Репліка з приводу співпраці проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт» та Національного музею історії України

Зазвичай громадський просвітницький проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт» прагне не втручатися в жодний спосіб у діяльність установ, з якими співпрацює, і тим більше не намагається її  коментувати. Проте привід, що маємо у даному разі, вимагає висловлення позиції проекту вголос. Мова йде про нашого постійного партнера – Національний музей історії України (НМІУ).

Нещодавно робота НМІУ була піддана доволі брутальній критиці на сторінці порталу «Музейний простір»

Звісно, що НМІУ має бути відкритим для критики, бо діяльність цієї шанованої установи має велике значення для історичної просвіти в Україні та в контексті історичної політики. То ж це об’єктивно спричиняє суспільні дискусії. Тому ми також в праві висловити свою оцінку діяльності Музею, яка буде не збігатися зі згаданою публікацією.

Ми хотіли би висловитися з практики співпраці з Музеєм проекту «LIKБЕЗ» протягом останніх півтора років.

Наш проект існує з 2014 року і має на меті популяризацію історії України у різних форматах – від інтернет-сайту й книговидання до публічних лекцій та телепроектів. Ми є загальнонаціональним проектом з історичної просвіти, який є громадським та волонтерським. Особливі складнощі викликає співпраця з державними органами, закладами освіти та культури, які часом не розуміють важливості сучасної репрезентації історії України для національної єдності нашої держави.  І тому завжди приємно, коли нашу діяльність розуміють та підтримують.

З осені 2015 року ми розпочали у НМІУ цикл публічних лекцій «LikБез. Уроки історії», зробивши цей проект пілотним для випробування такого формату. Таких лекцій вже відбулося більше тридцяти. Методика, напрацьована на майданчику НМІУ, була успішно застосована також в Одесі, Харкові, Маріуполі, Краматорську, Слов’янську, Вінниці, Черкасах, Львові і буде надалі поширюватися по країні. Як виявилось, українське суспільство, всупереч поширеним стереотипам, зацікавлено в отриманні історичної інформації у зручній для себе формі, – в усіх регіонах, зокрема, на Сході та Півдні. Підтримка Музею виявилася неоціненною для поширення таких практик, які поки що  держава неспроможна реалізувати системно. Тут історики-волонтери отримали гідну підтримку, а заходи у Музеї стали хорошою рекламою.

Іншим аспектом співпраці стали «Дні воєнно-історичної реконструкції», присвячені військово-патріотичному вихованню. Оскільки сьогодні вкрай мало можливостей візуалізувати для широкої публіки мілітарну історію України та наші військові традиції, то даний проект став ексклюзивним. «LIKБЕЗ» видав першу за 80 років «Історію українського війська», але одна книжка не розв’язує проблему. Усі, хто має досвід співпраці з військовими (та й взагалі пересічними громадянами), знають, наскільки слабкий сегмент воєнно-історичних знань. Тому залучення руху реконструкції, який може показати звичайним людям вояків УПА або Армії УНР за відсутності вітчизняного воєнно-історичного кіна, або візуалізувати унікальні аспекти історії української військової справи, є суспільно необхідним і в багатьох аспектах безальтернативним.

Зазначимо, що тут НМІУ щиро пішов на зустріч громадській ініціативі, проекти виявилися успішними, популярними та гідними наслідування. При тому на них з боку НМІУ не було витрачено ані копійки державних коштів. А наші слухачі купували квиток до музею, і тим його підтримували.  Тому, не говорячи про інші напрями і формі роботи Музею (він і сам може відзвітуватися), ми констатуємо, що принаймні тут вдалося зробити суттєвий прорив у публічних форматах популяризації історії України. Нарешті заходи у НМІУ, гадаємо, за дуже багато років, почали збирати повний аншлаг аудиторії, коли слухачі і глядачі сидять в проходах, бо бракує стільців. Це є гідною працею, яка потребує поваги.

Хотілося б зазначити, що внутрішні стосунки та наукова активність Музею не є предметом нашої репліки. Але, згідно «Тлумачного словника української мови», «Музей – це культурно-освітній та науково-дослідний заклад». Передовсім – культурно-освітній. І в цьому сенсі за останні два роки Музей здійснив справжній ривок, який поступово робить його популярним місцем для просвіти київської культурної публіки та її дітей, дійсно цікавим для відвідувачів.

У нас викликає подив поєднання у згаданій критиці тез про «зведення національного музею до рівня райцентру» і при тому (доволі, зізнаємося, дивний привід) засудження встановлення у Музеї пеленального столику. У Музей мають ходити молоді люди, молоді батьки та діти. Оскільки у нас є досвід відвідування регіональних музеїв нашої країни, то варто сказати, що пеленальні столики там взагалі не зустрічаються. А от у європейських музеях – так. Бо ті музеї зацікавлені у комфорті відвідувачів, а не в безлюдному існуванні мертвого храму минулого, який імітує «діяльність».

У нас в країні історія та інтерес до неї – запорука взаєморозуміння громадян. І в цьому сенсі ми вдячні НМІУ не лише за розуміння цієї банальної істини, але й за активну підтримку того, що ми робимо.