Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Продовження публікації:

• Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи? 1 частина
• Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи? завершення

Формування Російської імперії

В Російську державу Україна потрапила тоді, коли створювався колоніальний світ. Однак ця держава формувалася як імперія традиційного, а не колоніального типу. Родовід традиційних імперій треба досліджувати з появи родоплемінних спільнот, в яких народжувалися соціальні страти і майнова нерівність. У боротьбі за територію, яка надавала засоби існування, найбільш успішні племена знищували або абсорбували менш успішні. З часом виникли племінні союзи, а з ними – державна організація, яка стала ефективним інструментом завоювання території.

В рамках держав відбувалася трансформація племінних союзів в більш чисельні й згуртовані етнічні спільноти – народності. Очільники деяких держав створювали мультиетнічну імперію, яка могла розвалитися після їх смерті або далі існувати під пануванням заснованої ними династії. Етнічні процеси в імперіях, яким судилося довге життя, відбувалися або за схемою знищення і абсорбування, або за схемою регіонального розвитку без деструктивного втручання імперського центру, або за змішаною схемою.

Є два класичні типи традиційних імперій: Римська і Китайська. Обидві були започатковані племінними союзами, але формувалися різними шляхами. Племінний союз латинів асимілював етнічні спільноти тільки в межах Апенінського півострова з прилеглими островами. Народи Середземноморʼя зберігли свою ідентичність і після розпаду Римської імперії утворили національні держави. Натомість племінний союз хань знищив або асимілював величезну кількість племен і перетворився на цілісний китайський народ.

Перший тип традиційної імперії можна назвати європейським, а другий – азійським. Хоча колосальна Монгольська імперія та її пізніші уламки, у тому числі Золота Орда, не мали можливостей або намірів нищити етнічну ідентичність підкорених народів.

У Російської імперії було мало спільного з середньовічною Руссю, хоча вона успадкувала від неї одну з гілок династії Рюриковичів. Її першопочатки повʼязувалися з розпадом Золотої Орди у середині ХV ст. на шість держав – Кримський, Казанський, Астраханський і Сибірський ханати, Ногайську Орду і Велике князівство Московське. Скориставшись досягненнями монголів в галузі військової і державної організації, московські князі поставили своїм завданням придбання золотоординської спадщини. Після завоювання Казані Іван ІV прийняв титул царя. Від падіння Сибірського ханату почалося безупинне просування росіян в Північній Азії і в 1640 р. вони досягли Тихого океану. В Російській історіографії дії землепрохідців висвітлюються суто позитивно, але освоєння Сибіру супроводжувалося нещадним нищенням аборигенів. На початку ХVІІІ ст. кількість росіян

в Сибіру вже істотно перевищувала чисельність місцевого населення [Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Львів, 2005. С. 33].

Підпорядкування Московській державі величезної території домонгольської Русі з центром у Києві спиралося на ідеологію «збирання земель руських», ідентичну «збиранню земель золотоординських». Це був азійський тип формування імперії. Очільники Московської держави започаткували відлік її існуванню від перших князів династії Рюриковичів у Новгороді і Києві, маючи кінцевою метою злиття існуючих у Східній Європі народностей в єдиний імперський народ.

Головним досягненням Івана ІІІ було завоювання Великого Новгорода в 1478 р. За довгі роки правління Іван ІІІ та Іван ІV знищили або вивели з Новгорода і Пскова дворянські і торгівельні еліти, конфіскували їхні землі, ліквідували місцеву систему управління і включили ці території в Московську державу на правах звичайних повітів. Андреас Каппелер з подивом зауважив, що московський уряд проводив «найбільш жорстку політику щодо областей Русі з переважно великоруським населенням» [Каппелер А. Формирование Российской империи в ХV – начале ХVIII века: наслед-

ство Руси, Византии и Орды // Российская империя в сравнительной перспективе:

Сборник статей. Москва, 2004. С. 102].

Насправді, однак, була знищена або асимільована четверта східнослов’янська народність. На початковій стадії формування, до виникнення Руської держави з центром у Києві, Микола Костомаров нараховував у Східній Європі шість народностей: новгородську і псковську, які згодом злилися в одну, південноруську, білоруську, сіверську і великоруську . [Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Костомаров

Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. Т. 1. Кн. 1.

Санкт-Петербург, 1903. С. 10–13]. Коментуючи його, Володимир Баран вважав, що такий первинний поділ народностей не суперечить характеру археологічних джерел VI–X ст.

[Баран В.Д. Давні слов’яни. Київ, 1998. С. 150].

Формування імперії завершив Петро І на початку ХVІІІ ст. Приєднуваним європейським територіям, які стояли вище неї в економічному і культурному відношенні (Український Гетьманат, Царство Польське, Велике князівство Фінляндське), імперія надавала автономні права, але з часом починала їх «перетравлювати». Найбільш грунтовно вона поглинула Українську козацьку державу. На переламі ХІХ–ХХ ст. кордони України можна було визначити тільки за переважанням носіїв української мови у населенні губерній. Царство Польське спочатку мало статус монархії з найбільш прогресивною конституцією, але після двох повстань перетворилося на Привіслянський край з однією державною мовою –

російською. Тільки Фінляндське генерал-губернаторство зберегло лютеранську церкву на правах державної і деякі форми національного внутрішнього управління.

Імперська політика щодо українців і білорусів може характеризуватися тільки такими визначеннями: поглинення, асиміляція, позбавлення національної пам’яті. У російських монархів просто не вистачило історичного часу, щоб асимілювати українців і білорусів так, як була асимільована або знищена новгород-псковська народність. В Москві і Санкт-Петербурзі українці і білоруси розглядаються як етнографічні гілки єдиного російського племені.

Українці були позбавлені не тільки власної історії, а й навіть первинної самоназви. Щоб уникнути нав’язуваного їм іменування «малороси» («малоросіяни»), прогресивна українська інтелігенція (передусім Осип Бодянський, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров) перетворили відомий з ХІІ ст. топонім «Україна» в етнотопонім. Тарас Шевченко ще не користувався терміном «українець», але Леся Українка вже перетворила новий етнонім на свій псевдонім.

Своєрідним матеріальним втіленням великодержавної міфології був споруджений у Новгороді в 1862 р. бронзовий монумент «Тисячоліття Росії». Це – грандіозна композиція з 109 фігур історичних діячів. Крім російських великих князів, царів та імператорів, в ній представлені велика княгиня київська Ольга, князі Святослав, Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, великі князі литовські Гедимін і Ольгерд, дружина новгородського посадника Марфа, гетьман Богдан Хмельницький, діячі української культури Петро Могила, Феофан Прокопович, Костянтин Острозький. Поширившись на всю Східну Європу, «тисячолітня» імперія привласнила історичну спадщину її народів.

Поглинаючи українців, ідеологи російського шовінізму робили вигляд, що українського питання не існує й ніколи не існувало. Чого тільки варті такі одкровення Івана Аксакова (сина відомого письменника), які наводив Іван Дзюба у славнозвісному памфлеті «Інтернаціоналізм чи русифікація?»: «Малорусского вопроса не существует уже и потому, что этот вопрос общерусский, земский, народный, вопрос всей русской земли, столь же близкий жителю Пензы, как и жителю Волыни. Заднепровская Украина и Белоруссия – не завоеванный край, о котором можно спорить, а часть живого тела России. Здесь нет места ни вопросу, ни спору» [Аксаков И. Полное собрание сочинений. Т. 3. М., 1886. С. 132–133; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ, 2005. С. 122].

А лідер партії кадетів Павло Мілюков так інструктував російську делегацію перед її виїздом на Парижську мирову конференцію у листопаді 1918 р.: «Офіціяльне визнання слів “Україна”, “українці” неминуче потягне за собою зменшення руського народа більш як на третину і одріже руські землі від Чорного моря. Коли б навіть “Україна” на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави буде мати грунт і рацію» [Дорошенко Д. Українська Гетьманська Держава 1918 р. Нью-Йорк, 1954. С. 411. ].Тут ані додати, ані відняти…

(Далі буде: «Радянська видозміна російської імперії», «Імперіалізм, а не колоніалізм» )