Бандерівці та колабораціоністи

Історична довідка: Україна і спадщина Другої світової війни

ОУН/УПА в українській державній політиці пам’яті та її міжнародний контекст

Сучасні кордони України були сформовані внаслідок Другої світової війни (за виключенням приєднання Криму у 1954 р.). Під час війни Україна виступала у кількох іпостасях:

  1. Жертва сталінської та гітлерівської окупації.
  2. Країна, яка чинила спротив двом тоталітарним режимам.
  3. «Колаборант».
  4. Країна-переможець та співзасновник ООН.

Україна в ході війни вдруге програла боротьбу за власну незалежність та національну державність (див. ОУН/УПА). Тож цілком природньо, що такий спадок створює простір для боротьби різних колективних пам’ятей про Другу світову війну. Саме тому в українській суспільно-політичній свідомості її події досі залишаються головним соціокультурним маркером ідентичності.

На сьогоднішній день в Україні існує не менш як чотири взаємовиключні версії історії Другої світової війни.

  1. Російська, яка спирається на концепцію Великої Вітчизняної війни і боротьбу радянських партизан з німецькими окупантами та колабораціоністами;
  2. Польська, з характерним акцентуванням боротьби Армії Крайової з іноземними окупантами та УПА;
  3. Західноукраїнська історія героїчної боротьби УПА та ОУН проти Радянської Армії;

Єврейська, яка зосереджена на організованому нацистами та їх слов’янськими поплічниками Голокості.

Внаслідок німецької окупації Україна була поділена на 4 зони з різним ступенем репресивності окупаційного режиму, тому досвід війни для різних регіонів України суттєво відрізнявся. Відсутність спільного досвіду війни є потужним фактором поляризації українського суспільства. Спроби переосмислити спадок Другої світової війни після розпаду СРСР наштовхуються на ряд складностей, які пов’язані з подоланням власне тяжкої спадщини Холодної війни та використанням історії з політичною метою, а також із неоколоніальною політикою Москви.

Український історик Я.Грицак охарактеризував українську політику пам’яті у вигляді трьох «А»: «амнезія- амбівалентність – активізація».

Період амнезії  – «забуття незручної історії» – лежав в основі радянської політики пам’яті. Її глобальна мета полягала у формуванні нової соціальної спільноти – радянського народу. Українцям та білорусам у цій схемі відводилась роль молодших братів у справі будівництва та збереження радянської імперії.

Велика вітчизняна війна подавалась виключно як героїчний подвиг радянського народу. Національні формування, створені нацистами з радянських громадян, як і національно-визвольні рухи народів союзних республік, які від самого початку орієнтувались на нацистську Німеччину, були оголошені колабораціоністами та затавровані ганьбою.

Голокост так само замовчувався, так як офіційна доктрина не хотіла виділяти якусь етнічну групу чи націю. Офіційна версія наполягала на тому, що жертвами нацистської окупаційної політики були «мирні радянські громадяни». Саме цим пояснюється той факт, що перший окремий пам’ятник жертвам Голокосту у Бабиному Яру у Києві з’явився лише 29 вересня 1991 року.

В часи президентства Л.Кравчука почав набирати обертів процес «націоналізації історії», який почався ще під час «перебудови». Якщо сутність політики «амнезії» полягала у стиранні / негативній оцінці усіх історичних фігур, пов’язаних з автономістськими чи самостійницькими прагненнями українців (Мазепа, Петлюра, Грушевський, Хвильовий, Бандера), то «націоналізація» передбачала повернення Україні репресованих радянською владою героїв та й історії у цілому (УНР, Директорія, «розстріляне українське відродження», ОУН/УПА).

Цей процес не був чимось унікальним: цей шлях тією чи іншою мірою пройшли усі колишні союзні республіки. Якщо країни Балтії стали на шлях рішучого розриву з радянським минулим аж до створення музеїв радянської окупації в Латвії та Естонії, то Білорусь після нетривалого періоду «націоналізації» повернулась до радянської моделі політики пам’яті про Велику вітчизняну війну.

Другий етап – амбівалентність – став трендом під час президентства Л.Кучми. 1997 року до нього з офіційним запитом про визнання українського національно-визвольного руху воюючою стороною у Другій світовій війні звернувся Конгрес українських націоналістів та Всеукраїнське братство ОУН-УПА. Л.Кучма, чиє перебування на посаді Президента запам’яталось горезвісною «багатовекторністю», і тут не зрадив своїй звичці балансувати. Він віддав розпорядження про створення урядової Комісії для вивчення діяльності ОУН/УПА. В її рамках для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН/УПА була створена робоча група істориків при Інституті історії України НАН України під керівництвом професора С. Кульчицького. У 2005 р. комісія закінчила роботу, з її результатами можна ознайомитись на сайті Інституту історії України НАН України.

Позитивним моментом в часи президенства Л.Кучми був українсько-польський діалог. До 70-річчя Волинської трагедії, влітку 2003 р., було проведено ряд двосторонніх меморіальних заходів, публічних наукових та громадських дискусій. Це дозволило Україні та Польщі стати на шлях національного примирення щодо низки проблемних питань спільної українсько-польської історії.

Наступний етап – активізація – намітився при президенті В. Ющенко. Ініційовані ним та його командою історичні дискусії торкались головним чином проблем Голодомору та ОУН/УПА. Для проведення державної меморіальної політики 31 травня 2006 р. було створено Український інститут національної пам’яті. Попри кількаразові переформатування, інститут виконував функції наукового та аналітичного забезпечення формування національної політики пам’яті.

Спроба В.Ющенка примирити ветеранів Великої вітчизняної війни та воїнів УПА не увінчалась успіхом. А посмертне присвоєння звання Героя України лідерам українського націоналістичного руху Роману Шухевичу та Степану Бандері втягнуло українське суспільство у «війни пам’яті».

Політики стали все більше активно експлуатувати історію для мобілізації свого електорату та вирішення політичних завдань.

Президенство В.Януковича ознаменувалось повною ревізією політики пам’яті його попередників. Одним із перших кроків стало ініціювання його прихильниками кампанії по позбавленню Шухевича та Бандери звання Героя України.

Відтак, почався процес реанімації старої героїзованої версії радянської історії Великої вітчизняної війни, який проходив за рахунок розмивання української ідентичності російською.

Відсутність лінійності у процесі становлення історичної пам’яті в Україні породжувало ряд протиріч. Не в останню чергу вони інспірувались Росією, яка мала необмежений доступ до українського інформаційного простору.

Процес націоналізації пам’яті про Другу світову війну, який почався після розпаду СРСР, призвів до формування різних бачень колись спільної радянської історії Великої вітчизняної війни. Для Росії перемога над нацизмом стала важливими фактором легітимізації радянського спадку, що від початку 2000-х рр. активно інкорпорувався у російську політику пам’яті. По-перше, саме перемога над нацистською Німеччиною була єдиним беззаперечним позитивним внеском комунізму в світову та вітчизняну історію (на відміну від індустріалізації, колективізації, голоду та репресій). По-друге, перемога над нацизмом стала для Росії «символічним капіталом» у політичному протистоянні з прозахідними елітами колишніх радянських республік (Латвія, Литва, Естонія, Україна), чиї національно-визвольні рухи у часи Другої світової війни робили ставку на Гітлера. (Журженко Т. «Чужа війна» чи «спільна Перемога»? Націоналізація пам’яті про Другу світову війну на українсько-російському прикордонні //Україна Модерна. – 2011. – №8. – С. 100-126.)

В сучасному російському історичному та публічному просторі активно експлуатується образ українських націоналістів як колабораціоністів та посібників нацизму. Сама ж проблема ОУН/УПА займає друге місце серед найбільш дискусійних питань української історії. Першість же належить темі героїв та антигероїв «нової» української історії, де одне з провідних місць належить С.Бандері та Р.Шухевичу. (Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації. – К.: Інститут історії України, 2013. – 128 c.)

Крах радянської системи та процеси євроінтеграції призвели до того, що український націоналістичний рух, так само як і його аналоги у колишніх радянських республіках Балтії, стали епіцетром «війн пам’яті» у Центрально-Східній Європі.

Переосмислення досвіду Другої світової війни є актуальним не лише для пострадянських країн, але і для країн-учасниць колишньої Організації Варшавського договору. Ці прагнення знайшли втілення у Празькій декларації про європейську свідомість  та комунізм (Prague Declarationon European Conscience and Communism). Її було підписано 3 липня 2008 р. з ініціативи чеського уряду відомими європейськими політиками, істориками та дисидентами. Декларація стала підсумком праці однойменної міжнародної конференції, яка пройшла у Празі за підтримки заступника міністра з європейських питань та комітету Сенату з питань науки, культури, прав людини та петицій Республіки Чехія.

Автори декларації закликали європейську спільноту визнати нацистський та комуністичний тоталітарні режими найбільшими трагедіями ХХ ст. Було запропоновано: визнати злочини комуністичного режиму, нарівні з нацистськими, злочинами проти людяності і виробити єдиний критерій ставлення до жертв обох тоталітаризмів; зробити 23 серпня – день підписання пакту Молотова-Ріббентропа – загальноєвропейським днем пам’яті жертв обох тоталітарних режимів; включити в європейські підручники матеріал про злочини комунізму з метою застереження наступних поколінь.

Такі пропозиції були неоднозначно сприйняті європейською спільнотою, оскільки вони суперечать західноєвропейській концепції ідентичності, яка базується на Голокості та культурі покаяння. По-перше, жертвами радянського режиму стали народи Центрально-Східної Європи, чиї національно-визвольні рухи були причетні до Голокосту. По-друге, для Західної Європи «досвід комунізму», на відміну від нацизму, є чужим. Популярність соціал-демократії та лівих ідей у західній інтелектуальній традиції так само не сприяє розумінню важливості засудження злочинів комунізму для Центрально-Східної Європи.

Отже, українська політика пам’яті про Другу світову війну залишається  різновекторною з ряду причин:

  1. Відсутність у громадян України спільного для всіх досвіду Другої світової війни.
  2. Непослідовна державна політика пам’яті, яка часом скочувалась до політичних маніпуляцій, використання значимих для суспільства історичних проблем з метою мобілізації електорату, відволікання від соціально-економічних проблем тощо.
  3. Складні питання деколонізації / «націоналізації» колись спільної радянської історії, пов’язані з агресивною інформаційною політикою РФ, спрямованою на збереження свого політичного впливу на пострадянському просторі.
  4. Неготовність Заходу до глобального переосмислення комуністичного минулого країн Центрально-Східної Європи.

Ці фактори формують сучасний соціально-політичний контекст українських дискусій з приводу національної пам’яті та ідентичності.

Новообраний президент П.Порошенко у своїй інаугураційній промові задекларував курс на збереження регіональних ідентичносте та плюралізм у питаннях політики пам’яті.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору