Державність 1917–1921 рр.

Як харківські більшовики козаків “перефарбували”.

10 січня 1918 року (28 грудня 1917-го) більшовики роззброїли 2-ий Український полк – останню опору Центральної Ради у Харкові. 

М-1

Після чого полк змінив не лише нумерацію, а й… колір. До трьохсот козаків, які ще недавно вважалися «жовто-блакитними», додали чотири сотні харківських пролетарів і назвали «оновлену» військову частину «1-м полком Червоного козацтва».

Сталася «раптова зміна масового настрою», коли вірити грубезній книжці «Історія міста Харкова ХХ століття». Виданій, до речі, уже за часів незалежної України – у 2004-му.

Та вірити важко. Бо залишилися спогади більшовиків, які ту «раптовість» готували. Вперто і цілеспрямовано. Збереглися також старі газети з докладним описом найкращого засобу «зміни масового настрою» – прицільного кулеметного вогню…

М-2

Отаман Омелян Волох

З відстані у сотню років видається, що 2-ий Український полк отамана Омеляна Волоха був приреченим. Оскільки став чужорідним тілом після того, як у місті більш-менш твердо встановилася Радянська влада. Точніше – цілих три.

Першу уособлював собою народний комісар Антонов, ленінський посланець. Зі штабного вагону, що стояв на сьомій колії станції Харків, він керував боротьбою з контрреволюцією на Дону. В міські справи втручався рідко. Бо призначив для цього спеціальну людину – «комісара Харкова та повіту» товариша Войцеховського. А вже цей Войцеховський добряче допікав своїм самоуправством другій Радянській владі – Харківському Совдепу, очолюваному товаришем Артемом.

Антонов спирався на привезені з Росії загони революційних солдатів та матросів, чисельні і добре озброєні. Сякі-такі «збройні сили» були і у Артема – Червона Гвардія, набрана з харківських робітників. Переважно, латишів заводу ВЕК.

І лише третя Радянська влада – Народний секретаріат УНР-Совітської («неформальний лідер» – Євгенія Бош), не мала власних штиків. Просто надбати не встигла: перший радянський уряд України було сформовано 30 (17) грудня 1917 року. За постановою Центрального Виконавчого Комітету, обраного з’їздом Рад з вельми сумнівною легітимністю. Пізніше радянські історики поіменують його «Першим Всеукраїнським».

М-3_1

Народний секретар військових справ Василь Шахрай

Складалася парадоксальна ситуація: народний секретар військових справ був, а от армії у нього не було. А хотілося мати! Тому новопризначений «міністр» – батько українського націонал-комунізму Василь Шахрай, особисто ходив до Москалівських казарм – агітувати козаків за радянську владу. В її новій, національній іпостасі. Туди ж внадився і його заступник – син українського класика Юрко Коцюбинський.

«Полум’яне більшовицьке слово» пролилося на 2-ий Український полк рясним дощем: сама товаришка Бош випробовувала на козаках свої, без перебільшення, видатні ораторські здібності. Те саме робив Іван Кулик, який за кілька років стане відомим письменником. Навідувався до Москалівських казарм і Віталій Примаков, майбутній отаман «Червоного козацтва».

Та на одну лише силу слова більшовики покладатися не стали. І, про всяк випадок, заздалегідь встановили гармату на розташованому поруч з казармами заводі Шиманського.

Час для роззброєння полку був вибраний вдало: йшов Різдвяний тиждень. «Більша частина більш-менш певних козаків роз’їхалася додому», – розповідала пізніше газета «Нова громада». А «Жизнь России» написала про те, що робили інші: «27 декабря в казармах 2-го Украинского полка на Москалевке был солдатский вечер. Веселились, кто как мог, не предчувствуя грозы».

Меморіальна дошка на Москалівських казармах, знищена за кілька днів до століття «Червоного козацтва».

Меморіальна дошка на Москалівських казармах, знищена за кілька днів до століття «Червоного козацтва».

І, здається, веселилися добряче. Судячи з того, що серед поранених під час роззброєння знайшлася стороння особа жіночої статі.

А більшовики підійшли тоді, коли «веселощі» довели козаків до міцного сну – приблизно о третій годині ночі 10 січня (28 грудня).

Чисельність загону, що в непроглядній темряві оточив Москалівські казарми, не вказує жодне з відомих автору джерел. Натомість, всі повідомляють, що загін був зведеним – заїжджі матроси наркома Антонова об’єдналися для такого діла з харківськими червоногвардійцями.

Ленінський посланець ще й панцерний автомобіль їм виділив. Лише один, коли покладатися на спогади Віталія Примакова, надруковані у 1919 році. Або два, якщо вірити харківським газетам. Чи навіть чотири, як стверджував у книжці «Червонці» (1968 р.) співець «червоного козацтва» Ілля Дубинський.

Одначе, сила – силою, та недаремно мовиться: «Спочатку було слово». Вирішальну роль у захопленні свого ж полку відіграв розпропагований більшовиками 3-ій курінь.

Точніше сказати важко. За інформацію «Нової громади», «збільшовиченими» виявилися 11-та, 13-та і 15-та сотні. Іван Кулик згадував, що «червоним» допомагали 9-та і 11-та сотні. Так чи інакше, але сонний 1-ий курінь був оточений і роззброєний за активної участі «своїх», що діяли під керівництвом більшовика Віталія Примакова.

Червоний отаман Віталій Примаков

Червоний отаман Віталій Примаков

А от з 2-м куренем не склалося: там встигли прокинутися і почали готуватися до відсічі. За Леонідом Полярним («Пролетарская мысль», № 2, 1923 рік), це виглядало приблизно так: «Офицеры готовились к бою, выкатывали пулеметы, хлопали затворы, строили баррикады… В казармах шла лихорадочная работа. Столы, койки, табуреты тащили к окнам, заслоняли их тюфяками, строили бойницы».

Побачивши таку рішучість, більшовики знову згадали про силу слова – розпочали переговори. З єдино можливою у тих умовах «повісткою дня»: зброя в обмін на життя і свободу.

Як саме вони проходили, тепер вже не скаже ніхто. Маємо лише один більш-менш розлогий опис перемовин від згаданого вище Полярного. Одначе, в цьому випадку, довіряти йому не доводиться. Бо автор «забув» про вирішальний аргумент більшовиків, який почули не лише козаки 2-го Українського, а й добра половина Харкова: заговорили кулемети «червоних» панцерників.

За версією газети «Жизнь России», стрілянина продовжувалася десь пів години. Попри явну безнадійність ситуації, з вікон казарми 2-го куреня хтось ще намагався відповідати.

«Червоні», начебто, стріляли вище вікон. Але один козак був убитий і двоє отримали поранення. Врешті-решт, з вікон на землю полетіла зброя…

Більшовикам дістався немалий арсенал. А от який саме – можна лише гадати. «Нова громада» писала про десять захоплених кулеметів, «Земля и воля» називала цифру двадцять чотири. Найбільше число видала «Жизнь России» – близько тридцяти.

З гвинтівками – ще цікавіше. У 1917 році газети писали про дві тисячі втрачених українцями стволів. А у 1968-му (книга спогадів «Червонці») Ілля Дубинський підняв їх кількість аж до семи тисяч. Не просто так! Він чомусь взявся довести, що роззброєння 2-го полку було превентивним заходом. Козаки, начебто, готували «контрреволюційний переворот». Ох, не з їхньою дисципліною!

Співець «червоного козацтва» Ілля Дубинський

Співець «червоного козацтва» Ілля Дубинський

Хвальковиті більшовицькі мемуари і прихильна до козаків «Нова громада» погоджуються в одному: караульну службу в полку несли абияк. Спали вартові, коли все це почалося! Газета ще й дорікнула більшовикам «нападом на сонних людей після ялинки».

Тепер видається, що претензії, перше за все, варто було виставити комскладу полку: чи не надто вільно почували себе там більшовицькі агітатори? Але, з огляду на тодішнє «революційне» розуміння дисципліни, це було нормальним явищем. Збереглися спогади Георгія Кривоноса, унтер-офіцера 30-го, наскрізь більшовицького полку. Він стверджує, що солдати з Москалівських казарм так само ходили до них у Ващенківські агітувати за Центральну Раду. Тільки з меншим успіхом.

Силу слова довела історія з 1-им Чигиринським полком, який «вірні ленінці» нейтралізували трохи раніше і абсолютно безкровно: організували перевибори командного складу. Замість «радівця» полковника Савицького провели у командири прихильного до більшовиків Сисса. А от з 2-им Українським цей номер не пройшов. Тому довелося задіяти ще й силу зброї.

Підвела українців не лише дисципліна, а й… безмежна наївність. Свідчить про те цікавий лист козака Лебедя, з того самого роззброєного полку, надрукований у «Новій громаді» 11 січня (29 грудня). Схоже, що нічна пригода зі стріляниною його нічому не навчила.

Цитуємо: «Довгі роки ми всі вкупі боролися з ненависним самодержавним режимом і спільними зусиллями досягли перемоги революції. А тепер нам, українцям, більшовики оголосили війну. Брати-товариші, робітники, солдати і селяни! Хіба вам треба задушити волю на Україні? Хіба ви бачите в нас – демократії України – більш страшних ворогів, ніж в поміщиках Гінденбурга? Ні, ми не віримо цьому!».

А треба було вірити!

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору