«Історичні землі» та «етнічні території»: термінологічні вправи на тлі картографічних агресій

Від LIKБЕЗу. Це фрагмент набагато ширшого авторського дослідження, лише частина якого була опублікована у збірці «Символи українофобії матеріали до довідника» (авт. К. Галушко, А. Гречило, М. Чмир, керівник проєкту Г.Б оряк), К., 2025. Дещо доповнює інформацію з видання «Народження країни: від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України» (авт. К. Галушко, А. Гречило, С. Громенко,  М.Майоров. Х.,2015). Але безперечною мотивацією стало постійне використання у публічній полеміці цілої вервечки своїх/чужих «земель» та «територій», воно просто напрошується на спробу впровадити якусь хоча б уявну логіку. Наскільки в автора вона осяжна – судити читачеві, це врешті лише підхід до теми.

«Картографічна агресія» має доформовувати не будь-які простори, а передовсім актуальні політичні простори на користь існуючого міжнародного суб’єкта суверенітету – певної держави – всупереч інтересам іншого аналогічного суб’єкту (суб’єктів). І тому визначений нами критерій «актуальних міжнародно-визнаних кордонів» і лишається ключовим в сенсі розрізнення «просто історичних карт», «картографічних фантазій» та актів картографічної агресії (КА). В останньому немає значення, чи висувається КА політиком, маргіналом, фантазером чи просто публічною персоною, головне – цей акт КА є зазіханням на існуючу міжнародно-політичну систему та обслуговує інтереси існуючого суб’єкта цих відносин.

«Матеріальна» військова агресія завжди має картографічно-пропагандистський «супровід», до нападу (як обґрунтування конфлікту), під час (як фіксація реалізації), та опісля (як фіксація зміни політичних кордонів точки зору агресора). В територіальних претензіях та картографічних легендах зазвичай використовуються аргументи на кшталт «етнічні території», «історичні землі» та ін.

Тому опісля визначення базових понять і до наведення конкретних прикладів, нам варто передовсім визначитися з поняттєвим апаратом, який в актах КА демонструє генетичний зв’язок з політичною риторикою.

Доречні вступні цитати

«На новом витке исторического развития точками притяжения, консолидации территорий Древней Руси могли стать и Литовская Русь, и укреплявшаяся Московская Русь. История распорядилась так, что центром воссоединения, продолжившим традицию древнерусской государственности, стала Москва. Московские князья – потомки князя Александра Невского – сбросили внешнее ярмо, начали собирать исторические русскиеземли.» В.Путін, стаття «Про історичну дність росіян та українців» 12 липня 2021 р.

«… если та или иная республика вошла в состав Советского Союза, но получила свой багаж – огромное количество российских земель, традиционных российских исторических территорий – решила выйти из состава Советского Союза… Ну хотя бы тогда выходила с тем, с чем пришла и не тащила бы за собой подарки от русского народа.» В.Путін, 22 червня 2022 р.

«Почему они [украинцы] за наш счет должны жить и на наших исторических территориях? А если хотят жить на наших исторических территориях, тогда повлияйте на свое политическое руководство таким образом, чтобы выстраивались отношения нормальные с Россией, чтобы нам с этих территорий никто не угрожал. В этом же проблема! … Они оборзели, нет?!"» В.Путін,13 червня 2023 р.

«Зважаючи на те, що Росія впродовж століть систематично вчиняла і продовжує вчиняти дії, спрямовані на знищення національної ідентичності, пригноблення українців, порушення їхніх прав і свобод, у тому числі на історично населених ними землях на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей Російської Федерації…» Указ Президента України В.Зеленського №17/2024 від 22 січня 2024 р.

«Вислів "етнічні українські землі" вживається для означення тих тер., на яких у різні істор. періоди відбувалося формування укр. етносу». Енциклопедія історії України. Т.3. К.,2005. С.56-57.

ЗЕМЛІ ТА ТЕРИТОРІЇ

У політичній риториці щодо територіальних конфліктів використовуються у різних мовах паралельно два поняття: «землі» та «території». Варто їх визначити щодо контекстів використання, що нам дасть, сподіваюся, певну «стежину».

«Територія» – фізичний простір, який не містить емоційного змісту, пов’язаного із потужними екзистенційними чи онтологічними враженнями людських культурних спільнот. Він має обшир, площину та певні межі. Використання цього поняття – суто функціональне.

«Земля» – територія, яка пов’язується з емоційно, ціннісно значимими для певної спільноти подіями чи явищами. З одної точки зору Палестина може бути просто територією, а Єрусалим просто населеним пунктом, але в інших контекстах ці землі та населений пункт пов’язані з драматичними та фундаментальними подіями щодо ідентичностей, історії певних етноконфесійних спільнот, воєнними конфліктами, а суперечки щодо форм «володіння» ними одразу набувають глобальних контекстів.

ІСТОРИЧНІ ЗЕМЛІ/ТЕРИТОРІЇ

Ці терміни також активно використовуються у різних контекстах, часто плутаються, вживаються паралельно, але нам варто їх змістовно розрізнити. Зазвичай використання має на увазі актуалізацію володіння певними обширами певними спільнотами, структурами у минулому, що за фактом повинно мати якийсь вплив на сучасність та актуальні процеси. Вся просторова історія людства містить у собі зміну приналежності певних територій, але це може не містити якихось узагальнень, окрім, наприклад, вивчення певних історичних періодів чи історії території певної країни/держави. Якщо ж це виходить за оцінки просто фактів минулої історії та становить якийсь виклик сучасності у формі актуальних претензій, воно інколи веде до актів картографічної агресії (КА).

Відмінність поміж поняттями «історичні землі» (ІЗ) та «історичні території» (ІТ) ідентичне відмінності поміж «рідною мовою» та «мовою/мовами спілкування». Перше містить емоційно-ідентичнісну складову, друге – просто історико-географічний факт, який має свій «час дії».

«Оглядова карта українських земель», С.Рудницький, 1915. Це у нас етнічні території.

«Історичні території» (ІТ) – окреслені частини простору, які у певний історичний час належали/використовувалися певними спільнотами чи владними утвореннями (політіями).

«Історичні землі» (ІЗ) – території, які у різний час належали/використовувалися певними спільнотами чи владними утвореннями (політіями), і з якими пов’язуються емоційно значимі події/явища, і це поняття використовується саме в сенсі мобілізації емоційного ресурсу сучасної спільноти. Це – «територія пам’яті», «священні місця» та ін.

Цілком очевидно, що у різні часи різні території могли заселятися різними спільнотами (навіть одночасно) та у різний час належати різним політіям; спадковість спільнот, що замешкували територію (і тому можуть передавати якесь «право спадщини») на неї, може бути недоведеною, або ж фантастичною чи спекулятивною. Однак цей просторовий критерій може ідеологічно виголошуватися «втраченими землями», «споконвічними землями», що становить мотивацію та обґрунтування територіальних сучасних територіальних претензій та державної збройної експансії, а як мінімум політичної мобілізації певного електорату. Для такого використання зазвичай не має значення час і спосіб «втрати» цих територій, і чи «повинна» у цій втраті безпосередньо та держава, якій сьогодні належать ці території.

Суттєвим елементом використання поняття ІЗ є передовсім державно-політичний критерій: тобто приналежність певної території певному державному утворенню, яке може існувати до сьогодні, або ж претензію на якусь спадковість від давнішої політії. Приклад: зазіхання Російської Федерації на рівні публічних політичних заяв на «історичні російські землі» – колишні володіння Російської імперії, які сьогодні є низкою суверенних міжнародно-визнаних держав: від Фінляндії та Польщі до України чи Казахстану. Цей підхід виключає принцип національного самовизначення як джерело легітимності територіального суверенітету. Отже при таких мотиваціях колишнє минуле володіння 500-річної давнини чимось виключає усю подальшу історію цієї території, її актуальний склад населення, державну приналежність та власну самоідентифікацію.

ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ/ТЕРИТОРІЇ

В системі міжнародного права використання понять ЕЗ/ЕТ йде рівнем нижче, аніж ІСТОРИЧНІ. Останні є «більш враховуваними» в аргументації міжнародного права, бо колись були правничо нормативно формалізовані та узгоджені. А от ЕТНІЧНІ у порівнянні – радше перемінними. Тобто «Історичні території» регулювалися певними міжнародними нормами певного часу (до появи принципу суверенітету та опісля), а «Етнічні» є ситуативними аргументами у суперечках з приводу державних кордонів останні двісті років. Це залежить від великої кількості аргументів, обставин чи додаткової інформації, на відміну від низки міжнародних договорів, які є «буквою закону». Однак не варто сприймати ІЗ як поняття, діюче на увесь час міжнародно-правових систем: це є лише юридичним фактом з історії міжнародних відносин, бо кожен наступний міжнародний договір щодо територій робить нечинними усі попередні з того ж приводу. Тобто Потсдамські угоди 1945 р. у частині про нові кордони Польщі в рамках подальших конкретних договорів робив недійсним Договір про дружбу і кордони СРСР та Третього Рейху 1939 р., який скасовував Польську державність.

Дані терміни (ЕТ/ЕЗ) набули поширення з 19 ст. (згідно тодішньої термінології, «етнографічні»), але й активно використовуються у 21 ст. у варіанті «етнічні», згідно зміни наукової термінології, використовуваної у політичних цілях. Поява цих понять відноситься до сер. 19 ст. та формування у Європі модерних національних проектів щодо утворення держав на основі етнокультурної близькості населення.

Ми враховуємо, що поняття «нація» містило два сенси: 1) громадянська/політична ідентичність та/або 2) етнічна ідентичність/наленість. У будь-якому разі домінуючим процесом у Європі 19-20 ст. було утворення мережі національних держав як сучасної моделі державно-правового та територіального устрою. Це передбачало комбінацію державно-правового устрою із опертям на етнокультурно споріднені спільноти на певній території. Звичайно існують і виключення з «етнічної трактовки – ті ж Швейцарія або Бельгія», це «політичнінації», але етнічність є  певним «історичним магнітом».

Попри низку глобальних військово-політичних конфліктів, ця «амбінаціональна» комбінація й сьогодні складає собою основу світового ладу для членів ООН та ЄС. Як і передбачалося колись  «євроскептиками», попри наявність доволі чіткої структури Євросоюзу, вагомість національних держав збереглася, як і учасників голосування у євроструктурах, так і щодо появи внутрішньоЄСівських мікроімперських амбіцій деяких держав в контексті власних внутрішньополітичних комбінацій та кон’юнктури.

Однак, ніхто неспроможний виокремити «мікроімперські амбіції» від просто державних інтересів за умов кризи поточної системи міждержавних відносин. За зламу системи такі амбіції перетворюються на вагомий чинник в жанрі «підштовхни того, хто падає». Саме зараз, після повномасштабної агресії РФ проти України відбувається зміна міжнародно-правової системи, і дослідники не можуть передбачити далекосяжні наслідки переосмислення та унормування основних принципів системи.

Очевидний попередній перелам відбувся після Берлінського конгресу 1878 року, коли межі держав з феодальною традицією, передовсім імперських, почали вступати у конфлікт із межами «етнічних країн». І саме останнє почало становити елемент політичної пропаганди та боротьби за простір. Розпочався конфлікт принципу легітимізму на принцип «народного» чи «національного суверенітету, «права націй на самовизначення» (після першої світової війни та деколонізації). Це виключало принцип легітимізму на користь самовиявлення більшості виборців. Надалі їх можна було або сполучати, або вони діяли взаємовиключно.

 

Легітимізм – властива не лише Європі універсальна форма особистісного спадкового володіння певною територією як міжнародно-правова система. Територія та державець були відокремлені, бо основою владної ієрархії були міжособистісні стосунки (у Європі – васалітет). Наприклад, при владі у Росії були представники Ольденбурзького німецького дому як частина династії Романових. З точки зору родових відносин, власністю Російської держави могла б бути територія поміж Данією та Пруссією, але ніколи не вважалася російською у рамках учасників цих відносин. Отже тут діяла інша система права: Московський престол не може володіти особистими иаєтностями монархів саме по принципу легітимізму. Російський монарх має декілька іпостасей: московський державець на рівні міжнародного права та особисто як феодал у Німеччині, де у нього є власні володіння, але не московські. Так само Маньчжурія наприкінці 19 ст. потрапила під російський контроль не як частина Китаю, а як «домен» (спадкові сімейні володіння) імператорів Маньчжурської династії. Тобто це була не втрата державної території Китаю, а поступка імператора власною землею.

Ця форма узаконення (легітимізації) влади, була властива домодерним становим (ієрархічним) суспільствам. Коли це було осмислено у 16 ст. Жаном Боденом, це було першим варіантом явища «суверенітету», поки в основі з індивідуальною монархічною владою. Згідно уявлень Бодена, народ у давнину передав свої повноваження здійснення влади монарху, який був освяченим Богом. Але це було передачею наявних повноважень.

Це й сьогодні працює у монархічних державах Європи. Звалося це зазвичай, останні двісті років, «суспільний договір». Після Бодена це ґрунтовніше розписав Жан-Жак Руссо, але суті ідеї це не змінило.

Після теорії розподілу «гілок влади» Дж.Локка та Ш.Монтеск’є та просто сформульованого Руссо «народного суверенітету», у 18 ст. 19 ст. додало принцип націоналізму чи (сучасною мовою) «етнічної держави». Це суттєво змінило самі підходи до міждержавних кордонів, тобто підважило усі принципи легітимізму.

 

 

«Карта Європи» (фрагмент), видана Українським комітетом в Швейцарії, можливо за участі Д.Донцова. Бл. 1916 р., під час першої світової війни: попередні державні кордони актуальні, але вже є певний «натяк».

 

Етнічна країна – територія, яка заселена чисельно переважно певною етнічною групою та має якійсь історичний вимір тривалого перебування цієї групи на цій території. Наявність етнічної групи визначається або із зовні («об’єктивно») її сучасниками як авторами описів даної території (на кшталт Ніколо Макіавеллі у 15 ст. щодо Франції, або Гійом де Боплан щодо України у 17 ст.), або ж від сьогодні як ретроспекція етнічної спадковості на певній території. Може втілюватися соціально у створенні держави, а може й ні. Класичні для Європи приклади спадкових хоронімів: Галлія-Франція, Германія-Німеччина, АБританія-Англія, Греція… Кожне поняття має за собою етнічну історію краю, відповідно до античної географічної традиції. (Навіть, якщо за доби Античності такої «країни» не існувало, як наприклад Угорщини чи Англії). Відповідно до цієї традиції: або gens, або barbaricum. Або члени твоєї етнічної групи, «твої роди» (цивілізовані), або зовнішній світ варварів та їхніх племен.

Сучасні території України являли собою у західноєвропейських картографічних виданнях за цією традицією до 16 ст. «Sarmatia». Однак діяльність картографів та дослідників доби Відродження поновили середньовічний топонім «Russia», «Ruthenia» а після публікації мапи Боплана на наступні два століття затвердився топонім «Україна».

Зазвичай на мапу потрапляли ті «регіони» (синонімічні «країнам»), які існували на 15 ст. (час адаптації античної традиції до доби Відродження та книгодрукування атласів). Саме тоді античні межі Сарматії змінилися на актуальні реалії, а не на застарілі історично стандарти.

 

 

«Карта України», С.Рудницький, 1918. Тут  і українська держава, і етнічні території.

 

Етнічна держава – політія (владне утворення) на території Етнічної країни, має різні змісти відповідно до історичних періодів. Умовно «органічним» утворенням є Франція у межах королівства та республік 19 ст., чи Польща після 1945 р., бо межі легітимного та етнічного утворень умовно збігалися. Надалі до таких відносяться Італія (від 1870), Німеччина (від 1871), засновані на ідеї національної/етнічної єдності («сецесіонізму», «іредентизму») що мало за собою доволі різні наслідки у подальший період.

Етнічний варіант «національного», попри принцип «персонально-династичного легітимізму», у територіальному розмежуванні Європи набув певних прав після Принципів Вільсона 1915 року по можливому розмежуванні Австро-Угорщини, згідно системи плебісцитів за етнічним принципом, та Принципу про національне самовизначення 1949. Останній явився елементом «деколонізації». Сучасне українське законодавство передбачає процес деколонізації та декомунізації.

Через це можна вважати, що «український дискурс» до інтерпретації територіальних питань ґрунтується на понятті «етнічної країни», та «поліетнічної держави» в «історичному контексті минулих форм державності». Це означає комбінацію історії державних утворень, які мають очевидне відношення до історії мешканців території української держави, з основним урахуванням просторового поширення етнічних українців (незалежно від їхньої тодішньої офіційної чи самоназви).

Такий підхід не є офіційно сформульованим, але є очевидним. Основний дискурс сучасного українського державотворення сполучає історію місцевих державних утворень (політій) та історичне поширення українського народу у певні періоди часу. Окремим аспектом цього дискурсу є врахування прав «корінних народів», які виступають одними з суб’єктів окреслення території та суверенітету України. Тому дискурс суверенітету України є складною комбінацією концепцій етнічної державоутворюючої нації, громадянської/політичної нації у рамках сучасної рівності прав громадян, безвідносно до етнічного походження, та «корінних народів» (кримські татари (кримці), караїми та кримчаки), які становлять собою окремий аспект оцінки статусу Криму. Бо усі визнані законодавством корінні народи, окрім українців, мають кримське походження.

Досвід референдумів 1919-1923 рр. у Європі показав, що етнічні плебісцити вносять у питання володіння територіями вочевидь непередбачуваний чинник, властивий усім рисам демократії та гібридної маніпуляції її процесами. Прикладом цьому є «Судетська проблема» наявності німецької меншини у демократичній міжвоєнній Чехословаччині 1930-х років. Права німців були забезпечені, але ідеологія Німецького рейху вбачала необхідність в об’єднанні усіх німецьких земель у межах саме німецької держави, де б і мав перебувати осередок суверенітету. З точки зору «історичних територій» Судети завжди були історично у складі земель Чеської корони з Х ст. Тому вивід прав судетських німців поза межі територіального суверенітету у бік «етнічних земель» зламував «історичні права» на користь «етнічних». Відповідно, актуальна система міжнародних відносин 1930-х рр. переставала відповідати цьому регіональному конфлікту, а роль центрально-східноєвропейського регіону стала достатньою для подальшого приводу до світової війни.

Оцінка понять «етнічні території» та «етнічні землі» має відбуватися за тою ж логікою, що «історичні території» та «історичні землі», якщо ми дотримуємося єдиного методологічного підходу. Тільки ми розрізняємо колишні державні володіння та розселення певного етносу в його історичних формах.

«Етнічні території» – частини простору, заселені у певний час певною етнічною групою. Проживання цієї етнічної групи на даній території могло припинитися й тисячі років тому (як «Оюм» готів на території України, або «Етелькузу» угрів у тих же краях), чи тривати досі. Це нейтральне поняття, яке не містить у собі КА. «У певний час ЕТ германцівготів була Україна, потім Балкани, потім Італія, потім Галлія…»

«Етнічні землі» – територія, яка була чи є населеною певною етнічною групою та щодо минулих подій чи явищ містить у собі змістовно емоційну складову. Саме у цьому сенсі ЕЗ за межами актуальної держави певного «державоутворюючого народу» стають елементом картографічної агресії: «наші споконвічні землі». Оповідь (наратив) про непідконтрольні («несправедливо неналежні») сьогодні даній державі «землі» візуально стає картографічною агресією. Може видатися, що це це надто «схоластично», бо в різних контекстах їх вживають як синоніми, але хочеться запропонувати логіку на основі вихідного розрізнення «територій» та «земель» із вже подальшими похідними.

 

P.S. Звісно, що публікувати «фрагмент більшого» – недосконала ситуація, але ця постійна політично-публічна плутанина дратує щодня, а що істини в останній інстанції тут немає, так то очевидно. Що триває палка полеміка, де кожний має свою градацію понять. На то воно й демократія. Це теж саме, що розпочинати суперечки, чим «народ України» відрізняться від «українського народу». Уважний читач принаймні помітить, що у визначених вище окреслених поняттях наявна певна логіка по розрізненню нейтрального та емоційно-політизованого.

 

авт. К. Галушко