Іван Гоменюк

Одна з найвідоміших фотографій Другої світової війни – встановлення американськими морськими піхотинцями прапора над Іодзімою. Командував ними сержант українського походження – Майкл Стренк. Через тиждень він загине, але ця фотографія стане справжньою іконою американської історії. Л. Голлі, що був поруч з сержантом, коли той загинув, сказав, що «він був найкращий морпіх з тих, кого я знав».

Михайло Стренк народився 10 листопада 1919 р. в невеличкому лемківському селі Орябина (сьогодні це мікрорайон міста Стара Любовня) Старолюбовнянської округи на Пряшівщині. Тоді це була Чехословаччина, тепер – Словацька республіка. Представники цього села були учасниками Руської Національної Ради в Старій Любовні, яка 8 листопада 1918 року проголосувала за приєднання Пряшівщини до України. Менше, ніж через два роки після народження Михайла, у 1921-у, відбувся перепис. Згідно з його даними в Орябині тоді з 1215 мешканців 17 були чехословаками, 1 – німцем, 5 – євреями, 30 – циганами, 20 – «чужинцями». Решта ж – русинами-українцями. До речі, двоюрідний брат Михайла Стренка Микола Стренк згодом став функціонером Культурного союзу українських трудящих, який діяв за соціалістичної Чехословаччини на Пряшівщині.

Батьків Михайла звали Василь Стренк (у США він змінив ім’я на Чарльз) та Марта Грофікова. Коли хлопцю було три роки, його батько поїхав до США, де влаштувався на роботу на металургійному заводі. Бідність гнала тисячі мешканців Карпат у пошуках кращої долі до Нового Світу. Як правило, малоосвічені емігранти працевлаштовувалися у металургійній чи гірничій промисловості.

У 1925 році батько Михайла назбирав достатньо грошей, щоб викликати до себе усю родину. Вони жили в маленькому (скажімо, у 2000 р. тут було лише 442 мешканці) містечку Франклін в окрузі Кембрія в Пенсільванії. На новій батьківщині хлопця звуть Майклом. У 1937 році він закінчив середню школу. Відтак він півтора року служив у Цивільному корпусі охорони навколишнього середовища, а потім працював на будівництві автострад.

6 жовтня 1939 р. Стренк записується в Пітсбурзі до Корпусу морської піхоти. Початкову підготовку проходить в центрі для рекрутів на острові Перріс.

Потім служить там же та на Гуантанамо. У вересні 1941 р. уже капрал Майкл Стренк разом зі своєю 1-ю дивізією морської піхоти потрапляє до Північної Кароліни. 26 січня 1942 р. йому присвоїли звання сержанта.

12 квітня Михайло разом з однополчанами вантажиться на кораблі у Сан-Дієго, Каліфорнія. Вони прямують на тихоокеанський острів Валліс. Тут Стренка переводять до елітного спецпідрозділу – 3-го батальйону рейдерів морської піхоти. У складі цієї частини Стренк воює на острові Павуву, а відтак бере участь в битві за Затоку імператриці Августи. Після цього пекла йому надають відпустку й Михайло попрямував до родини. Батькові, що відговорював його повертатися на фронт, Михайло сказав: «Тату, там йде війна. Молоді хлопці воюють. І вони потребують моєї допомоги».

Після повернення на службу сержанта Стренка приділяють до роти «Е» 2-го батальйону 28-го полку 5-ї дивізії морської піхоти. Їх інтенсивно тренують на базі Пендлетон та на Гаваях. Михайла призначають командиром відділення, яке відправляють на острів Іодзіма, куди морпіхи прибули 19 лютого.

Захоплення Іодзіми (з 2007 року острів іменують Іото) повинно було стати зразково-показовою операцією. Адже це була перша японська територія, на яку ступить американський солдат. Реванш за ганьбу Пьорл-Гарбора готувався ретельно – острів атакували більш як 70 тисяч морпіхів на 800 кораблях. Підтримку надавали понад тисячу літаків. На остаточну перемогу штаб відводив чотири дні. Потім Іодзімі, що лежала на пів шляху між Гуамом та Японією, належало стати базою з аеродромами для американських Б-29. А вже вони поставили б острівного супротивника на коліна нескінченними бомбардуваннями.

Висадку готувалися висвітлювати сотня журналістів зі США, Британії й Австралії. Їм обіцяли повне сприяння й мінімальне втручання.

Цю обіцянку американське командування не дотримало – військова цензура реквізувала тисячі фотографій та викреслила незліченно слів з репортажів. А все тому, що атака на Іодзіму виявилася справжнісіньким пеклом, а отже відверта розповідь про неї підірвала б дух як військ, так і тилу. Битва за острів тривала 36 днів, американці втратили вбитими майже 7 тисяч чоловік, утричі більше були поранені. З 20-тисячного японського гарнізону острова вижило тільки близько 200 вояків, але це були виключно рядові та молодші офіцери. За деякими даними окремі японці партизанили на острові ще кілька років, переховуючись у нескінченних тунелях й печерах.

Обороною острова командував Тадамічі Курібаяші, який два роки був заступником військового аташе в Вашингтоні. Згодом він очолював Кавалерійського управління в імперському Міністерстві війни та командував 1-ю дивізією імператорської гвардії, яка охороняла палац японського монарха. Очоливши гарнізон на Іодзімі, він збудував добре продуману оборону та наказав евакуювати цивільних з острова.

Іодзіма була буквально нашпигована бункерами та оборонними спорудами, які доводилося випалювати напалмом та фосфорними снарядами. Коли закінчувалися боєприпаси японці кидалися в атаку з самурайськими мечами, багнетами чи навіть голіруч.

Підлеглі обожнювали Михайла Стренка, відзначаючи його простоту в спілкуванні. Він вселяв в них надію, що вони зуміють вижити у цій безжальній м’ясорубці. У спогадах морпіхів, які Джеймс Бредні збирав для своєї книги «Прапори наших батьків», його описують як «найбільшого морпіха з морпіхів», справжнього вояка та лідера, що завжди вів бійців власним прикладом. Він неодноразово казав підлеглим: «Прямуйте за мною, й я постараюся повернути вас матерям цілими» (Follow me, and I’ll try to bring you all safely home to your mothers). Один з вояків, який служив під його началом, відзначив, що його командир був «з тих морпіхів, про яких ви читали, й про яких знімають фільми». Капрал Гарлон Блок розповідав, що накази Стренка виконувалися беззаперечно. У знятому в 2006 р. К. Іствудом фільми «Прапори наших батьків» роль М. Стренка зіграв канадський актор Беррі Пеппер.

Історія появи фотографії зі Стренком, яка принесла автору Пулітцерівську премію та облетіла весь світ, наступна. 30-річний Джо Розенталь мав надто поганий зір, щоб служити в армії, але на фронт він потрапив як фотокореспондент Ассошіейтед Пресс.

23 лютого Майклу Стренку з підлеглими доручили прокласти телефонний кабель на верхівку Сурібачі. Принагідно йому наказали підняти другий, більший за розміром, американський прапор над 166-метровою горою. Перший, піднятий морпіхами лейтенанта Шрієра зранку того ж дня, був розміром лише 140 на 71 см і його було складно роздивитися здалеку. Новий прапор розміром 245 на 142 см морпіхи прикріпили до старої японської водопровідної труби й підняли над згаслим вулканом. Ось тут і нагодився Розенталь зі своєю камерою.

Цю фотографію відтворювали неодноразово на листівках, значках і т.п. А ще образ п’яти морпіхів, що підіймають прапор, втілився у бронзі, ставши пам’ятником на Арлінгтонському цвинтарі. Його відкрили 10 листопада 1954 р., в 179-у річницю створення Корпусу морської піхоти США. На п’єдесталі викарбували слова Німіца: «Надзвичайна хоробрість була звичною рисою». До речі, 10 листопада – це ще й день народження Майкла Стренка.

З шести вояків, які підіймали другий прапор над Сурібачі, окрім Стренка ще двоє загинули тоді ж на Іодзімі. Решта повернулися до США, де ненадовго стали зірками для широкої громадськості. А Майкл загинув 1 березня від «дружнього» вогню: шрапнель американської артилерії накрила ділянку, де перебував він з однополчанами…

Михайло Стренк отримав за свою службу такі нагороди: Пурпурне Серце (посмертно), Бронзова Зірка, Відзнака президента з однією зіркою – за бої на Іодзимі, Медаль за службу в захисті Америки – за службу на Кубі, Медаль за кампанію в Американському регіоні, Медаль за кампанію в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – з чотирма зірками (за Павуву, Бугенвіль, Соломонові острови та Іодзіму), Медаль за перемогу у Другій світовій війні (посмертно).

Стренка поховали на Іодзімі на цвинтарі 5-ї дивізії згідно з римо-католицьким обрядом. 13 січня 1949 р. тіло Майкла урочисто перепоховали на Арлінгтонському національному цвинтарі (могила № 7179, 12-а секція).

На його похороні з промовою виступив президент Трумен. Лише після цього рідні Михайла дізналися, що він – один з зображених на фото, яке знає кожен американець. До речі, його брат Петро теж служив у Другу світову – на авіаносці «Франклін» у Тихому океані. Після війни він став поліцейським.

Цікаво, що лише у ХХІ столітті встановили, що Стренк де-юре не мав американського громадянства, а лише був натуралізований разом з батьком в 1935 р. (його мати була натуралізована в 1941 р.). Справу національного героя терміново розглянули й вже 29 липня 2008 р. під час урочистої церемонії на Арлінгтонському цвинтарі, перед тим самим пам’ятником, сертифікат про надання Михайлові американського громадянство вручили його наймолодшій сестрі Мері Перо.