%). Для кримських татар та членів нацменшин, які розмовляють мовами ЄС, передбачено винятки: для таких викладання державною мовою у державних школах ведеться з 5-го класу обсягом 20% від загального навчального навантаження, при чому ця частка впродовж навчання у школі зростає до 60%. Для членів інших нацменшин викладання українською мовою у середній ланці школи становить 80%. Приватні школи можуть вільно вибирати мову навчання, але зобов’язані викладати учням державну мову відповідно до встановленого стандарту, тощо (Простір2020: 4–6). По усій країні у 2020/2021 н.р. 3,2% учнів навчалися російською мовою, 0,9% – іншими мовами (переважно румунською й угорською). У деяких областях частка учнів, які навчаються російською мовою, є значно вищою: Луганська область – 9,2%, Запорізька область – 13,5%, Харківська область – 21%. Близько 1,6% першокласників по усій країні навчаються російською мовою, близько 0,9% – іншими мовами; у Харківській області таких 8%, в Одеській області – близько 5% (там само: 43, 46). Варто додати, що російська мова у багатьох школах є значно більш представлена, ніж показують статистичні дані, так як чимало вчителів переходять під час уроків на російську мову (див. так. Простір 2020: 49, Данилевська 2020, Masenko 2020: 35)[ У згадуваних опитуваннях Київського інституту соціології з 2002 року запитували: «Яку мову, окрім української, на Вашу думку, необхідно обов’язково вивчати в загальноосвітніх навчальних закладах?». У 2002 р. 75,8% назвали російську мову, 81,9% англійську мову, 13,9% іншу мову. Частка російської мови з того часу значно знизилася, найбільш, звичайно, між 2013 і 2014 рр. з 68,7% до 50,8% і до 2020 р. до 38,7%. Частка англійської мови становила у 2002 р. 81,9%, у 2014р. і 2016 р. 89,3%, у 2020 р. 81,2%. 13,9% називали й інші мови у 2002 р., частка таких знизилася до 7,2% у 2020 р. Опитування, проведені в рамках згаданого проєкту Ст. Галлен у 2010 – 2013 рр. виявили таку картину: 83,4% опитаних вважали, що у школах має викладатися українська мова як навчальний предмет, 0.5% не погодилися. 52,9% зазначили, що російська мова має викладатися, 7,2% були протилежної думки. Більшої прихильності ніж російська мова (якою, як правило, і так володіють) отримала англійська мова: 57,2% заявили, що цю мову потрібно викладати, 6,4% не погодилися (Besters-Dilger 2019: 200).]. Відповідно до нового Закону про мову за державний кошт повинні надаватися громадянам безкоштовні курси української мови, крім того, також курси української мови за межами України і для жителів окупованих територій. Але до відповідного кабінету міністрів ще довго (Простір 2020: 6–7).
На запитання, чи вони погоджуються з твердженням, що «держава повинна сприяти подальшій імплементації Закону про мову у всіх сферах» («Ви погоджуєтеся чи не погоджуєтеся з думкою, що держава повинна сприяти подальшій імплементації Закону про мову у всіх сферах?»), відповіли згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології у кінці травня – початку червня 2020 р. (2000 респондентів) 66,5% стверджувально, в той час як 20% не погодилися. (На заході країни 88% погодилися, у центрі – 71%, і на півдні і на сході 53% і 56% склали більшість.) Майже 38% (на сході навіть 42,7% ) опитаних вважали, що тепер вони частіше стикаються у своєму житті з українською мовою (КМІС 2020, Простір 2020: 29–32).
Згідно з часто цитованим опитуванням фонду Ілька Кучерова «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, проведеного у вересні 2020 р., 79% ствердили, що усі громадяни держави повинні володіти українською мовою, лише 16% були протилежної думки. Навіть на сході погодилися 65%, в той час як 28% не поділили цієї думки (Простір 2020: 33)[ Опитування, проведене у рамках проєкту Ст. Галлен, виявило, що у 2010–2013рр. лише 10% респондентів вважали, що особа на державній службі не повинна володіти російською мовою (Besters-Dilger 2019: 198).]. 77% погоджувалися зі зростаючою українізацією шкіл (захід – 93,8%, центр – 88,3%, південь – 68%, схід – 65,2%); 17% по усій країні висловилися проти (там само: 38–39).
Хоча, відповідно до закону, 75% телепрограм повинні транслюватися українською мовою, моніторинг, проведений у кінці жовтня 2020 р., виявив, що лише 41% програм створено українською мовою, 13% українською і російською, а 46%, тобто більшість передач, російською (Простір 2020: 62–64; більше про мовну ситуацію у медіа див. Ruda 2020) [Відповідно до вище згаданого опитування Київського інституту соціології на запитання, якою мовою Ви хотіли б дивитися телепередачі («Якою мовою Ви хотіли б дивитися (слухати) по телебаченню передачі, які Вас цікавлять?»), у 2017 р. відповіли: «лише українською» – 23,0%, «лише російською» – 12,9%, «українською і російською в рівній кількості» – 33,3%; у 2020 р. «лише українською» – 32,5%, «лише російською» – 10,2%, «українською і російською в рівній кількості» – 33,4%. 29,1% у 2017 р. і 22,1% у 2020 р. заявили, не має значення, якою транслюють – українською чи російською. 0,3% вважали в обидва роки, вони хотіли б іншою мовою (решта припадає на категорію «важко відповісти» і «немає відповіді») (Інститут соціології 2020: 485).]. Транслювання десятків російських каналів заборонено з часу анексії Криму і війни на сході (Чурилова 2017). По радіо та у кінотеатрах майже виключно домінує українська мова (Простір 2020: 61, 66).
Що стосується традиційно сильно виражених російськомовних друкованих медіа, то у липні 2021 р. вступила в дію стаття 26 Закону про мову, яка передбачає, що у книгарнях мусить бути представлено не менше 50% книговидань українською мовою (Простір 2020: 57). Особливо сильно відчутною є домінування у періодичних друкованих медіа (так упродовж перших дев’яти місяців 2020 р. частка видань україномовних журналів і газет становила десь 32,7% і 36,8, відповідно, по відношенню до 61,5% і 40,3% російськомовних, відповідно; ще у 2014 р. частка російськомовної періодики складала 85,6%; Moser 2017: 185). У 2022 р. стала обов’язковою, відповідно до Закону про мову, для більшості українських друкованих видань наявність україномовної версії (Простір 2020: 59). Певний вплив на ситуацію здійснюють закони, видані у грудні 2016 р. і лютого 2017 р., відповідно до яких комерційний імпорт книг з російської федерації є можливим лише після перевірки експертною радою Державного комітету телебачення і радіомовлення (Гришко 2017).
У соціальних медіа населення України, як і раніше, використовує частіше російську, ніж українську мову, лише у чотирьох західних областях дещо переважає українська мова (Простір 2020: 85–87). З травня 2017 р. є заблокованими в Україні раніше часто використовувані інтернет сервіси Mail.ru, VK.com, OK.ru і Yandex.ru (Машай 2020).
Моніторинг 26 українських міст виявив, що частка російськомовних вивісок фірм гастрономічної галузі складала 8,5% у 2020 р. (у порівнянні з 12% у 2019 р.), в той час як частка таких у містах півдня і сходу була істотно вищою. У 88% готелів – у 2011 р. таких було лише 46% – були наявними україномовні карти страв і напоїв (меню), часто лише поряд з російськомовними і то на вимогу. У 77% перевірених підприємств персонал відповідав україномовним гостям українською мовою чи переходив на українську мову, у 2019 р. таких іще було 64%. Проте персонал на півдні та сході країни залишався, як і раніше, російськомовним. У магазинах у 32% випадків обслуговували україномовних клієнтів лише російською мовою, на автовокзалах – у 15%, в автобусах – у 30,4% випадків. Схожою є ситуацію у міському громадському транспорті, при чому україномовні клієнти повинні змиритися переважно на сході з тим, що вони отримають послугу виключно російською мовою (Простір 2020: 68, 70–79).
У 2015 р., під час опитування Центру Разумкова, 4,4% населення зазначили, що «спілкування українською мовою і її розуміння є проблемою», в той час як 0,4% вважали, що вони українську мову взагалі не розуміють; у 2005 р. ці частки становили 7% і 0,8%. Вільно володіють українською мовою, відповідно до результатів опитування 2015 р. (згідно з власними даними), 94% населення на заході, 72% у центрі, 52% на сході і 49% на півдні, зокрема 39% на Донбасі; достатнім для підтримання спілкування на побутові теми вважають рівень володіння українською мовою у всіх регіонах – за власною оцінкою – більшість, від 81% до 99% громадян (Центр Разумкова 2016: 8) [Пор. дані Санкт-Галленського проєкту: «Додатково, у відповідь на запитання ‘Який твій рівень володіння українською, російською і англійською мовами?’ […], 78,9% населення запевнили у доброму чи навіть відмінному рівні володіння українською мовою, включаючи 67,1% населення на сході і 70,3% на півдні країни» (Besters-Dilger 2019: 192).]. Варто зауважити, що про знання російської мови не запитували.
- «Суржик»
Особливо впродовж останніх років часто досліджуваним феноменом, який приписують українсько-російським мовним контактам, є змішані українсько-російські варіанти, які називають «суржик» (див., напр., Масенко 2011, Hentschel & Taranenko 2015). За визначенням ольденбурзького славіста Ґерда Генчеля (Gerd Hentschel) (і, напевне, більшості його співавторів) можна з огляду «суржика» (у його працях: URGR, „ukrainisch-russische gemischte Rede“ – українсько-російське змішане мовлення) навіть «побачити Україну в певному сенсі тримовною» (Hentschel & Taranenko 2015: 248). Такий висновок базується на даних, отриманих у середніх і невеликих за розміром містах Черкаської, Чернігівської, Хмельницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Вінницької, Житомирської областей (там само: 249; Генчель (Hentschel) позначає ці території дещо перебільшено як «центральні»), і спирається на статистичну аномалію певних мовних феноменів, перед усім флексій (Menzel & Hentschel 2015; Menzel & Hentschel 2017).
На думку інших науковців, певні статистичні аномалії є очікуваними, коли так званий «суржик» покриває загалом широкий спектр виключно гетерогенних варіантів, які виділяються змішуванням української і російської мов (“code-mixing”) та зміною мови між українською і російською (“code-switching”) (Moser 2016). При цьому, варіанти суржика можуть свідчити про недостатнє володіння українською чи російською літературною мовами, але ні в якому випадку не повинні. Нерідко варіанти суржика використовують у неформальній ситуації – частково жартома – свідомо ті мовці, які українською чи російською літературною мовою – чи часто обома – володіють відмінно. Поява певних форм залежить не лише від комунікативної ситуації, а й від мови співрозмовника.
Так, аналіз аудіозаписів, зроблених на початку 2000-х Сальватором Дель Ґаудіо (Salvatore Del Gaudio), та письмово транскрибованих інтерв’ю з санкт-петербурзького проєкту 2003 р. (Вахтин и др. 2003) підтверджує, що у конкретних змішаних текстах можна довести очевидну статистичну аномалію, проте появу певних форм спрогнозувати важко. Особливо характерним є, перш за все, використання загального спектру тих українських і російських варіантів, якими послуговуються конкретні комуніканти, включаючи нелітературні варіанти (як і діалекти) (Мозер 2016).
62-річна жінка з містечка Тарасичі у південній частині Київської області, яка відвідувала українську школу, а потім багато років у дорослому віці працювала консьєржем у Києві, паралельно використовувала: работа і (ветеран) праці, работала поряд з працюємо і робить, робила. Неодноразово вона використовувала російські лексеми, які супроводжувала українськими варіантами: дєвачки мої, дівчата; полатенця, ну рушники. Зі службових слів паралельно зустрічаються сюда і сюди. У фонетично-фонологічній площині вона вимовляла російські форми з аканням і без (оддєльно поряд з аддєльно, понімаєте і панімаєте, маладьож і молодьож; акання вона поширювала і на українські форми, напр. паштовхуєм. Паралельно вона сказала всьо і все, де-то далікó і де-то далéко, приехали поряд з поїхать, чоловіки поряд з по чотирі чалавека і т.д. Російським формам вона надавала українських закінчень флексій, як, напр. у двухкомнатній квартірі, поряд з цим, з виражено російськими закінченнями як у большой. Українські діалектні явища вона накладала на російські словоформи як у смотру чи радом (замість: рядом) [зі мною] (зі стверділим ŕ). Лексичні русизми формували її мовлення у всіх сферах, зокрема й у площині службових слів: тоже, даже, да, нєт (поряд з ні і не), як і змішаний неозначений займенник де-то. На синтаксичному рівні виявилося паралельне використання два дома і два рубля поряд з чотири роки. Про себе інформаторка сказала, що розмовляє «по-укрáйнськи». Незважаючи на усі русизми, їй навряд чи можна заперечити.
Змішане мовлення одного інформанта з західної України, який прожив 30 років у Києві, було (хоча на початку інтерв’юер звернувся до нього українською мовою) більш наближеним до російської мови, проте на усіх рівнях було пронизаним українізмами: кароче, ми чітко дойшли до конкретного [-oɦo] питання, в суме, денег сколька; сійчас науковців, я скажу, я […] тібе гаварю то, шо есть, то, шо я знаю; сіводня на Україні […] как, наукі нету, нету; я тібя, тібе називав ціну, то ти сопротивлявся; то, шо наука була на височайшому уравні, нікуди не денешся; я приступаю до работи. І, навпаки, переважно україномовні фрагменти його монологу містили русизми (тут виокремлено русизми): треба було стільки рецензій получити; там у нього була любима дєвочка в Англії; чи поїдеш ти ше куда-то; як він сказав, так і буде [саме закінчення українською мовою, проте вимова d’ пом’якшена, як у російській мові]». Багато фрагментів були повністю змішаними: скільки нада було трудов напісать чи скільки ета буде стояти (поряд з скільки буде коштувати) (Мозер 2016).
Ці та інші аналізи записів сучасного усного змішаного мовлення (їхні історичні попередники тут процитовані) дозволяють зробити такий висновок: Розмаїття форм і їхнє комбінування у змішаних варіантах виражене таким чином (і, власне, часто в межах репертуару однієї людини), що не рекомендується говорити про «суржик». Будь-яка граматика і усі словники «суржика» змушені зрештою були б врахувати цілісний сценарій змішування і зміни мов, як і охопити загальний спектр від «чисто української мови» до «чисто російської мови» усіх різноманітних регіональних і соціальних варіантів. Окрім потенціалу, черпати з цього спектру, варіанти «суржика» мають, зрештою, дуже мало спільного.
- Т.зв. «український варіант російської мови»
Якраз упродовж останніх років неодноразово велися суперечки про те, чи не варто розробити власний національний український стандарт російської мови [Більше бібліографії у Moser 2020 (ця частина містить фрагменти даної статті). Пор. також Zeller & Sitchinava (2019).]. Прихильники ідеї плюрицентричності російської мови, як правило, спираються на приклад англійської, іспанської, німецької, арабської й ін. мов. [Про плюрицентричність як поширений феномен див між іншим Clyne (1992), Muhr (2012)] Насправді, російською мовою розмовляють багато мовців у різних країнах [ «Російська мова – офіційна чи державна мова у семи державах (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан), у п’яти де-факто державах (Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, самопроголошених «Донецькій народній» і «Луганській народній республіках»), значна російськомовна спільнота проживає у шести країнах (Естонія, Ізраїль, Латвія, Литва, Молдова, Україна). Крім того, російська мова залишається важливою іноземною (другою, L2) мовою спілкування у ще чотирьох країнах (Вірменія, Азербайджан, Грузія і Молдова)» (Kamusella 2018: 175). ], і її варіан.ти, без сумніву, зазнають впливу контактуючих мов. І в тих країнах, у яких російська мова має статус другої державної мови, до сьогодні не було серйозних спроб створити власні національні стандарти російської мови. Найважливішу основу виокремлення таких стандартів формують, власне, не феномени мовної варіативності, а стратегії мовної політики.
Внутрішньомовними аргументами створення українського стандарту російської мови називають у спеціалізованій літературі перед усім лексичні одиниці. Передусім, це такі елементи, як Укртелеком (український інтернет провайдер) чи гривна (пор. укр. гривня), які хоч і є власними назвами, але запозичені в інші мови у легко адаптованій формі (як і у німецькій мові). Використання граматично зрусифікованого Верховная Рада замість Верховый Совет у російській мові України також підпадає під цю категорію – навіть у німецькій мові, як правило, йдеться про Verchovna Rada. На перший погляд, більш переконливою видається поява деяких (на практиці більш чи менш сильно зрусифікованих) термінів з адміністративної української мови, як, напр., вжиток слова посвідчення замість російського удостоверение, заява замість заявление; проте на сьогодні тут ідеться про більш чи менш оказіональні запозичення, які знаємо з багатьох аналогічних контекстів (навіть у контакті з неспорідненими мовами). Насправді, як видно, деякі українізми стали характерними для російської мови в Україні. Так, це стосується громада (від укр. громада), як і похідний прикметник громадский (укр. громадський) (Gasslitter 2016:66–69). Крім того, городской голова практично не зустрічаємо у «російському варіанті російській мові», але часто використовуємо у російській мові в Україні (під впливом укр. міський голова). Варто згадати і держава, яке використовується у «російському варіанті російської мови» як елемент високого стилю, в «українському варіанті російської мови» (як і в «білоруському варіанті російської мови») більш нейтрально, і тому, частіше, і яке, врешті, потрібно було б перекладати з «українського варіанту російської мови» на «російський варіант російської мови» як государство. Марія Шведова змогла но основі порівняння даних національного корпусу російської мови (НКРМ) з корпусом російськомовних українських текстів (КРУТ) (у період після 1991 р.) виокремити часте використання демінутивів та конструкції про + Зн. відм., окрім того, вона простежила часте використання ряду запозичених коренів у порівнянні з їх слов’янськими (квазі-)синонімами: так, частота використання удача по відношенню до фортуна становить 15:1 у НКРМ у порівнянні з 7:1 у КРУТ, законный по відношенню до легитимный 15:1 у порівнянні з 4:1, встреча по відношенню саммит 22:1 у порівнянні з 6:1 та ін. (Шведова 2017: 34–35). Відмінності у частоті використання стосуються також таких пар слів, як, напр. стесняться і смущаться (4:1 у НКРМ у порівнянні з 1:1 у КРУТ), врать і брехать (11:1 у порівнянні з 6:1), крім того, (поодинокі) прояви певних українізмів у російськомовних текстах, як, напр. кволый, реготать, тощо (Шведова 2016: 88–89). Характерним явищем «українського варіанту російської мови» називають фонетично-фонологічні явища, перед усім фрикативні звуки [Ҁ] чи [ɦ] замість плозивного звуку [ɡ], крім того, реалізація ненаголошеного вокалізму, відмінна від літературного варіанту російської мови, неоглушення приголосних у кінці слова чи перед глухими приголосними, чергування ʋ – ṷ як у закінченні Род. в. мн. -оṷ замість –of, палаталізований с’, перед усім перед і, твердіша вимова č(‘), вимова šč замість š’: і т.д. Називають часом зміни у наголосах слів, так часто зустрічаємо звóнила замість звонúла, прúнять замість приня´ть, тощо (пор. Del Gaudio 2011: 393–394). Жодне з явищ не обґрунтовує існування єдиного українського варіанту російської мови, і тим більше потребу у її стандартизації: Багато явищ виявлено також або у варіантах російської мови в Росії, або вони належать до площини оказіональних елементів мовної інтерференції, якими часто користуються окремі мовці. Що стосується часто використовуваного «українського варіанту російського» в Украине замість на Украине (Del Gaudio 2011: 393–394), то і в російському варіанті російської мови перший варіант можна також часто почути. Тому не варто стверджувати, що одне чи інше з названих – чи й інші – явищ можна використати в основі самостійного варіанту російської мови в Україні. Тим не менше, залишається питання, чи самостійний український стандарт російської мови, який спирається на місцеві явища доволі гетерогенних варіантів російської мови в Україні (які зазвичай асоціюються з невисокою престижністю мови), наштовхнеться навіть в Україні на широкий консенсус. Як і раніше, варіанти російської мови, які сприймаються як більш престижні і орієнтуються на традиційний стандарт, і які в Україні і до сьогодні використовуються у комунікативних ситуаціях, практично не відхиляються від тих, які використовують і в Російській Федерації. Проте у цьому контексті варто задуматися над тим, що багато українців провели багато років на території інших радянських республік-наступниць. Часто вони мають там родичів, зокрема і в Російській Федерації, і підтримують з ними і надалі контакти. Крім того, російська мова з Росії, як і раніше, є присутньою в країні; деякі російські іммігранти відіграють ключову роль у медіа, тощо [ Усе це точно не сприяє створенню українського стандарту російської мови; якби виявили протилежне, то чисто мовні передумови створення українського стандарту російської мови були б більш вагомими].
Проте, процес стандартизації все одно не є внутрішньомовною справою. Згідно з базовою моделлю Ейнера Гогена (Einar Haugen), він складається, як відомо, не лише з етапів вибору (“selection”) і кодифікації (“codification”), а й може розгорнути свою дію після етапів імплементації (“implementation”) та елаборації (“elaboration”) (напр. Haugen 1983). Все, що виходить за межі друку нової граматики чи нового словника «російської мови в Україні» (що, без сумніву, супроводжується гарячими дебатами), пов’язане не лише зі значними зусиллями (і не без значних фінансових коштів); зрештою, завершиться і підвищення статусу російської мови в Україні, що є наразі небажаним для переважної більшості населення (див. вище).
- Висновки
Історія російської мови в Україні визначена столітньою імміграцією російськомовного населення, яке переважно карбувало міські центри. В той час як мовно-політичний статус російської мови в Україні постійно підлягав історичним змінам, актуальне використання мови залишилося і в останні роки на високому рівні. Особливо сильно формується контакт між двома мовами. Але чи у наступні роки усе більший вплив української мови на російську призведе до спроб створення самостійного українського стандарту російської мови, залишається під питанням.
Література
Бойко, Ярослав. 2007. Заселение Южной Украины. Формирование этнического состава населения края: русские и украинцы (конец XVIII – начало ХХІ в.). Этностатический очерк. Черкассы.
Боряк, Геннадій (ред.) 2013. Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: Спроба державного регулювання (1847–1914). Збірник документів і матеріалів. Київ.
Вахтин, Николай Б. и др. 2003. Отчет по результатам исследовательского проекта „Новые языки новых государств: явления на стыке близкородственных языков на постсоветском пространстве“. [Электронный ресурс]. Санкт-Петербург. Режим доступа: http://old.eu.spb.ru/ethno/projects/project3/list.html (больше не доступен, последний доступ 24.11.2015.)
Виноградов, Виктор В. 1982. Очерки по истории русского литературного языка XVII-XIX веков. Изд. 3-е. Москва.
Вопросы языкознания. 1962. XII Съезд КПСС и задачи изучения закономерностей развития современных национальных языков Советского Союза. Вопросы языкознания 11(1). С. 3–9.
Долгорукий, Иван. 1870. Славны бубны за горами, или Путешествіе мое кое-куда 1810 года. Москва.
Дуличенко, Александр. 2008.Письменность и литературные языки Карпатской Руси (XV–XX вв.). Вступительная статья. Тексты. Комментарии. Ужгород.
Грушевскій, Мих[аилъ]. 1906. Украинство въ Россіи. Его запросы и нужды. С.-Петербургъ.
Галушко, Кирило. 2012. Росіяни в Україні. Енциклопедія історії України. Т. 9: Прил-С. Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ. C. 334–337.
Горобець, Віктор (ред.). 1993. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. Київ.
Гришко, Лілія. До чого призвела заборона на ввезення в Україну російських книг. 06.07.2017. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.dw.com/uk/до-чого-призвела-заборона-на-ввезення-в-україну-російських-книг/a-39579772 . (останнє звернення 08.09.2021).
Зализняк, Андрей А. 2004. Древненовгородский диалект. 2.-e издание. Москва.
Ижакевич, Галина П. 1976. Культура русской речи на Украине. Киев.
Інститут соціології. 2020. Українське суспільство. Моніторинг соціальних змін (Збірник наукових праць. Вип. 7 (21).
Кабузан, Владимир. 1976. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719-1858 гг.). Москва.
Ключевский, Василий. 1956. Сочинения. Т. 1: Курс русской истории. Ч. 1. Москва.
КМІС [Київський міжнародний інститут соціології]. 2020. Ставлення населення України до закону про мову. (29.07.2020). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=960&page=1&fbclid=IwAR2uhgI5NX0CIGRwbPA_6d5VLUtiR4_SS7U28e6XBcg4_UKwvBvHF3b8qJY (останнє звернення 08.09.2021).
Котляревський, Іван. 1838. Наталка Полтавка. Малороссійская опера. Украинскій сборникъ И. И. Срезневскаго (ред.). Книжка первая. Xарьковъ. C. 7–88.
Кремінь, Тарас. 2021. Уповноважений із захисту державної мови: За три місяці дії статті 30 мовного закону надійшло 1129 повідомлень громадян про порушення (16.04.2021). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://mova-ombudsman.gov.ua/news/za-tri-misyaci-diyi-statti-30-movnogo-zakonu-nadijshlo-1129-povidomlen-gromadyan-pro-porushennya. (останнє звернення 08.09.2021).
Масенко, Лариса. 2011. Суржик: між мовою і язиком. Київ.
Машай, Богдан. 2020. Втрачений контакт: що змінили три роки без російських соцмереж. Слово і діло (14.05.2020). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.slovoidilo.ua/2020/05/14/kolonka/bohdan-mashai/bezpeka/vtrachenyj-kontakt-zminyly-try-roky-rosijskyx-soczmerezh (останнє звернення 08.09.2021).
Мозер, Міхаель. 2011. Причинки до історії української мови. 3-е вид. Вінниця.
Мозер, Міхаель. 2012. Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки. Переклав з німецької Володимир Кам’янець. Львів.
Мозер, Міхаель. 2016. „Суржик“ чи „суржики“? Українська мова 57/1. C. 27–54.
Мозер, Міхаель. 2020. Києво-Могилянська академія в історії слов’янських мов. Київ.
Простір. 2020. Рух добровольців «Простір свободи»: Становище української мови в Україні у 2020 році. Аналітичний огляд (6.11.2020). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://prostirsvobody.org/img/ck341/plugins/filemanager/browser/default/images/Stan.pdf. (останнє звернення 08.09.2021).
Рейтинг. 2021. Cуспільно-політичні настрої населення (16-20 грудня [2020 р.]). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/obschestvenno-politicheskie_nastroeniya_naseleniya_16-20_dekabrya.html. (останнє звернення 08.09.2021).
Самохвалова, E. И. 1982. Особенности междиалектного взаимодействия русских и украинских говоров на синтаксическом уровне. Русские говоры на Украине; ред. О. Н. Тобилевич. Kиев. C. 129–180.
Собиникова, Валентина И. 1982. Южнорусское наречие в его контактах с украинскимии говорами. Русские говоры на Украине; ред. О. Н. Тобилевич. Kиев. C. 5–18.
Старицкій, М[ихаилъ] П. 1890. Панська губа, та зубивъ нема. [„За двома зайцямы.“] Комедія изъ мищанського побыту. Съ спивами и танцями въ IV діях. Малороссійськый театръ. Москва.
Таранець, Сергій В.: Старообрядство. Енциклопедія історії України. Т. 9: Прил-С. Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ. C. 823–825.
Тобилевич, О.Н. (ред.). 1982. Русские говоры на Украине. Kиев.
Успенский, Борис А. 2002. История русского языка (XI–XVII вв.). Изд. 3-е. Москва.
Хрущев, Никита.1938. XIV съезд КП(б) Украины. Доклад тов. Н. С. Хрущева. Правда 164 (7488), 16.06.1938. 3.
Центр Разумкова. 2016. Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Національна безпека і оборона 3–4 (161–162). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://razumkov.org.ua/uploads/journal/ukr/NSD161-162_2016_ukr.pdf (останнє звернення 08.09.2021).
Чех, Мирослав & Гринів, Ігор. 2017. Національне питання: Україна як Європа. ZN.UA. 17-06-2017. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://dt.ua/internal/nacionalne-pitannya-ukrayina-yak-yevropa-245832_.html (останнє звернення 08.09.2021).
Чурилова, Катерина. 2017. Нацрада заборонила в Україні російський телеканал „Охотник и рыболов“ (23.02.2017). [Електронний ресурс]. Режим доступ: https://zaxid.net/natsrada_zaboronila__v_ukrayini_rosiyskiy_telekanal_ohotnik_i_ryibolov_n1418751 (останнє звернення 08.09.2021).
Шведова, Мария. 2016. Иноязычные влияния в русской речи Украины (Лексика). Linguistic Bulletin 21. С. 87–91.
Шведова, Марія. 2017. Корпусні методи дослідження регіональних відмінностей у межах однієї мови (на матеріалі регіональних корпусів української та російської мов). Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія : Філологія. Вип. 77. С. 33–38.
Bellezza, Simone. 2017. Wings to Lift the Truth UP High: The Role of Language for the Shistdesiatnyky. In: Flier, Michael S.& Graziosi, Andrea (eds.). The Battle for Ukrainian. A Comparative Perspective. Cambridge (MA). P. 247–269.
Besters-Dilger, Juliane (ed.). 2009. Language policy and the language situation in Ukraine: Analysis and recommendations. INTAS project „Language policy in Ukraine: Anthropological, linguistic and further perspectives“. Frankfurt am Main.
Besters-Dilger, Juliane. 2019. The current language situation: Polarization between west and east/south? In Schmid, Ulrich & Myshlovska, Oksana (eds.). Regionalism Without Regions: Reconceptualizing Ukraine’s Heterogeneity. Budapest. P. 179–217.
Clyne, Michael (ed.). 1992. Pluricentric Languages: Differing Norms in Different Nations. Berlin.
Danylevska, Oksana. 2020. Socio-Cultural Deformations in the Linguistic Environment in Ukrainian Schools: History and the Actual Situation. In Müller, Daniel & Wingender, Monika (eds.). Discourse and practice of bilingualism: Contemporary Ukraine and Russia/Tatarstan. Wiesbaden. P. 101–117.
Del Gaudio, Salvatore. 2010. On the Nature of Surźyk: A Double Perspective. München.
Del Gaudio, Salvatore. 2011. Аспекты вариативности русского языка в Украине. Przegląd Wschodnioeuropejski 2. C. 383–397.
Gasslitter, Kilian. 2016. Gibt es eine ukrainische Varietät des Russischen? Diplomarbeit. [Elektronische Ressource]. Wien. Zugangsmodus: https://doi.org/10.25365/thesis.42837 (letzter Zugriff am 08.09.2021).
Haugen, Einar. 1983. The Implementation of Corpus Planning: Theory and Practice. In Cobarrubias, Juan & Fishman, Joshua (eds.). Progress in Language Planning. Berlin. P. 269–289.
Hentschel, Gerd & Taranenko, Oleksandr. 2015. Die Sprachenlandschaft der zentralen Ukraine: Ukrainisch, Russisch, Suržyk. Verwendung – Kompetenz – nationale Positionierung. Die Welt der Slaven 60. S. 248-275.
Kamusella, Tomasz.2018. “Russian: A Monocentric or Pluricentric Language?” Colloquia Humanistica 7. P. 164–88.
Kravtsiv, Bohdan, et al. 1993/2001. Russians in Ukraine. The Internet Encyclopedia of Ukraine. http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CR%5CU%5CRussiansinUkraine.htm (last access 06.09.2021).
Krawchenko, Bohdan. 1986. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. London.
Masenko, Larysa. 2020. Language Conflict in Ukraine: Finding of Settlement. In Müller, Daniel & Wingender, Monika (eds.). Discourse and practice of bilingualism: Contemporary Ukraine and Russia/Tatarstan. Wiesbaden. P. 31–42.
Menzel, Thomas & Hentschel, Gerd. 2015. Zum Einfluss des Russischen auf die Flexionsmorphologie der weissrussisch-russischen und ukrainisch-russischen gemischten Rede. Wiener Slawistischer Almanach 75. S. 123–158.
Menzel, Thomas & Hentschel, Gerd. 2017. Flexionsmorphologische Irregularität im innerslavischen Sprachkontakt. Frankfurt am Main.
Moser, Michael. 2009. Russisch in der Privatkorrespondenz ukrainischer Frauen aus dem 18. Jahrhundert. In Besters-Dilger, Juliane und Poljakov, Fedor (Hrsg.). Die russische Sprache und Literatur im 18. Jahrhundert: Tradition und Innovation – Russkii yazyk i literatura v XVIII veke: traditsiia i innovatsiia. Gedenkschrift für Gerta Hüttl-Folter. Frankfurt am Main. S. 289–322.
Moser, Michael. 2013. Language Policy and the Discourse on Languages in Ukraine under President Viktor Yanukovych (25 February 2010–28 October 2012). Stuttgart.
Moser, Michael.2014. The Language Behavior of Galician Russophiles during the Interwar Period. Russian Linguistics 38. P. 315–339.
Moser, Michael. 2016. New Contributions to the History of the Ukrainian Language. Edmonton.
Moser, Michael. 2017. Zur jüngsten Sprachensituation in der Ukraine (2012–2016). Studia Slavica Academiae Scientiarum Hungaricae 62(1). S. 171–196.
Moser, Michael (ed.). 2017a. Banning a Language ‘That Does Not Exist’: The Valuev Directive of 1863 and the History of the Ukrainian Language. Special thematic section in East/West: Journal of Ukrainian Studies 4/ 2. P. 3–151.
Moser, Michael. 2020. Is a Ukrainian standard of the Russian language on the agenda? Kyiv-Mohyla Humanities Journal 7. P. 161–184.
Moser, Michael & Wakoulenko, Serhii. 2019. Un dédale glottonymique: quelques noms de la langue ukrainienne. In Patrick Sériot (ed.). Le nom des langues en Europe centrale, orientale et balkanique. Limoges. P. 129–161.
Muhr, Rudolf. 2012. Linguistic Dominance and Non-Dominance in Pluricentric Languages: A Typology. In idem (ed.). Non-Dominant Varieties of Pluricentric Languages. Getting the Picture. In Memory of Michael Clyne. Wien. P. 23–48.
Pavlenko, Aneta. 2008. Multilingualism in Post-Soviet Countries: Language Revival, Language Removal, and Sociolinguistic Theory. The International Journal of Bilingual Education and Bilingualism 11 (3–4). P. 275–314.
Risch, William J. 2011. The Ukrainian West. Culture and the Fate of Empire in Soviet Lviv. Cambridge (МА).
Ruda, Olena. 2020. The Linguistic Situation in the Ukrainian Media as Viewed by the Public. In Müller, Daniel & Wingender, Monika (eds.). Discourse and practice of bilingualism: Contemporary Ukraine and Russia/Tatarstan. Wiesbaden. P. 89–99.
Shapoval, Yurii. 2017. The Ukrainian Langauage under Totalitarianism and Total War. In Flier, Michael S. & Graziosi, Andrea. The Battle for Ukrainian. A Comparative Perspective. Cambridge (MA). P. 215–245.
Shevelov, George Y. 1979. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg.
Shevelov, George Y. 1989. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941): Its State and Status. Cambridge (MA).
Snyder, Timothy. 2019. Historian Snyder on Language, Zelenskyy and Vakarchuk. Hromadske international (07.07.2019). [Electronic resource]. Mode of access: https://en.hromadske.ua/posts/ukrainians-own-russian-but-dont-admit-it-historian-snyder (last access 06.09.2021).
Solchanyk, Roman. 1983. Politics and the National Question in the Post-Shelest Period. In Krawchenko, Volodymyr (ed.). Ukraine After Shelest. Edmonton(Alberta). P. 1–29.
University of St. Gallen. 2013 & 2015. Регіон, нація та більше, 1 хвиля опитувань, 2 хвиля опитувань. [Electronic resource]. Mode of access: https://www.uaregio.org/images2/uaregio/methodology/2013.pdf https://www.uaregio.org/images2/uaregio/methodology/2015.pdf (last access 06.09.2021).
Vakulenko, Serhii. 2019. The ideological and pragmatic framework of the history of modern Ukrainian. In Schmid, Ulrich & Myshlovska, Oksana (eds.). Regionalism Without Regions: Reconceptualizing Ukraine’s Heterogeneity. Budapest. P. 135–156.
Wendland, Anna Veronika. 2001. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Rußland 1848–1915. Wien.
Yefimenko, Hennadii. 2017. Bolshevik Language Policy as a Reflection of the Ideas and Practice of Communist Construction, 1919–1933. In Flier, Michael S. & Graziosi, Andrea. The Battle for Ukrainian. A Comparative Perspective. Cambridge (MA). P. 167–194.
Zalizniak, Anna. 2020. Language Situation change in Ukraine as a Result of the Revolutionary Events of 2013–2014 (Findings From a Mass Survey). In Müller, Daniel & Wingender, Monika (eds.). Discourse and practice of bilingualism: Contemporary Ukraine and Russia/Tatarstan. Wiesbaden. P. 71–87.
Zeller, Jan Patrick & Sitchinava, Dmitri. 2019. The Russian Language in Belarus and Ukraine. In Mustajoki Arto, et al. (eds.). The Soft Power of the Russian language. Pluricentricity, Politics and Policies. London. P. 108–22.