10 непересічних жіночих біографій з історії України

Вів’єн Лі козацького роду

Анна Фесак, яка стала відомою світу як Анна Стен, народилася у Києві 3 грудня 1908 року в родині театрального художника – українця козацього роду та балерини, шведки з походження. Щоправда, сама Анна вказувала якось, що її батько працював прикажчиком у взуттєвій крамничці. Навчалася в Київському державному театральному технікумі, працювала репортером, грала в київському Малому театрі. Дебютувала у кіно в стрічці Бориса Барнета «Дівчина з коробкою» (1927), зіграла головну роль в соціальній драмі Федора Оцепа «Земля в полоні» (1927) та пригодницькій картині «Провокатор» (1927) за сценарієм Олеся Досвітнього. Стала широко популярною у СРСР. За лінією професійного обміну у 1930 році вирушає до Берліна, де розпочинає зйомки в кінострічках виробництва провідної німецької кінокомпанії UFA. Співпраця Анни з «буржуазними кінокомпаніями» різко критикується радянською та німецькою лівою пресою. Тим часом звуковий фільм за її участю «Вбивця Дмитрій Карамазов» (1931) за мотивами твору Достоєвського «Брати Карамазови» мав приголомшливий успіх в Європі та Америці. До СРСР Анна не повернулася 1932 року Стен отримує запрошення до Голлівуду від продюсера Семюеля Ґолдвіна, співвласника кіностудії Метро-Ґолдвін-Маєр. Анна переїжджає до США, де Ґолдвін мав намір зробити з неї «другу Грету Гарбо». Коли 1935 року Моріса Шевальє попросили назвати 10 найкрасивіших жінок, він назвав серед них і Анну Стен. В Голлівуді середини 1930-х Анна Стен прославилась своїм хистом підбирати гардероб. Утім жоден з випущених з нею фільмів не мав великого успіху, що змусило Ґолдвіна розірвати контракт із Стен. Попри це стрічка Кінга Відора «Шлюбна ніч», в якій Стен грала разом з Гарі Купером, отримала приз за режисуру на Венеційському кінофестивалі й вважається піком зіркової кар’єри Стен. 1937 року Анна Стен оформила американське громадянство. Надалі грала на Бродвеї, знімалася в  голлівудських та британських фільмах до середини 1940-х, після чого з’являлася в кіно дуже рідко й як правило – в ролях другого плану. Викладала в акторській студії. 1962 року актриса припинила свою діяльність в кінематографі і серйозно зайнялася живописом. Її картини виставлялися в Бостонському музеї, а The Smithsonian Institution улаштував європейське турне творів Анни Стен. Померла актриса 12 листопада 1993 р. у Нью-Йорку.

 

Хрещена мати польської «Солідарності»

Робітниця верфі імені Леніна (Ґданськ) Анна Валентинович, який випала доля стати однією з засновників незалежної польської профспілки «Солідарність», народилася 15 серпня 1929 року в багатодітній українській селянській родині в с. Сінне (нині Садове Гощанського району Рівненської області). Насправді її звали Ганна Любчик. У 8 років вона втратила матір, а вже незабаром нова, радянська, влада розкуркулила сім’ю Любчиків — відібрала землю й інвентар. З 12 років Ганна працювала служницею в заможних польських господарів Телесницьких, разом з якими 1941 року виїхала до Польщі, ставши де-факто їхньою прийомною дитиною. У 1950 році почала працювати на верфі, швидко стала «передовиком праці», її фото публікували в пресі. Невдовзі включилася у боротьбу за права робітників, чим привернула увагу польської держбезпеки, брала участь у страйках 1970 року в Ґданську. У 1978 році взяла активну участь у створенні в Польщі не визнаних владою вільних профспілок, за що була переслідувана комуністичними спецслужбами. 8 серпня 1980 р. після 30 років праці на виробництві і за 5 місяців до пенсії Анну Валентинович звільнили з роботи на верфі. Це стало приводом до початку страйку 14 серпня на корабельні ім. Леніна, в процесі якого й виникла незалежна профспілка «Солідарність». Першим пунктом вимог страйкарів було поновлення А. Валентинович на роботі. Після переговорів «Солидарності» з комуністичнм режимом вимоги робітників було задоволено, а А. Валентинович і Л. Валенсу поновили на роботі. А. Валентинович відігравала активну роль у профспілці на початку творення «Солідарності», але, з її власних слів, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах адміністрація може краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. Після введення в Польщі воєнного стану її інтернували. За організацію страйку в грудні 1981 р. була засуджена в березні 1983 р. до 1,5 року позбавлення волі (умовно). Через продовження опозиційної діяльності відбула ув’язнення з грудня 1983 р. до квітня 1984 р. У 1980-ті критикувала тодішнє керівництво «Солідарності» на чолі з Л. Валенсою, називаючи їхню політику «угодівською». Після повалення комуністичного режиму часто виступала з гострою критикою політики правлячих партій. Загинула в катастрофі польського президентського літака 10 квітня 2010 року поблизу Смоленська.

 

Та, що перемогла цілу армію

Анна Дорота Хшановська походила з німецького роду де Фрезенів. Була дружиною польського військового командира Яна Самуеля Хшановського гербу Порай, який очолював гарнізон замку в Теребовлі. У 1675 р. цю твердиню оточила турецька армія. Шляхта, яка сховалась в замку, почала думати про здачу османам в полон, зважаючи на багатократну чисельну перевагу ворога. Але Анна (у частині джерел її називаю Зофія) переконала чоловіка продовжити оборону і той з палашем в руках змусив переляканих повернутись на їх позиції. Коли ж й її чоловік вже зневірився в обороні, Анна сказала йому, тримаючи в руках два мечі, що в разі капітуляції вб’є його і себе. Є також версія, що вона пригрозила підпалити порохові запаси і висадити замок в повітря у випадку капітуляції. Розповідають, що сама вела обложених в атаки на турків. Зрештою, напад було відбито й оборонці не здали замок.

 

Найвродливіша «гуцулка» польського кіно

Інна Беніта народилася 1 лютого 1912 року в Києві в єврейській родині Миколи та Олени Ферових. У 1920 р. сім’я виїхала до Польщі. Інна закінчила вокальні та театральні курси в Парижі та Варшаві, дебютувала у варшавських театрах у 1931 році, з наступного року знімається в кіно. Серед помітних ролей – гуцулка Марійка у фільмі «Приблуда». Під час німецької окупації виступала в офіційно дозволених театрах, за що була засуджувана польським оточенням. Це відчуження посилилося після того, як вона зійшлася з офіцером Вермахта, австріяком за походженням. Пара виїхала до Відня, потім повернулася до Варшави. Але коли німецькій владі стало відомо про цей роман та походження Інни, її коханця відправили на Східний фронт, а її ув’язнили. Звільнили після народження дитини у квітні 1944 року. Загинула разом з немовлям під час Варшавського повстання, ймовірно, заблукавши в підземних комунікаціях, якими цивільні мешканці намагалися врятуватися з зони бойових дій.

 

Дві половинки однієї долі

Надзвичайна красуня, талановита співачка, перша дама польської еміграції… А ще – дочка капелана українського війська, небога страченого поляками композитора й політика, солістка українського джазового оркестра. Ірина Яросевич народилася 12 травня 1920 р. в Брунталі (тоді ще він носив німецьку назву Фройденталь) біля Олмоуца у чеській Сілезії. Її батько – українець, греко-католицький священик Микола Яросевич. Мати Олена була рідною сестрою диригента, композитора та громадського діяча Остапа Нижанківського (розстріляний польськими вояками без суду в травні 1922 року) та оперного співака Олександра Нижанківського. Більш ймовірно, що Ірина насправді народилася на три роки раніше: у Фройденталь її батько кілька років був капеланом греко-католиків – вояків автро-угорської армії, а за часів ЗУНР він був уже капеланом українських військ у Коломиї.  З 1926 р. родина мешкає у Львов. Дівчинка навчається у школі, гімназії сестер Василіянок, Українській торговельній школі, належить до української скаутської організації «Пласт». Одночасно відбувається навчання Ірини у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (фактично – у консерваторії). Грі на фортепіано вона вчилася у свого двоюрідного брата Нестора Нижанківського (разом з Р. Шухевичем). Потім займалася у класі вокалу, співала народні пісні, романси, оперні арії, брала участь у театральних постановках та концертах. У 1940 р. у Львові виникають кілька нових творчих колективів. До одного з них, джазового «Теа-джаз», потрапила як солістка й Ірина. Разом з цим ансамблем Ірина мала численні виступи в СРСР (згадувала про ці поїздки як про вкрай тяжке випробування, передусім через погане харчування). У 1942 р. більша частина «Теа-джазу» опиняється в армії Андерса як громадяни довоєнної Польщі. Ірина виступала тут у створеному в 1942 р. ансамблі-театрі «Польський парад» для вояків 2-го Польського корпусу. Разом з ними пройшла шлях від Бузулуку через Іран, Ірак, Палестину та Єгипет аж до Італії. Мала звання поручника Війська Польського. Після битви на Монте-Кассіно виступила з ансамблем на цій горі, вперше заспівавши одну з найпопулярніших польських пісень – «Червоні маки на Монте-Кассіно замість роси п’ють польську кров». У 1946 р. Ірина знялася у двох фільмах – польському «Велика дорога» та італійському «Незнайомець з Сан-Маріо». Після війни оселилася у Великій Британії, у 1948 р. стала другою дружиною Владислава Андерса, головнокомандувача Польських ЗС на Заході. Здобула широку популярність серед польської еміграції як співачка. Виступала у Британії, Франції та Ізраїлі. Для Бі-Бі-Сі та Радіо «Вільна Європа» записала біля тисячі пісень, десь сто з них вийшли на платівках. Після смерті чоловіка у 1970 р. активно опікувалася збереженням пам’яті про нього. Не зрікалася свого українського походження, але й не акцентувала на ньому, залишаючись некоронованою першою дамою саме польської еміграції. Померла 29 листопада 2010 р. у Лондоні. 21 травня 2011 р. Ірина Яросевич була перепохована біля свого чоловіка Владислава Андерса на польському військовому цвинтарі у Монте-Кассіно.

 

Жертва Катині

Яніна Антоніна Левандовська народилася 22 квітня 1908 року в Харкові, у родині Йосипа Довбор-Мусніцького, офіцера Російської імператорської армії. Через десять років її батько стане генералом Війська Польського. Родина, звісно, перебралася до Польщі. Яніна навчалася у консерваторії, виступала як артистка, працювала на телеграфі. У познанському аероклубі закінчила курси пілотування і у 1937-у отримала посвідчення спортивного пілота. У вересні 1939 року добровольцем вступила до авіаполку в Луцьку. Потрапила з однополчанами в радянський полон. Утримувалася в Козельському таборі. Страчена без суду і слідства у Катині радянськими спецслужбами в квітні 1940 року.

 

Шляхтянка духу

Марія Капніст була правнучкою декабриста, а її родовід сягає славетного кошового Івана Сірка. На гербі графів Капніст було чорним по золоту викарбувано «Sub Igne Immotus» («Незворушний під вогнем»). Народилася 4 квітня 1914 року у Петербурзі. У 1934 року закінчила студію Ленінградського драматичного театру імені Олександра Пушкіна. Через походження репресована, відбувала несправедливе покарання на шахтах Караганди. Там народила доньку, яку віддали в дитячий будинок. Після звільнення приїхала в Україну, почала зніматися в кіно, створивши цілу низку непересічних образів. Загинула Марієтта Капніст-Сірко 25 жовтня 1993 року в Києві. Похована у селі Велика Обухівка біля Миргорода, де колись був маєток Капністів.

 

Політик здорової людини

Маруся Євгенія Бек народилася 29 лютого 1908 р. в американській Пенсильванії, куди емігрували її батьки-лемки. У 1921 році батьки відправили Мері Бек в Україну, де вона навчалась у Чортківській та Коломийській гімназіях, була членом української скаутської організації «Пласт». Повернулася до США, навчалася в Піттсбурзькому університеті, де у 1944 р. здобула звання доктора юриспруденції. Її називали «Леді з Перших» (the Lady of Many Firsts), оскільки вона багато в чому була першою. Так, вона стала першою жінкою, яка отримала звання доктора юриспруденції в Піттсбурзькому університеті. Була першою жінкою, обраною до міської ради Детройта (1949) та першою жінкою — президентом цієї ради (1950—1970). Зробила значний внесок у справу збереження історичних архітектурних пам’яток, турбувалася про поліпшення санітарно-побутових умов проживання в Детройті, розвивала молодіжний спорт, виступала за розширення програм, що попереджають дитячі та юнацькі правопорушення, підтримувала національні меншини та діаспори. Плідно працювала в українських громадських організаціях. Померла 30 січня 2005 р., похована на православному Цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

 

Інфанта української літератури

Її повне ім’я: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати Наталени Королевої, яка народилася 3 березня 1888 р. у монастирі Сан Педро де Карденья біля міста Бургос, була іспанською графинею. Батько – граф з полонізованого роду русько-української шляхти Дуніних-Борковських (серед родичів майбутньої письменниці – полковник чернігівський та генеральний обозний, відомий меценат та, за народними переказами, упир Василь Дунін-Борковський). Виховувалася бабусею-іспанкою, а згодом – у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Вивчала там протягом майже дванадцяти років мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Під час відвідин родичів вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти. Восени 1904 р. сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва, де після повторного одруження оселився її батько. На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови. Освоївши російську мову, дівчина вступила до Київського інституту шляхетних дівчат, який закінчила через два роки. У Києві брала уроки музики в українського композитора Миколи Лисенка. У Санкт-Петербурзі Наталена закінчила археологічний інститут, здобула ступінь доктора археології (за праці з литовської старовини), потім зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві. Аби уникнути нав’язуваного мачухою одруження з гусарським ротмістром вступає до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом укладає контракт з паризьким «Theatre Gymnase», що гастролював тоді в столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар’єра Наталени не склалася через слабке здоров’я. Вона залишає театр, лікується на Закавказзі, а потім виїжджає в Західну Європу, де продовжує лікування, займається улюбленою справою — мистецтвом і археологією. Вона побувала в Іспанії, Франції, Італії, країнах Близького Сходу, знову виступила в оперних театрах Парижа і Венеції, взяла участь в археологічних розкопках Помпей і в Єгипті, з 1909 р. почала системачно виступати з художніми творами і науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах. Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві: вона приїхала до хворого батька, який невдовзі й помер. Стає сестрою милосердя в армії. Майже три роки пробула на війні, нагороджена солдатським хрестом «За храбрость», дістала три поранення, перенесла тиф і кілька запалень легенів. Одружилася з офіцером російської армії і громадянином Ірану, що служив у «дикій дивізії», — Іскандером Гакгаманіш ібн Курушем, який невдовзі загинув під Варшавою. Відпровадивши домовину з тілом чоловіка до Ірану, Наталена повернулася до Києва. Разом з мачухою вона записується в групу чеських репатріантів і виїжджає до Львова. Але тут мачуха захворіла й померла. Наталена дісталася Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. Зустріла Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-громадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельнік біля Праги. Тут і прожили до кінця днів своїх. В. Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941 р., після чергового допиту в гестапо. Н. Королева все подальше життя присвятила літературній праці. На замовлення міністерства освіти уклала невеличкий шкільний чесько-український словник, великий французько-український словник (залишився недрукованим). Писати художні твори українською мовою почала з 1919 р. за порадою В. Короліва-Старого. З того часу понад двадцять років усі західноукраїнські, буковинські, закарпатські українські журнали, а також журнали, що виходили в Чехо-Словаччині, вміщували її твори. Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької та іспанської мов. Її намагання встановити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР успіху не мали. Померла письменниця 1 липня 1966 р. в Мельніку. Похована на цвинтарі Святого Вацлава, біля коханого чоловіка.

 

Довкола світу з камерою і блокнотом

Софія Яблонська народилася у родині священика 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу в Львові. Їй пророкували успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її кругосвітні мандри. З Франції мандрувала спершу до Марокко, а потім через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юннань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву і Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду). Свої репортажі з подорожей друкувала в журналах «Жіноча доля» і «Нова хата», «Ми і світ», «Назустріч», «Діло», «Нові шляхи». П’ятнадцять років прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом, виховувала трьох синів. Авторка збірки епічних творів «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (у 2 ч., 1939), збірки нарисів і оповідань «Дві ваги — дві міри» (1972, посм.). У всіх виданнях вміщувала власні фотографії, які ілюстрували побут і культуру екзотичних країв і народів. У 1950 році повернулися до Європи й оселилися спочатку в Парижі, а після смерті чоловіка — на о. Нуармутьє (Франція). Знову повернулася до літературної творчості – написала повість-спогад “Розмова з батьком”, в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного. Загинула в автомобільній катастрофі 4 лютого 1971 р. у Франції.

 

***

 

Підготовлено за матеріалами відкритих джерел.