Робота над проектом

З приводу відеоблога Андрія Портнова про проект “LIKБЕЗ” (від координатора проекту)

Ми тут нижче трохи попіарили нашого колегу А.Портнова щоби показати, критику якого характеру зустрічає наш Проект серед українських істориків. Що є критика — це добре, адже наша професійна спільнота не шикується у шеренги, не є одностайною, не повинна це робити і такою бути. Ми, звісно, втішені оцінками, які визначають наш Проект як явище не лише “історичного”, але й інформаційного простору України взагалі. Як явище доби. Цінуємо загальну “гнучкість” критичних формулювань. Дякуємо за розуміння емоційних мотивацій знервованих авторів. Але мусимо трошки й відповісти — з приводу тих речей, які вважаємо для себе принциповими.

Приємно, що А.Портнов від часу попереднього сеансу критики Проекту у фаховій групі Хісторіанз.ін.уа вже не звинувачує нас у невідповідності західним стандартам просвіти, – оскільки ми не дуже і тоді, і зараз розуміємо, чому ми повинні відповідати якимось стандартам і обмежувати себе якоюсь визначеною тональністю. Але наша тональність, як видно з блогу, й досі засмучує колегу, — попри те, що він із часом починає розуміти нас усе глибше і глибше, все тонше і тонше…

Поріг “розуміння” колеги припадає на наше “глузування” (“ёрничество”), коли ми надто довільно (а може — нахабно) формулюємо певні висновки чи оцінки. Штука у тому, що шановному блогеру варто було б визначитися — чи ми займаємося “глузуванням”, чи вже перейшли, як він вважає, на власне “відтворення мови російської пропаганди”. Різниця між “мовою пропаганди” і мовою вільних людей з критичним розумом саме і полягає у наявності “глузування”. Ми не обмежені умовами політкоректності і можемо собі дозволити чимало “зайвого”.

Нерозуміння тональності викладу сайту LIKБЕЗ (зазвичай доволі стриманого і банально довідкового) спричинене нерозумінням природи громадських проектів та нраву (чи “норову”) їхніх учасників. Та їхніх відносин з державою.

Попри те, що пан Андрій констатує “слабкість” української держави, він щоразу не забуває вказати на нашу “співпрацю” з державними структурами. Якийсь такий собі “колабораціонізм” (ОЙ!). Як із німецькими окупантами. Вочевидь, повз його увагу ще раз пройшли нагадування моїх колег, що ми НЕ Є одним із “проектів Інституту національної пам’яті”. І чому в якості “замовника” з числа чотирьох наших партнерів він повсякчас обирає цей інститут — незрозуміло. Взагалі видається, що будь-яка згадка про Інститут нацпамяті чомусь збуджує темперамент критичних колег. Їм хочеться показати нас (“активістів” – як було сказано у блозі) кимось такими, хто обслуговує чи заміняє по певним функціям державу, що, мабуть, є апріорі поганим в сенсі свободи самореалізації історика. Зазначу, що ми були б зовсім не проти, аби держава робила те, що вона повинна робити за умов війни — тобто працювала б і на інформаційному фронті. Такого поки що не відбувається. То ж — перепрошую — ми ще трохи “поглузуємо” на свій смак.

На думку п.Портнова, ми повинні натомість більше займатися “критичним патріотизмом” та визнавати свою відповідальність за якісь страшні та ганебні речі, які відбувалися у минулому. Це, начебто, мусить увести нас в контекст “євроінтеграції”. Тобто прийти кудись з повинною головою. Але тоді я б попросив п.Андрія скласти список того, за що саме ми повинні “відчути відповідальність” і вказати адресу — куди саме йти вибачатися (в контексті євроінтеграції). Це цілком можна зробити у форматі нашого сайту, якщо п.Андрій вкаже нам те пропагандистське кліше, на яке варто відповісти. Ми свій перелік міфів ще не закінчили.

Щодо “історичних прав”, “місця яким тепер не повинно бути”. Може, звісно, й “не повинно”, але ж в Росії про це не знають і люблять експлуатувати цю тему. Взагалі проблема “мови”, про яку згадує п.Андрій, є дійсно важливою. Частина колег думає, що якщо частіше згадувати у своїй риториці “євроінтеграцію”, то щось у світі зміниться. Якщо весь час повторювати “рахат-лукум”, то у роті посолодшає. Це не так. Це — просто переведення стрілок на замкнений маршрут без виходу назовні. І зауваження щодо того, що ми прагнемо когось переконати тією мовою, якою говорить російська пропаганда, — зайве. Спочатку треба показати її (пропаганди) невідповідність історичним фактам будь-якою мовою, а потім наш читач сам розбереться, чи буде він після цього займатися “критичним патріотизмом”. І чи йому це взагалі захочеться. На жаль, всупереч п.Портнову, саме сьогодні набувають нового життя ті речі, про які ми думали, що їм “місця не повинно бути”. 2014 рік дуже нагадує 1939. Ці речі, всупереч ілюзіям п.Портнова, існують і, на жаль, лише множаться. Тому ігнорувати їх в контексті “євроінтеграції” – це, як мінімум, страусина позиція. І взагалі, чесно кажучи, незрозуміло, чому вся ця “євроінтеграція” мусить втілюватися у якихось хронічних вибаченнях. Українцям саме час вже переставати думати про “вибачення”, а більше про самоствердження. Нехай інші вибачаються, навіть можна вказати адреси, але вони цього не робитимуть. То ж і нам не варто поспішати “поперед батька лізти”.

Наостанок: щодо зауважень п.Андрія з приводу карт –  що вони потребують більше коментарів. Найсуттєвіші зауваження публіки до нашого сайту: 1) многа букофф та 2) мала букофф. Над тим, як відповісти на цю дилему, ми ще міркуватимемо, але скоріше відверто будемо йти назустріч звичайному читачеві, а не глибокомудрим колегам. У нас — не науковий журнал. Тому щодо багатьох ілюстрацій коментарі — зайві, якщо людина сама спроможна розібратися, що там зображено.

10689816_910821922279384_1908025968947848025_n

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору